Страница 66 из 144
Того вечора, коли Фернанда заскочила їх зненацька в кіно, Ауреліано Другий відчув докори сумління і прийшов до спальні Меме, де її було замкнено, впевнений, що доньці стане легше, якщо вона виллє перед ним душу, як обіцяла це робити. Але Меме заперечувала геть усе. Вона була така впевнена в собі, так чіплялася за свою самотність, що Ауреліано Другому здалося, ніби всі зв'язки між ними порвано і вони ніколи не були ні товаришами, ні спільниками, а все це тільки ілюзії минулого. Він уже був подумував поговорити з Маурісіо Бабілоньєю: можливо, авторитет колишнього хазяїна змусить того відмовитися від своїх намірів, та Петра Котес переконала Ауреліано Другого не втручатися в жіночі справи, тож він і далі витав у стихії нерішучості, втішаючись надією, що ув'язнення вилікує страждання його доньки.
Меме не виявляла жодних ознак горя, і, навіть навпаки, Урсула чула з сусідньої кімнати, що вона міцно спить уночі, спокійно займається своїми справами вдень, регулярно їсть і має добре травлення. Тільки одна річ здалася дивною Урсулі після майже двох місяців домашнього арешту Меме: та ходила до купальні не вранці, як усі інші, а о сьомій годині вечора. Одного разу Урсула навіть хотіла застерегти її від скорпіонів, але Меме, вважаючи, що це її виказала прабаба, уникала розмов із нею, тож Урсула вирішила не діймати її своїми старечими повчаннями. Щойно починало сутеніти, як будинок наповнювався жовтими метеликами. Повертаючись увечері з купальні, Меме зустрічала Фернанду, яка в розпачі знищувала їх, послуговуючись оббризкувачем. «Просто якась халепа, — скаржилася Фернанда. — Все життя я тільки й чула, що нічні метелики приносять нещастя». Якось, коли Меме була в купальні, Фернанда випадково зайшла до її кімнати — там роїлося стільки метеликів, аж нічим було дихати. Вона схопила першу напохваті ганчірку, щоб повиганяти їх, і заклякла з жаху, вмить пов'язавши пізні доччині купелі з гірчичниками, що розлетілися по всій підлозі. Тепер уже Фернанда не стала чекати нагоди, як минулого разу. Назавтра запросила на обід нового алькальда, уродженця гір, як і вона сама, і попросила його поставити нічну сторожу на задньому дворі: їй, мовляв, здається, що в неї крадуть курей. А через кілька годин поліцай підстрелив Маурісіо Бабілонью, коли той піднімав черепицю, щоб спуститися в купальню, де серед скорпіонів і метеликів, гола й трепетна від кохання, чекала його Меме, як чекала майже щовечора всі ці місяці. Куля, застрягла в хребті, прикувала Маурісіо Бабілонью до ліжка до кінця його життя. Він помер старим дідом, у цілковитій самотині, жодного разу не поскаржившись, не обурившись, нікого не виказавши, помер, замучений спогадами й жовтими метеликами, що ні на мить не давали йому спокою, знеславлений усіма, як крадій курей.
Події, що мали завдати смертельного удару всьому Макондо, вже замріли на горизонті, коли в будинок принесли сина Меме Буендіа. Місто перебувало в такому сум'ятті, що ні в кого не було охоти займатися родинними скандалами, тож Фернанда вирішила, скориставшися зі сприятливої ситуації, сховати хлопчика, неначе він ніколи й не народжувався на світ. Вона була вимушена забрати внука: обставини, за яких його доставили, робили відмову неможливою. Всупереч її бажанню, Фернанді довелося терпіти це байстря до кінця своїх днів, бо в підхожий час їй забракло мужності виконати прийняте в глибині душі рішення — втопити хлоп'я в басейні купальні. Вона замкнула його в колишній майстерні полковника Ауреліано Буендіа і переконала Санта Софію де ла П'єдад у тому, що немовля було знайдене в плетеній корзині, яка пливла річкою. Урсулі судилося вмерти, так і не дізнавшись таємниці його походження. Маленька Амаранта Урсула, що якось заглянула до майстерні, де Фернанда годувала дитину, також повірила розповіді про корзину. Ауреліано Другий, який остаточно відвернувся від дружини за її дикий вчинок, що скалічив життя Меме, дізнався про існування внука тільки через три роки, коли той через Фернандин недогляд вирвався зі свого полону і з'явився на хвилину в ґалереї — голий, нечесаний, із вражаючим чоловічим органом, подібним до амаранта, сам схожий не на людину, а на зображення людожера в енциклопедії.
Фернанда не чекала такої жорстокої витівки від своєї непоправної долі. Разом із дитиною в будинок ніби повернулася ганьба, котру, як вона вважала, їй вдалося вигнати назавжди. Ще не встигли забрати Маурісіо Бабілонью з кулею в хребті, а Фернанда вже продумала до найменших подробиць план знищення всіх слідів безчестя.
Не порадившися з чоловіком, вона зібрала наступного дня свій багаж, склала в маленьку валізу три переміни білизни для доньки й за півгодини до відходу поїзда зайшла до неї в спальню.
— Ходімо, Ренато, — мовила вона.
Фернанда нічого не пояснювала. Меме зі свого боку не чекала та й не прагнула пояснень. Вона не знала, куди вони йдуть, їй було байдуже — навіть якби її повели до різниці. Від тієї миті, як вона почула постріл у дворі й водночас крик болю, що вихопився у Маурісіо Бабілоньї, Меме не сказала ані слова і більше вже не скаже до кінця свого життя. Коли мати звеліла їй вийти зі спальні, вона не зачесалася, не вмилася й сіла в поїзд, як сновида, не звернувши уваги навіть на жовтих метеликів, які й далі кружляли в неї над головою. Фернанда ніколи не дізналася, та й не намагалася з'ясувати, чи кам'яна мовчанка доньки була нарочита, а чи вона оніміла після трагічного удару. Меме майже не помітила, як вони проїхали колишніми зачарованими землями. Вона не бачила безкраїх тінистих бананових плантацій обіч залізничного полотна; не бачила білих будинків ґрінґо з садами, висушеними спекою й пилом; не бачила жінок у коротких штанях та кофтинках у синю та білу смужку, що грали в карти на верандах; не бачила волів, які тягли курними дорогами вози, вантажені бананами; не бачила дівчат, котрі, як рибки, гралися в прозорих річках, прикро діймаючи пасажирів поїзда виглядом своїх чудових недосяжних грудей; не бачила брудних і злиденних бараків, де жили робітники, — навколо цих бараків літали жовті метелики Маурісіо Бабілоньї, а в дверях сиділи на своїх горщиках худі, зелені діти й стояли вагітні жінки, що вигукували різні непристойності навздогін поїздові. Раніше, бувало, коли Меме їхала з монастирської школи додому, ці перебіжні картини тішили її, нині ж вони ковзнули по серцю, не віджививши його. Вона не глянула в вікно, навіть коли скінчилися плантації, що пашіли вологою спекотою, і поїзд, перетнувши макове поле, серед якого все ще вивищувався обвуглілий кістяк іспанського ґалеона, вимчав у те саме прозоре повітря, до того самого пінного й брудного моря, де майже сто років тому розбились ілюзії Хосе Аркадіо Буендіа.
О п'ятій годині вони прибули на кінцеву станцію долини, і Фернанда вивела Меме з вагона. Сівши в маленький, схожий на величезного кажана повіз, запряжений конячиною, що задихалася, мов від астми, вони проїхали через похмуре місто; над його нескінченними вулицями, над розтрісканою від морської солі землею бриніли такі ж гами, які замолоду Фернанда чула щодня в години сієсти. Потім піднялися на річковий пароплав, що його залізна, поїдена іржею обшивка дихала жаром, наче піч, а дерев'яне колесо, загрібаючи воду лопатями, чавкало, як пожежна помпа. Меме замкнулася в каюті. Двічі на день Фернанда ставила біля її койки тарілку з їжею і двічі на день забирала їжу незайманою, не тому що Меме вирішила заморити себе голодом, а тому, що їй був огидний запах їжі і її шлунок вивергав назад навіть воду. Меме ще не мала підозри, що гірчичні ванни їй не допомогли, так само як і Фернанда не знала про це, аж доки майже через рік їй не принесли дитини. В задушливій каюті, змучена безперестанним дрижанням залізних переборок і нестерпним смородом мулу, що його підіймало з дна колесо пароплава, Меме загубила лік дням. Минуло чимало часу, перш ніж на її очах загинув у лопатях вентилятора останній жовтий метелик і вона нарешті усвідомила як остаточну істину, що Маурісіо Бабілонья помер і тут уже голі чимось зарадити. Але Меме не відцуралася свого коханого. Вона й далі думала про нього, поки вони перебиралися верхи на мулах через повну міражів пустелю, де свого часу блукав Ауреліано Другий, шукаючи найгарнішу жінку на землі; думала й тоді, коли вони піднялися в гори індіанськими стежками й вступили до похмурого міста з кам'янистими крутими вулицями, над якими лунав похоронний передзвін тридцяти двох церков. Переночували вони в старому покинутому будинку, в зарослій бур'яном кімнаті, й за постіль їм правили дошки, що їх Фернанда розіклала на підлозі. Позривавши з вікон штори, вона застелила дошки цим ганчір'ям, яке з кожним рухом тіла розсипалося на порох. Меме здогадалася, де вони, бо в жахові безсоння побачила, як повз неї пройшов убраний в чорне кабальєро, котрого в далекий святвечір принесли до них у свинцевій скрині. Назавтра, після меси, Фернанда відвела її до похмурої на вигляд будівлі. Меме відразу впізнала її, удосталь наслухавшись розповідей матері про монастир, де ту готували в королеви, й зрозуміла, що подорожі кінець. Поки Фернанда розмовляла з кимось у сусідньому приміщенні, Меме чекала поряд у приймальні, завішаній великими старовинними, виконаними олією, портретами іспанських єпископів, і дрижала від холоду, бо на ній усе ще була сукня з легкої тканини в чорних квіточках та високі черевики, покороблені від льодів високогір'я. Вона стояла посеред приймальні в потоках жовтого світла, що лилося крізь вітражі, й думала про Маурісіо Бабілонью, а потім із сусідньої кімнати вийшла дуже гарна послушниця, тримаючи в руках її валізку з трьома змінами білизни. Підійшовши до Меме, вона, не спиняючись, простягла їй руку й сказала: