Маха гола

Художник окинув спальню досить спокійним поглядом. Він не помітив тут нічого незвичайного, і ніщо його надто не схвилювало. Обачний Котонер заховав крісло, у якому вмерла Хосефіна.

Величне ліжко з монументальними, оздобленими художнім різьбленням і блискучою мозаїкою, бильцями з чорного дерева мало звичайнісінький вигляд: на ньому купою були складені ковдри. Реновалес засміявся із самого себе, з того, що досі боявся переступати поріг спальні і навіть жодного разу не відмикав її. Смерть не залишила тут ніякого сліду. Ніщо не нагадувало про Хосефіну. У кімнаті стояв важкий дух, запах пилюки й вологи, що стоїть у всіх приміщеннях, які довго не провітрюються.

Час минав, і треба було шукати ордени. Реновалес, уже звикнувши до помешкання, відчинив шафу, сподіваючись знайти їх там.

Зарипіли, відчиняючись, дерев’яні дверці, і відразу ж потекли пахощі, схожі на ті, які розливалися в сусідній кімнаті. Тільки тут вони були ще тонші, ще невловніші і якісь далекі-далекі.

Реновалес подумав, що чуття обманюють його. Але ж ні; із глибини шафи таки плинув ніби прозорий невидимий дим, окутував його і, здавалося, ніжно голубив. Тут не було одягу, і художник відразу помітив на поличці футляри, які так довго шукав. Але навіть не простягнув руку, щоб їх узяти — стояв і не ворушився; він дивився на тисячі дрібничок, які належали Хосефіні, і, здавалося, забув про все на світі.

Дружина знову постала перед ним, як жива, ще відчутніша, ніж у гардеробній, серед свого старого одягу. Її рукавички ніби берегли тепло та обриси пальців, які колись пестливо куйовдили густу чуприну митця. Її комірці нагадали йому про ніжну, наче виточену із слонової кості шию: на ній були ледь помітні ямочки, які він любив лоскотати губами.

З болісною цікавістю він торкався то тієї речі, то іншої. Ось старе, акуратно згорнуте віяло — але як воно схвилювало його! На протертих складках видніли потьмянілі фарби — голова, яку він намалював на прохання сеньйорити де Торреальта, ще коли вони були тільки друзями. В одній коробці мерехтіли таємничим блиском дві величезні перлини в оправі, оздобленій діамантами: міланська коштовність, перший по-справжньому цінний подарунок, який він купив Хосефіні на площі перед собором святого Марка. Він тоді саме отримав поштовий переказ від свого римського повіреного і зразу ж витратив усі гроші на цю коштовну дрібничку, яку його дружина прийняла, радісно почервонівши й подивившись на нього глибоко вдячним поглядом.

Пальці схвильованого художника нишпорили серед усяких коробочок, стрічок, хустинок та рукавичок, і раз у раз перед його очима поставав якийсь спогад, так чи інак пов’язаний з ними. Бідолашна небіжчиця жила для нього, тільки для нього, ніби її власне життя було нічого не варте, ніби воно набирало значущості лише в поєднанні з його життям. Серед стрічок та картонних коробочок, наче святі реліквії, зберігалися фотографії, зроблені в місцях, де минала його юність: руїни античного Риму, гори цієї стародавньої священної країни, канали Венеції — пам’ятки з минулого, що були для неї, безперечно, дуже дорогі, бо нагадували їй про чоловіка. А між фотографіями він побачив сплющені крихкі пелюстки: там були і пишні троянди, і скромні польові квіти, цілий гербарій невідомих Реновалесові і ніби позбавлених змісту спогадів, але він відчував, що за кожною пелюсткою ховається щось дуже важливе, що вони нагадували Хосефіні про якісь щасливі хвилини з їхнього життя, хвилини, що давно стерлися з його пам’яті.

Портрети художника — і зовсім юного, і вже у зрілому віці — лежали скрізь: пообмотувані стрічками, поховані під стосами тонких хусточок. Потім митець натрапив на кілька пачок старих листів — чорнило від давності поруділо, а почерк викликав у Реновалеса якусь бентежну тривогу. Щось у ньому було знайоме, невиразно пов’язане з минулим, як обличчя людини, чиє ім’я ніяк не спадав на пам’ять. Ото йолоп!.. Та це ж його власний почерк, кривий і кострубатий почерк хлопця, що вправно орудував лише пензлем. На цих пожовклих згорнутих аркушах зберігався цілий життєпис, вони були свідками його інтелектуальних зусиль висловлюватись «красиво», як ті, хто пише романи. Не бракувало жодного з його листів: були тут і написані відразу по тому, як вони з Хосефіною заручилися і звіряли паперу те, чого ще не зважувались вимовити уста; і листи з італійськими марками, що рясніли пишномовними запевняннями в коханні — тоненькі аркушики, які він надсилав їй, коли в товаристві друзів-митців вирушав на кілька днів до Неаполя або оглянути якесь мертве місто в папських володіннях; і листи з Парижа, що надходили до старовинного венеційського палацу, в яких він з тривогою розпитував про здоров’я малої Міліти.

Отож його листи були тут усі до одного. Сповнені кохання, перев’язані стрічечками, вони зберігалися, мов святі реліквії, мов чиєсь муміфіковане життя — просякнуто бальзамом і сповите бинтами. Хосефінині листи мали іншу долю. Її кохання, звірене паперу, давно розвіялось, перетворилося на ніщо; якісь листи позалишалися в кишенях його старих костюмів, інші згоріли в полум’ї готельних камінів, ще інші, можливо, потрапили в чужі руки, і чужі люди жорстоко сміялися з наївних і ніжних слів. Реновалес зберігав лише кілька листів, та й ті від іншої жінки і, подумавши про це, художник відчув пекучі докори сумління, глибоке каяття людини, яка усвідомлює, що вчинила дуже погано.

Він розгортав пожовклі аркуші і прочитував по кілька рядків із кожного: читав із подивом і простодушним захопленням, ніби ті листи писав не він, а хтось інший. Скільки в них пристрасті! Аж не віриться, що він міг так висловлюватись, так кохати свою Хосефіну!.. Просто неймовірно, що така палка ніжність згасла і в останні роки вони геть збайдужіли одне до одного. Реновалес уже не згадував, які прикрощі отруювали їхнє подружнє життя і знову бачив свою дружину юною і привабливою: вона лагідно всміхалась і дивилася на нього закоханими очима.

Він читав і читав, листа за листом, і ніяк не міг відірватись від них. Захоплювався сам собою, дивувався, що серед буяння плотської жаги прожив молодість так цнотливо; атож, він кохав тільки свою дружину, його почуття до неї завжди було невинним і чистим. І Реновалес відчував тепер гостру втіху, пронизану легким сумом, немов старий дід, що дивиться на свій давній портрет і спогадує весну свого життя. Он яким він, виявляється, був! І здалося йому, що з глибини його душі озвався докірливий голос: «Авжеж, колись ти був добрим і чесним».

Він так поринув у читання, що геть забув про час. Раптом у ближньому коридорі затупотіли кроки, зашаруділа сукня й озвався доччин голос, а на вулиці пролунав автомобільний гудок: то квапив Реновалеса його зять. Художник злякано здригнувся — він не хотів, щоб дочка спіймала його на гарячому; поквапно витяг із футлярів ордени та стрічки і зачинив шафу.

Академічна церемонія скінчилася для Реновалеса майже провалом. Графині він видався дуже показним — блідий від хвилювання, на грудях — сузір’я коштовних світил, біла маніжка перетнута кількома кольоровими смугами. Серед загальної цікавості він підвівся і, тримаючи в руці зошит, став читати свою промову. Але незабаром у залі знявся гомін, що зрештою майже заглушив його голос. Читав він глухо, з поквапністю школяра, який прагне якомога скоріше відбубоніти урок, не замислюючись, що говорить. Здавалося, він бурмоче монотонну й нудну молитву. Наче й не було довгих тренувань у студії, коли він так домагався виразності звучання і ретельно відпрацьовував ефектні театральні жести! Мабуть, його думки витали десь-інде, далеко, дуже далеко від цієї урочистої церемонії, а його очі не бачили нічого, крім літер. Елегантна публіка розійшлася, задоволена з того, що була зібралася зайвий раз. З промови нового академіка сміялося багато уст за газовими віялами — дами раділи, що хоч так можуть дошкулити своїй любій подрузі графині де Альберка.

— Просто жах, голубонько! Як же нудно він бубонів!

II

Прокинувшись наступного ранку, маестро Реновалес відчув владне бажання подихати свіжим повітрям, опинитися на світлі, на просторі, і вийшов з дому прогулятися. Не спиняючись, пройшов проспектом Кастельяна аж до безлісих пагорбів, які починалися за виставочним палацом.