Маха гола

Реновалес і Хосефіна повернулися до Мадрида в кінці вересня, а невдовзі прибули й молодята, задоволені своєю мандрівкою, а що дужче тим, що опинилися в знайомому середовищі. Лопес де Coca зазнав гіркого розчарування, познайомившись з людьми, які були від нього багатші і засліплювали його своїми розкішними екіпажами й автомобілями. Його дружина прагнула обертатися в колі своїх подруг: нехай захоплюються її багатством та високим становищем у світському товаристві. Міліту прикро вразило, що в тих країнах, де вони мандрували, нею ніхто не цікавився, усім було до неї байдужісінько.

Побачивши дочку, Хосефіна, здавалося, ожила. Міліта навідувала їх часто, приїжджаючи пополудні і хизуючись своєю елегантністю, яка ще більше впадала в очі серед літа, коли весь вищий світ Мадрида роз’їхався по курортах. Міліта забирала матір і катала її на автомобілі, виїжджаючи за місто і здіймаючи хмари куряви на дорогах. Траплялося, що й Хосефіна зусиллям волі долала свою кволість і виряджалася до дочки — та мешкала в будинку, що виходив фасадом на вулицю Олосага. Мати милувалася там модерним комфортом, яким була оточена тепер Міліта.

Маестро вочевидь нудився. Ще напоєний світлом і яскравими барвами середземноморського узбережжя, він нічого не міг робити у цю пору в Мадриді, та й замовлень на портрети не було. До того ж Реновалесові бракувало товариства Котонера: той вирядився в одне глухе кастільське містечко, відоме своїми історичними пам’ятками, і в кумедною пихою тішився там почестями, що їх виявляли йому як генію, жив у палаці прелата і нищив своєю нездарною реставрацією розписи в соборі.

Самотність розбудила в Реновалесові сум за графинею де Альберка. Та й вона не давала йому забути про себе, щодня надсилаючи листа за листом. Писала йому в село на андалузькому узбережжі, а потім у Мадрид: розпитувала, як він тепер живе, цікавилась найнезначнішими подробицями, а про себе розповідала стільки, що в кожному конверті надходила ціла повість.

Кончине життя поставало перед очима художника хвилина за хвилиною, ніби він постійно був поруч із нею. Вона розповідала йому про «Дарвіна» — називаючи так Монтеверде; нарікала на його холодність та байдужість — він, мовляв, відповідає на її палкі почуття лише жалістю. «Ох маестро, я дуже й дуже нещаслива!» Іноді листи були тріумфальні й оптимістичні: графиня нетямилася від щастя, і художник читав між рядками про її втіху, про жагуче сп’яніння після одного із зухвалих побачень у її домі під самим носом у довірливого графа. Та й не тільки між рядками, бо часто вона з безсоромною відвертістю розповідала йому геть усе, наче своїй близькій подрузі, наче не вважала Реновалеса за чоловіка.

В останніх листах Конча була сама не своя від радості. Граф вирядився в Сан-Себастьян, куди його викликало королівське подружжя. На нього покладено високу дипломатичну місію, хоча він і не обіймає ніякої урядової посади. Але його обрали як одного з найродовитіших іспанських грандів, щоб він вручив князькові якоїсь крихітної німецької держави Золоте Руно. Бідолашний сеньйор, який сам марно домагався цієї відзнаки, мав утішитися тепер тим, що з помпезною урочистістю вручить її іншому. Реновалес угадав у всьому цьому руку графині. З її листів струменіла радість. Тепер вони залишаться з «Дарвіном» тільки вдвох, бо ж благородний сеньйор повернеться не скоро. Її чекає подружнє життя з доктором — без ризику, без тривог!..

Реновалес читав ці листи з простої цікавості. Кончині звіряння більше не бентежили його, і він анітрохи не хвилювався, бо звик уже до свого становища довіреної особи; бажання його охололо через відвертість цієї жінки, що знайшла такий певний спосіб розхолодити його: звіряла йому всі свої таємниці. Реновалесові лишалося пізнати ще тіло Кончі, бо ж душу її він знав, як жоден з її коханців, і це вже починало навіювати на нього нудьгу. Відстань і розлука сповнили художника холодною байдужістю. Прочитавши чергового листа, він щоразу думав одне й те саме: «Схиблена жінка… Ну навіщо мені її таємниці?»

Минув тиждень, протягом якого Реновалес не отримав із Біарріца жодного листа. Газети докладно повідомляли про місію вельможного графа де Альберка. Він уже був у Німеччині з усім своїм почтом, готуючись почепити почесну відзнаку через князівське плече. Здогадуючись, чому мовчить графиня, Реновалес не відчував ні хвилювання, ні заздрощів, і лише зловтішно посміхався. Без графа вона, звичайно, аніскілечки не нудьгує.

Нарешті він отримав від неї звістку, та ще в найнесподіваніший спосіб. Якось надвечір, коли сонце вже торкалося обрію, Реновалес вийшов з дому, збираючись піти прогулятися біля іподрому, щоб помилуватися з того узвишшя Мадридом. Та не ступив він і кілька кроків по вулиці, як перед ним постав хлопець у червоній лівреї, розсильний якогось агентства, і простяг йому листа. Художник здивовано підняв брови, пізнавши графинин почерк. Усього чотири рядки — квапливих, нерівних. Сьогодні пополудні прибула експресом із Франції зі своєю покоївкою Марі. Тепер сама вдома. «Приходьте… Негайно… Жахливі новини — я помираю». І маестро побіг до графині, хоча звістка про її близьку смерть не справила на нього особливого враження. Обійдеться чимось легшим. Він давно звик до фантастичних перебільшень Кончі.

У великому палаці графа де Альберка стояли сутінки, лунка тиша, і на всьому лежав шар пилюки, як завжди буває в покинутих надовго будинках. З усієї челяді залишався тільки воротар. Перед сходами гралися його діти, ніби ще не знали про повернення сеньйори. Меблі нагорі були в сірих чохлах, а бронза та дзеркала потьмяніли під товстим шаром пороху. Марі відчинила перед художником двері й повела його темними салонами із застояним повітрям; штор на зачинених вікнах та балконних дверях не було, і крізь жалюзі соталося слабеньке світло.

В одній із кімнат валялося кілька нерозпакованих дорожніх валіз, кинутих і забутих у поспіху раптового приїзду.

Пройшовши майже навпомацки через увесь безлюдний дім, Реновалес побачив пляму світла біля дверей у спальню графині — єдине помешкання, в якому помітно було ознаки життя і куди вливалося останнє проміння призахідного сонця. Конча сиділа у глибокому кріслі біля вікна, осяяна помаранчевими барвами надвечір’я. Чоло її було нахмурене, в очах розпач.

Побачивши художника, вона випросталась, мов розправлена пружина, схопилася на ноги, простягла руки і кинулась до нього, наче за нею хтось гнався.

— Маріано! Маріано! Він утік!.. Він покинув мене назавжди!..

То був жалібний зойк. Конча обняла художника і схилила голову йому на плече. З очей її крапля за краплею закапали на бороду маестро сльози.

Ошелешений Реновалес лагідно відсторонив графиню і посадив її знову в крісло.

— Стривайте, стривайте! Хто втік?.. Говоріть ясніше… «Дарвін», чи що?

Еге ж, він. Усе скінчено. Графиня насилу вимовляла слова — болісна гикавка не давала їй говорити. Розлютована, що її покинуто, а самолюбство її розтоптано, вона тремтіла всім тілом. Він утік від неї, та ще в найщасливіші для них дні, коли Конча була певна, що міцно його тримає, коли вони втішалися свободою, якої досі не знали. Сеньйорові, бачте, набридло. Він, мовляв, ще кохає її — як писав у листі, — але бажає бути вільним, щоб мати змогу продовжити свої наукові студії. Мовляв, покидав її, глибоко вдячний за те, що вона була до нього такою доброю. Він, бачте, переситився її палким коханням, хоче оселитися десь за кордоном, стати великим ученим і більше не думати про жінок. Так він пише в тих кількох рядках, які надіслав їй на прощання. Брехня, все брехня! Вона здогадується: тут зовсім інше. Нікчема втік з однією повією, на яку накинув оком на пляжі у Біарріці. Справжня мацапура, але обдарована відьомським чаром. Мабуть, вона зводить чоловіків з розуму хитромудрими тонкощами гріха. Пристойні жінки, бачте, вже не задовольняють цього розбещеного панича. А може, образився, що не дали йому кафедри, що не обрали його депутатом. Господи! Хіба ж вона в цьому винна? Хіба не зробила усе від неї залежне?..

— Ох, Маріано! Мабуть, я таки помру. Це вже не кохання, а люта ненависть! Мене спопеляє гнів. О якби той красунчик попав зараз у мої руки… я б його задушила! Подумати лишень — скільки дурниць я вчинила заради нього!.. Господи, де були мої очі?