Повнолітні діти

Усі це розуміють, але всі культурно мовчать. Тільки Ориська, чи то справді здуру, чи свідомо, з злоби, каже голосно, що кожний може почути:

— А ти хіба не бачила, що з тебе всі сміються? Але ти викидала ноги… викидала… Данко змилосердився над тобою і урвав музику… а то б ти ще й досі викручувала ногами… Ха-ха-ха!..

В цьому місці закінчилася Дарчина забава. Все, що відбувалося після цієї злощасної коломийки, вже абсолютно її не цікавило. Дивилась на те все, начебто читала нецікаву книжку, думаючи про своє. Не ображало її й те, що директорів син, незважаючи, що іменинниця вона, Дарка, а не Ориська, весь час упадав не біля хазяйки, а біля гості — Ориськи. Коли Лялі (тут вона проголосила себе першим командуючим!) забаглося вальса, то Данко попросив свого батька, щоб той заступив його біля скрипки. Сам галантно вклонився перед Ориською, і вона попливла з ним у вальсі, як біла лебідка. Хай так! Хай! Він правий. Та хоч знає, де голова, а де хвіст в коломийки.

Байдуже дивиться Дарка, як Данко починає настроювати гітару під Орисьчин голос. Зараз Ориська повинна заспівати. В кімнаті змовкають навіть пани біля карт, на хвилину відриваючись од них, щоб почути, як Ориська співає.

Хай! Така справедливість вже у світі, що Орисьці до вроди її природа додала ще й голос. Хай співає, а ті барани хай слухають її, вирячивши очі, — Дарці однаковісінько.

— Подайте мені тон, — просить Ориська, ніби вона справді аж так добре розуміється на музиці.

Данко вийняв з кишені камертон:

— А… а… а…

Ориська обтерла хустинкою руки, притисла їх до грудей, як справжня співачка, і чистим, глибоким голосом заспівала:

І що з того, що, зі слів мами, Дарка здоровіша, Дарка розумніша, Дарка добріша за Ориську, коли у всіх аж очі горять від захоплення анемічною, недоброго серця, дурненькою Ориською?

А вона співала:

і всі вірили, що вона на самоті дійсно зайнята поважними думками. На Дарку напав такий стан отупіння, що навіть не могла крикнути: «Та це ж обманство! Люди добрі, схаменіться! Папуга й половини, й третини не відчуває того, про що брешуть її голос і очі. Хтось обдурив вас безсоромно, коли сказав, що очі — це дзеркало душі. Не вірте тим очам!»

Але що тут говорити, коли всі втратили голову, починаючи від молодої співачки. Директорів син в телячому захопленні не зводить з неї очей. Хай, хай! Дарка і так знає вже, як їй бути. Як-небудь добуде вже Дарка з ними цю вечірку, а там — на очі нікого не хоче бачити з їхньої братії! А Дарка постарається дотримати слова.

Цілий тиждень після цієї забави Дарка не виходила поза браму рідного дому. І Ориська теж не навідувалася до неї. Переказала тільки Дарці, що вона дуже зайнята, бо ми (тобто братія) готуємося до концерту.

Дарка знає, що вони всі збираються вечорами на вокзалі до чернівецького поїзда. Хай так! Дарка й не думає шукати нагоди до зустрічей з ними. Сьогодні, правда, вийде до поїзда, але лише для того, щоб дістати таткові газету просто з поштового вагона. Вона любить час від часу робити таткові такі несподіванки.

Дарка здалека бачить на пероні червону пляму Лялиної кофточки. Біля неї, як сателіти довкола сонця, всі білі чоловічі сорочки. Данко стоїть дещо віддалік. Він не сам. Коло нього Ориська. Її светр на його руці.

«Яка я дурна… яка я ще страшенно дурна», — бичує себе Дарка і попід вокзальні склади тінню, тінню виходить на залізницю. Сюди ввечері майже ніхто не ходить.

Враз Дарка чує за собою відгомін ще чиїхось кроків. Щораз скорішими, щораз ближчими стають ті кроки. Здається, що той хтось уже так близько, що вистачило б йому простягнути руки, щоб схопити Дарку за коси. Проте вона нітрохи не боїться. Вона й не здивувалася, лише невимовно зраділа, коли знайомий голос вигукнув:

— Доки це я буду за вами гнатися, Дарко? — Данко справді дещо задихався. — Ай, яка ви… Заки ми впізнали вас, ви вже й зникли. Ляля сказала мені піти наздогнати…

«А, так це тому, що Ляля наказала!..»

— Не треба було наздоганяти… Я й так не вернуся.

— А чому?

— Тому що мені нема чого поміж вами шукати… — грубо відповідає Дарка.

Данко не чекав такої відповіді. Він розгубився від такого тону. Він ще не чув, щоб так відповідали людині на її чемне запитання.

— Ви сердитеся на мене, а я знаю за що. А між іншим… я хотів вас бачити. Лялю намовляв, щоб зайшла до вас і витягнула з хати, але їй не стає часу через того Стефка… І завжди ніби ідемо до вас, а тим часом спиняємося у Підгірських. Негарно, правда? Але чому ви самі не показуєтеся?

— Ви там концерт готуєте… Куди мені… Всі ви такі музикальні… — Вона добре знає, що цього не треба говорити. Можуть подумати, що вона маніжиться, як попова дочка, а по-друге, що вона хоче цим сказати? Викликати у Данка співчуття до себе?

Як це погано, боженьку, як погано, що Дарка часто зробить що-небудь, а пізніше уже подумає, що того не слід було робити.

— Ви кого маєте на думці? — питає з гідністю Данко і тим розважливим тоном підкреслює, що він старший за Дарку не тільки роками. — Може, вашу подружку Ориську? І що з того, що в неї справді чудовий голос. Ви думаєте, що голос то вже все? Ви так думаєте?

Смішака! Власне, вона, Дарка, так не думає.

На ставищі знімається мряка. Дерева, хати по той бік струмка — як за синюватою завісою. Чудесно пахне свіжою росою. На небі з'являються перші зорі. Миготливі, холодні, вони вибухають вогнищами то тут, то там на синьому небі.

— Я не люблю слухати Лялі… Вона хотіла б усіма командувати. Але цим разом я радо послухав її і побіг за вами. Добре я зробив?

— Ви старший від мене. Коли кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується Дарка від прямої відповіді:

— Це не має значення, що я старший. Чому ви не хочете зрозуміти, що я маю на думці?

Дарка мовчить. Це для Данка найкращий знак того, що вона дуже добре розуміє, що він має на думці.

— Чому ви не показуєтеся на репетиціях до концерту? Вам не хотілося б виступати у концерті?

Що за запитання! Само собою розуміється, що Дарка дуже хотіла б виступати в концерті, але в її понятті концерт — це тільки вокальні номери, а для цього в неї немає абсолютно ніяких даних.

Дарка мовчить, а Данко чекає на відповідь, повернувши в її бік лице.

Доки ж можна так мовчати?

— Я не маю слуху, — каже нарешті, добре усвідомлюючи, що цим обезцінює себе в його очах.

— Зовсім не маєте слуху? — питає Данко спроквола.

Що на це можна відповісти? Можна тільки похнюпити голову й мовчати.

— Не турбуйтеся, — потішає її Данко тоном досвідченої старшої людини, — серед музикантів мало щасливих. Коли б ви знали, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні… Ваше щастя й без того відшукає вас…

«Щастя? — питають Дарчині вологі від хвилювання очі. — А що таке щастя? Мені добре, коли ти зі мною, сумно, коли тебе нема…»

Данко немов відчув, що Дарка в цю хвилину думає про нього. Загороджує їй стежку, стає напроти неї й зовсім тихо говорить:

— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — повторює він і кладе свою руку на Дарчині коси, на плечі.

Хтось показався на краю ставища, і Данкова рука сповзла з Дарчиних плечей. Проте вони не ідуть, а стоять, задивившись у воду, в якій відбивається місяць.

— Як тепер… на наших очах… впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя, — ворожить Данко.

Зірки пригвожджені до неба й не думають про те, що котрійсь з них треба впасти, щоб наділити щастям двох дітей на землі. Коли зорі не падають, то треба їх стягати самому. Данко веде себе так, ніби й справді понад їхніми головами пролетіла зірка щастя.

— Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені… Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.