Щедрий вечір

В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?

― Михайлику, гов-гов! ― пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.

― А хто там вигукується? ― голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.

― Це я, Михайлику! Гов!

― А хто ти така? ― питаюся так, наче не впізнаю.

― От і не скажу!

― Ти, може, лісова мавка?

― Ні, я дівчинка з лісу, ― сріблом надзвонюється знайомий сміх.

І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:

― Ти приїхав?

― А ти не бачиш?

― Авжеж, бачу! ― радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. ― До мене приїхав чи по дорозі?

― По дорозі.

― А чого б не до мене? Все б веселіше було.

― Та до тебе, ― зіскакую з коняки. ― А чого ти ногами чечітку вибиваєш?

― Бо зраділа тобі. ― Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. ― На добридень тобі.

― На добридень. Ти сама тут?

― Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.

― І що ж ти робиш у світі?

― Суниці по лісах збираю, ― поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. ― Її зародило в цьому році, як роси!

― Як роси?

― Ну, чуть-чуть менше.

― Чом не в загорожі збираєш?

― Щоб траву не витолочити, ― по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.

― А в тебе коси підросли.

― Що мої, ― байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: ― От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...

― А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?

― О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! ― обурилась Люба. ― Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

― Ніколи було, все з хатиною воловодились, ― набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

― І як тепер хатина?

― Краще не питай! ― зневажливо відкопилюю губи. ― Повнісінько понабивалося худоби.

― Таке скажеш! ― Люба здивовано повела плечем. ― Якої це худоби?

― Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.

― І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

― Що ж ви зробили?

― Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! ― Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: ― "Прийди до води ― воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові ― трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".

― Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, ― здивувався я.

― Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш ― наш борсук розжився на діток!

― Е?

― Справді.

― І що вони роблять?

― А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш ― послухаєм.

Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.

― Тільки тепер тихенько-тихенько, ― приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

― Ось тут слухай ― вони якраз під нами вилежуються.

― Ти ж звідки знаєш?

― Вухо розшукало місце... О, чуєш?

― Ні.

― Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

― Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ― народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

― Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

― Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

― Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

― Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

― Свій свого злякався, ― добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ― Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

― Вона мене пізнає, ― тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

― А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

― Це я накидала, ― з гордістю сказала дівчинка. ― А перед ним ще й жаливи натрусила.

― Для чого?

― Ніби не догадуєшся?

― Ні.

― Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ― і по гадині, і по гадині...

― Ти? ― вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ― І не злякалась?

― Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

― От молодець!

― А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

― Це ж якого ― чумацького?

― З рибою і димом, ― засміялась Люба. ― Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

― Не хочу.

― І чим тебе частувати?

― Нічим.

― Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

― Є чим журитись людині, ― спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

― Що ж у тебе, Михайлику? ― одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

― Ет, і говорити не хочеться.

― А ти скажи, ― може, полегшає.

― Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ― повторюю мамині слова. ― Перша журба ― нема людської хати, друга ― стоїть наша земелька перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе.

― Невідома дорога? ― зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ― Куди ж вона лежить, Михайлику?