Повнолітні діти

— Данку…

Данкові й цього ще замало. Він чекає, поки чоловік, що появився на ставищі, мине їх, потім бере Дарку за обидві руки й просить:

— Від сьогодні «ти» до кінця життя… добре? Так, Дарко? Тільки про це ніхто не повинен знати… Ти… ти… Дарка, — любується він цим словом.

Дарка починає вірити, що музичність не єдина запорука щастя. Починає вірити (бо дуже хоче, щоб воно так і. було), що щастя має свої секрети. Тільки воно одно знає, чому воно до декого навідується і непрохане, а іншого обминає тридесятими дорогами.

«Ні музичність, ні врода, ні багатство тут нічого не значить», — думає Дарка, ідучи з Данком під руку.

Коло брами він держить Дарчину руку в своїх так довго, що аж стає гаряче.

— Я ще жодної дівчини не поцілував у руку, але тебе… як хочеш… то поцілую… Щоб ти знала, що ти в мене понад усі інші…

Дарці знову доводиться замовчати. Тоді Данко цілує спочатку одну, потім другу руку.

Хтось зачиняє в хаті вікно. Дарка мусить замкнути за собою хвіртку. Без вечері, не турбуючись, що про неї подумають домашні, не роздягаючись, лягає у ліжко.

Сама не знає, скільки минуло часу, коли мама увійшла з лампою в руках.

— Дарчик, ти чого плачеш?

Справді, чого вона плаче? Не було іншої ради, як сказати неправду:

— Я заснула, і мені щось страшне приснилося…

— Погані сни, — погрожує мама і цілує Дарку в чоло.

«Прекрасні сни», — думає Дарка.

День, призначений Лялею на прощальну прогулянку, почався трохи вітряним, зате чистим, як роса, ранком. По Дарку зайшов її найближчий сусід Улянич.

— Скоренько там, бо всі ждуть…

Дарці не треба було поспішати, бо вона вже з півгодини чекала сигналу до виходу.

Справді, біля школи вже всі були у повному зборі. Угледівши Данка, Дарка відразу стала біля нього, певна своїх прав і його взаємності.

— Я вас перепрошую, — відступився від неї Данко, — але я хотів би про щось поговорити з товаришем Празьким…

І він, Данко, лишає її, бере Празького під руку і, сміючись, щось шепче йому на вухо. Дарка присягнула б, що Данко вихваляється, що зневажає тих дівчат і воліє мати справу з чоловічим товариством.

Дарка приєднується до Ориськи і Костика. Улянич веде під руку Софійку. На Дарчин погляд, ця пара навіть зовнішньо не підходить одне до одного: він, по-селянському важкуватий, розгойданий, весь час намагається (і саме це виходить так жалюгідно!) бути елегантним і стриманим у рухах; Софійка бундючна, як індик, їй хочеться, щоб усі вважали її за справжню даму: вона, як кінь на параді, ходить величним повільним кроком, стримано сміється, рухи в неї плавні, говорить мало, а більше дивується тому, що хтось скаже.

Дарка не раз задавала собі питання: чи можна назвати вродливою Орисьчину сестру?

Не могла дати відповіді на це запитання. Софійка була колоритна: до смуглого, такого вузького, як і в Ориськи, лиця вона мала ясно-каштанове волосся і яскраво-сині, як у Стефка, лише холодніші й розумніші очі. Зрештою особливість Софійчиної вроди полягала не у формі її обличчя чи постаті, а в тому, як вона орудувала тими даними, що ними наділила її природа. Вона сприймала, здавалося, обдарування природи як талант, який вона повинна збільшувати. Вона вміла вимовити так слово, повернути так голову, здвигнути так плечем, подивитись так з-під вій, що не було, мабуть, чоловіка, який би не задивився на неї.

Товариство отаборилося біля підніжжя алебастрової скелі, єдиного природного багатства Веренчанки. Хлопці поскидали піджаки й полягали на них горілиць. Ляля лягла просто на траву і плете віночок з ромашок, що її ними засипає Стефко.

Дурний Стефко, що вірить Данилюківні! Дурний і Улянич, що впадає так за тією поповою дочкою, яка поводиться з ним, як з фурманом. Дурна і вона, Дарка, така дурна, як перша-ліпша гуска, що повірила Данилюкові. Адже зрозуміло, що фальшива сестра не може мати щирого брата.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоб вона наділа його собі на голову. Щоб бодай торкнулася ним чола. Ляля борониться руками й ногами.

— Ні-ні… бог з вами! Орисько… ану, ходіть сюди… Орисько, я хочу вбрати вас у вінок!

Ориська (на таке вона ласа!) покірно підставляє голову під вінок. Ляля накладає вінок на її чоло, а потім повертає Ориську, немов вона манекен:

— Дивіться!

Всі подивились, а Костик аж цмокнув від захоплення. Ориська виглядала, як дівчинка з картинки.

— Мавка… чиста мавка… — вирвалося в Улянича.

Ориська засоромлюється. Конче хоче позбутися того віночка. Не знає, як це зробити, і підставляє Дарку:

— Хай і Дарка вбере…

— О, не скидайте віночка, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому… Дарка… Панна Дарка має ясне волосся, і їй підходили б волошки… Ні… ні… не скидайте.

Зрозуміло, коли її Данко просить, то вона не скидає. В Дарки очі болять дивитися на Ориську, яка від Данкових похвал розтанула, як свічка на вогні. Дарка хоче одвернути свою увагу від Данка, повертає голову у протилежний бік і натрапляє на таку сцену: Софійка (дама) пригладжує Уляничеве волосся, яке вітер раз у раз розвіює.

До повної чари власного нещастя доливається ще й кілька краплин співчуття до друга. Дарка підповзає до Улянича і шепче йому:

— Пане Дмитре, я маю вам щось сказати…

Улянич не дуже радий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, а все ж таки встає і, попросивши пробачення в товариства, відходить з Даркою вбік.

— Пане Дмитре, не вірте Софійці, бо вона фальшива… Вона до вас ласкава тому, що вам обіцяли посаду. Я знаю… Татко мені казав, що не треба про це розголошувати, щоб тутешня сигуранца вам не пошкодила… Я нікому більше ні слова…

Та Улянича в цю хвилину не обходить думка сигуранци про нього. Він задумався, аж чоло зморщилося над тим, що щойно почув від Дарки.

— Спасибі, — не то жартома, не то серйозно тисне він Дарці руку.

— Що сталося? Улянич, що це значить? — гуде з усіх боків.

— Нічого… Глаголю вам: діти й дурненькі говорять правду.

Улянич повертається на своє місце біля Софійки. Дарка сідає ближче до вогню, що його запалили хлопці в знак того, що тут проходила братія.

— Ваш светр, — підсуває їй Данко згорток, — не залишайте…

Дарка лівою рукою бере светр з його рук і раптом вся здригається. З светром примандрувала до її рук і записка.

Обережно-обережно розгортає вона клаптик паперу з поля газети. Там його рукою олівцем написано:

«Коли всі підуть у гай, я залишуся. Ти йди з ними, а потім повернися. Хочу тобі щось сказати. Забудь ніби светр».

Нарешті вони удвох, перед згаслим вогнищем. Данко признається:

— Дарко, я мусив так… Ляля розбубнила всім, що ми… симпатизуємо одне одному… І всі на цій прогулянці мали слідкувати за нами… Так, Дарко, ти ще не знаєш моєї сестрички… Вона хотіла підняти нас на сміх. І тому я ніби уникав тебе… Ти не гніваєшся на мене? Чому ти мовчиш? Ти скажи мені — як мені тебе перепросити?

Він бере її за плечі і невідомо як би став просити у Дарки пробачення, коли б хтось на виступі скелі над ними не зашарудів ногами.

Дарка підводить очі і мало що не падає: над їхніми головами, наче витесаний з каменя, стоїть Улянич.

Не звертаючи уваги на них, він виліз на ступінь вище, так, що тепер його видно було всього, і продекламував, немов перед ним не каміння, а сотні хлопців і дівчат:

Вітер колошматив його волосся, а він стояв з простягнутою вперед рукою і читав… читав… Так, що врешті не знати було, до кого він говорить: до них чи до своїх днів, що вже минули.

— Данку, — пригадав він нарешті й тих, що його слухають, — не скривдь мені цієї дівчини… Бо таких, як вона, небагато поміж ними… — А пізніше ще: — Я прийшов допомогти вам перенести клунки. Ми переходимо на інше місце…

Але сам забрав усі клунки на голову й плечі, як верблюд, а Данкові залишив єдиний тягар — Дарку.