Щедрий вечір

З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.

― Заходьте, заходьте!

Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.

― Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, ― знайомить мене голова комнезаму.

― Спасибі, ― невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.

Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:

― Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?

― Я сам, ― прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.

― Випишіть, коли можна, її.

Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:

― Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.

― Чого ранувато? ― бурмочу собі під ніс. ― Я дуже люблю читати п'єси.

― Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.

― А в них срілянина є?

― Що-що? ― округлюються сірі очі вчителя.

― Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?

― Ага! ― зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. ― Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, ― тоді ще наче й пороху не було.

― То я візьму її, ― люблю, коли б'ються, ― ніяково виправдуюсь перед учителем.

― Ну, коли так наполягаєш, бери! ― вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. ― Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.

― Згода.

― Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? ― показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.

― Можна й цю, ― беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;

― Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.

― Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, ― вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...

Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.

― Михайлику, очі попсуєш! ― гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.

І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:

― Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам... ― жебонить жіночий голос.

А он біля ставу заспівали самі дівчата:

Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:

― Любо, не застуди голос!

Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.

― Михайлику, пиріжка хочеш? ― висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.

― А я тобі калини привіз, бери.

― Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.

― Коли теплий, то що ж... ― напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:

― Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!

― І щось уловили?

― Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, ― така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска ― як срібні карбованці.

І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:

― Мар'яно!

― Ой! Михайлику! ― сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: ― Це ти?

― Авжеж, Мар'яно! ― зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.

― Ой! Михайлику! Як ти виріс! ― Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. ― А ми їдемо до вас на щедрий вечір.

― Справді?

― Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?

― Та головую.

― І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.

Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:

― А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?

― Та... таке й скажете, ― засоромилася Мар'яна.

― Говори, говори.

― Зове ж... коли треба піддобритися, ― закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.

― Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? ― вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.

― Хлопчик... ― і так гарно сказала, нахиляючись до нього: ― Росте собі дитя!

― Їдемо ж до нас! ― запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. ― У нас і риба свіжа є!

― Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, ― весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.

І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...

Київ ― Ірпень ― Дяківці, 1966