Маха гола

Учора ввечері він обідав у домі де Альберка, де на честь його вступу до академії влаштували невеличкий бенкет. На ньому були майже всі поважні сеньйори, постійні гості графині. Господиня дому сяяла радістю, наче святкували її власний тріумф. Граф виявляв до славетного маестро знаки глибокої шани, бо ж той щойно зробив найбільший крок до вершин мистецької слави. Відчуваючи глибоку повагу до всіх відзнак, граф замилувано видився на медаль академіка, мабуть, єдину, якої він ніколи не зміг би приєднати до своєї колекції нагород.

Спав Реновалес уночі дуже погано. Шампанське, випите на банкеті в графині, не розвеселило його, — навпаки, він став ще сумніший. Повернувся додому з якимось страхом, наче там на нього чекало щось незвичайне, щось таке, чого він не міг збагнути своїм стривоженим розумом. Скинув святковий костюм, у якому промучився кілька годин, і ліг у постіль, дивуючись, звідки могло взятися те невиразне почуття страху, що турбувало його по дорозі додому. Нічого надзвичайного в себе він не побачив, кімната мала такий самий вигляд, як і вчора або позавчора. Стомлений після академічної церемонії, отупілий і розм’яклий від з’їденого та випитого на банкеті, художник спав міцно і за всю ніч не прокинувся жодного разу; але сон його був важкий, тривав цілу вічність і часто уривався кошмарами.

Уже пізно вранці його розбудили кроки слуги, який прибирав у сусідній кімнаті. Побачивши розкидану й зім’яту постіль, відчувши краплі холодного поту на чолі і слабість у всьому тілі, він зрозумів, що спав погано і цілу ніч перевертався з боку на бік.

Голова його була важка, і він ніяк не міг пригадати, що ж йому примарилося. Знав тільки, що сон був сумний, і, може, навіть уві сні він плакав. Пам’ятав, що з темряви, яка клубочилася на межі підсвідомого, знов і знов виринало чиєсь бліде обличчя. То була не Хосефіна; обличчя ніби її, але воно світилося якимось неземним виразом.

Та поки Реновалес умивався, вбирався, поки слуга допомагав йому одягти пальто, в голові йому помалу прояснилося, і, доклавши чималих зусиль, він таки зібрав нічні спогади докупи і вирішив, що то могла бути й вона… Атож, мабуть, таки вона. Тепер йому ясно згадалося, що й уві сні він відчував пахощі, ті самі, які огортали його з учорашнього дня, які полетіли за ним в академію і збивали його, коли він читав промову, а потім потекли за ним на банкет і густим серпанком зависли між ним та Кончею, отож хоч він і дивився на неї, але не бачив її.

Вранішнє повітря освіжило голову художника, а неозорий краєвид, що відкривався з пагорбів за Виставкою, миттю стер із його пам’яті нічні видіння.

Над невеличким плато поблизу іподрому завивав вітер, який зривався з гірських верхів’їв. Реновалес ішов проти вітру, і йому вчувався шум далекого моря. На обрії, над дахами червоних будиночків та верхівками голих, як віники, зимових тополь, чітко виділялося на синьому небі блискуче пасмо Гвадаррамських гір; над засніженими гребенями здіймалися високі вершини, схожі здалеку на велетенські кристали солі. З протилежного боку, в глибокій улоговині, темніло шатро Мадрида; поміж чорними Дахами та шпичастими вежами мерехтів серпанок, у якому далекі будівлі здавалися синіми, як гори на обрії.

Вкрите миршавою рідкою рослинністю, помережане рівчаками з твердими закам’янілими стінками, плато де-не-де яскраво виблискувало під сонцем. Уламки кахлів, битий посуд, консервні бляшанки мерехтіли й мінилися, мов дорогоцінне каміння, розсипане поміж чорними круглими намистинками, які всіювали землю там, де пройшли отари овець.

Реновалес стояв тепер за виставочним палацом і якийсь час дивився на нього. Жовті стіни з червоним цегляним орнаментом угорі ледь виднілися з-поза пагорбів, плаский цинковий дах блищав, мов поверхня спокійного озера, а посередині здіймала в небо своє чорне черево величезна опукла баня, схожа на готовий злетіти аеростат. Від одного крила палацу долинала музика сурм, ритмічна мелодія, яка звучить під цокіт кінських копит, коли скачуть строєм кавалеристи, здіймаючи хмари куряви. Перед якимись дверима палацу поблискували на сопці шаблі та лаковані трикутні капелюхи.

Художник усміхнувся. Збудовано той палац для митців, а оселилися в ньому жандарми. Мистецтво входило туди лише раз у два роки, витісняючи на якийсь час охоронців порядку та їхніх коней. Статуї виставлялися в залах, де пахло ячменем і солдатськими черевиками. Але це тривало недовго; незабаром маневри європейської культури закінчувалися, непроханого гостя виганяли, й у виставочному палаці залишалося тільки справжнє, тільки національне: охоронці даної богом влади зі своїми росінантами*, які щодня з’являлися на вулицях Мадрида, охороняючи священний спокій цієї клоаки.

Маестро перевів погляд на чорний купол, і в його уяві постали дні, коли в палаці відбувалася виставка. Він побачив стовписько патлатих і галасливих молодиків — і смирних та підлесливих, і роздратованих та непримиренних, — що з’їжджаються сюди з усіх міст Іспанії, прихопивши свої картини і плекаючи найсміливіші честолюбні мрії. Митець усміхнувся, подумавши, скільки прикрощів довелося йому витерпіти під цим дахом, як важко іноді було вирватися з оточення бунтівливого плебсу від мистецтва, що не давав йому проходу, вихваляючи його не так за картини, як за становище впливового члена журі. В очах цієї молоді, що дивилася на Реновалеса зі страхом і надією, він був тим, хто розподіляє призи. Того дня, коли виносилося рішення, звістка про появу Реновалеса викликала незвичайне пожвавлення, назустріч йому вибігали цілими юрмами, штовхалися в галереях, вітаючи його з підкресленою шанобливістю. На очах у багатьох аж сльози виступали — так кортіло їм сподобатись великому маестро. Декотрі йшли попереду нього, і, вдаючи, ніби його не бачать, гучно викрикували: «Реновалес? Та це ж найславетніший художник усіх часів! Після Веласкеса…» А надвечір, коли в ротонді вивішували на колонах два аркуші зі списками премійованих, маестро обачно зникав, знаючи, чим усе це закінчиться. У душі кожного митця є щось дитяче, і тому молоді «генії» не могли спокійно пережити краху своїх сподівань. Тепер уже ніхто не прикидався, кожен виявляв, який він є насправді. Одні ховалися десь за статуями, розгублені, пригнічені, — і плакали, розтираючи, кулаком сльози. Думали, що доведеться повертатися в свою глушину, що марно стільки витерпіли і вистраждали задля надії, яка так і не справдилася. Інші, з червоними вухами та побілілими губами, кокошилися, мов півні, і гнівним поглядом дивилися на двері виставочного палацу, наче сподівалися побачити крізь них такий собі претензійний особняк біля Ретіро із грецьким фасадом та золотими літерами вгорі. «Шахрай!.. Яка ганьба, що долю талановитої молоді вручили цьому нездарі, цьому блазневі, який давно себе вичерпав!» Гай-гай! Звідси починалися всі неприємності, всі прикрощі, які траплялися у творчому житті маестро. Щоразу, коли він дізнавався про якусь несправедливу образу, брутальний випад або жорстоку і несправедливу статтю на шпальтах тієї чи іншої дрібної газетки, яка шпетила його на всі заставки, він згадував про ротонду Виставки, про обурений рев мальовничої юрми молодиків перед двома аркушами, де був написаний їхній вирок. З подивом і співчуттям думав Реновалес про сліпоту отих юнаків, які зневірювалися у житті через одну невдачу і ладні були пожертвувати радощами, безтурботністю, віддати здоров’я за сумнівну славу своєї картини, славу ще недовговічнішу, ніж нетривке полотно. Кожна медаль була для них сходинкою нагору, а призи — чимось на зразок військових погонів… І сам він був колись молодим! І теж змарнував кращі роки життя в цих битвах інфузорій, які запекло воюють у краплі води, гадаючи, що підкоряють собі неозорий світ!.. Яке відношення до вічної краси має честолюбство молодиків, котрі мріють здобути собі офіцерську нашивку і претендують бути суддями його творчості!

Маестро повернувся додому. Прогулянка допомогла йому забути про нічні марення. Розслаблене і мляве тіло, здавалося, ожило й відчуло могутній приплив енергії. У ногах приємно лоскотало, кров пульсувала в скронях, і по всьому тілу розливалася хвиля тепла. Він тішився, що почуває себе так бадьоро й весело, що організм його Працює безвідмовно і гармонійно.