Маха гола

Потім оркестр гучно заграв «Шлюбний марш» Мендельсона*. Гості засовали стільцями та кріслами, дами ринули потоком до нареченої і, одна поперед одної, стали її вітати; ті, хто відстав, вигукували свої поздоровлення через голови, намагаючись перекричати тих, що прибігли першими. Знявся такий гамір, аж у ньому потонули звуки духових інструментів та бренькіт струн. Монсеньйор, закінчивши обряд, відразу втратив свою значущість, і гості більше не звертали на нього уваги. Майже ніхто не помітив, як він рушив зі своїми священиками до натурницької. Наречена тільки розгублено всміхалася, опинившись у тісному колі жінок, що обіймали її й цілували. На Мілітиному обличчі застиг вираз подиву. Як усе просто! То вона вже одружена?..

Рангом Котонер побачив Хосефіну. Вона проштовхувалася крізь натовп і шукала когось поглядом. Її обличчя було рожеве від збудження. Інстинкт розпорядника підказав старому художникові, що пахне небезпекою.

— Берись за мою руку, Хосефіно. Ходім ковтнемо свіжого повітря. Тут і задихнутися можна.

Вона взяла Котонера під руку, але замість іти за ним, сама потягла його за собою, пропхалася крізь натовп гостей, що з’юрмилися навколо дочки, і спинилася, побачивши нарешті графиню де Альберка. Обачний друг аж затремтів од страху. Так він і думав: вона шукала суперницю.

— Хосефіно!.. Хосефіно!.. Не забувай — ми на весіллі Кіліти!..

Але його застереження було зайве. Побачивши давню подругу, Конча сама підбігла до неї. «Люба моя! Як давно ми з тобою не бачились! Дай-но поцілую тебе… Ще разочок». І лунко цмокала хирляву жіночку, мов у пориві щирої радості. Хосефіна спробувала була опиратися, але відразу й здалася; звичка та виховання перемогли, і вона тільки всміхалася — сумно й знічено. Навіть сама поцілувала графиню у відповідь, правда, холодно й байдуже. До Кончі в неї не було ненависті. Якби чоловік не упадав за нею, то упадав би за якоюсь іншою; справжня її суперниця, грізна й недосяжна, жила в його уяві.

Щасливі й трохи стомлені від зливи привітань, наречені взялися за руки, пройшли крізь натовп гостей і, під музику тріумфального маршу, зникли.

Оркестр перестав грати, і люди посунули до столів, заставлених пляшками, холодними закусками та солодощами, а навколо розгублено метушилися слуги, не знаючи, що робити, бо безліч рук миттю розхапали тарілки з підрум’яненими біфштексами та ножики з перламутровими колодочками, що лежали біля кожної страви. Після обряду вінчання гості, здавалося, відчули нестерпний голод, і тепер ці чемні й добре виховані люди, усміхаючись, штурхали одне одного ліктями, наступали дамам на шлейфи суконь, а взявши штурмом столи, розпорошилися по студіях — збуджені і веселі, кожен із тарілкою в руках; молоді люди самі хапали зі столів пляшки з шампанським і ходили по залах, наливаючи дамам у келихи. З тактовною безтурботністю гості швидко спустошували столи. Слуги квапливо їх накривали, проте піраміди сендвічів, фруктів і солодощів зменшувались на очах, пляшки миттю зникали. Ляскання корків, що вилітали з пляшок, не вщухало ні на мить.

Реновалес мотався, наче служник, розносив тарілки та келихи знайомим дамам, що сиділи далеко від столів. Сеньйора де Альберка поводилась, як господиня дому, і ганяла художника в усі кінці з безперервними дорученнями.

Під час одного такого рейду художник здибався з Сольдевільєю, своїм улюбленим учнем, якого давно не бачив. Хлопець здавався сумним, хоча знаходив якусь розраду в тому, що його жилет — з гаптованого квітами чорного оксамиту і з золотими ґудзиками — викликав справжній «фурор» серед молоді.

Реновалесові захотілося втішити свого улюбленця. Бідолашний хлопчина! Уперше маестро дав зрозуміти, що знає його «таємницю».

— Я хотів би для своєї дочки іншої пари, та, на жаль, не судилося. Працювати, Сольдевілья! Вище голову! Ми повинні віддавати всю свою любов самому тільки мистецтву!

І повернувся до графині, задоволений, що так великодушно втішив сердешного хлопця.

Опівдні свято закінчилося. Молодята з’явилися знову, вже в дорожніх костюмах: він — у лисячій шубі (незважаючи на спеку), у шкіряному шоломі й високих гетрах; вона — в довгому плащі і в тюрбані з густих вуалей — ніби одаліска, яка втекла з гарему.

Біля дверей на них чекав новісінький автомобіль з потужним мотором, що його жених придбав саме для весільної подорожі. Заночують воші за кілька сотень кілометрів звідси, в центрі Старої Кастілії, в маєтку, який дістався Лопесові де Coca в спадок від батьків і в якому він ще не був жодного разу.

«Модерний шлюб» — як висловився Котонер; подружня інтимність прямо в дорозі, за тактовною спиною шофера. Завтра вони вирушать у мандри по Європі. Заїдуть аж до Берліна, а може, й далі.

Лопес де Coca міцно потиснув усім руки з виразом капітана, що вирушає в кругосвітню подорож, і пішов оглянути перед дорогою автомобіль. Міліта дала себе обняти, і на її вуалях залишилися краплини материних сліз.

— До побачення! Нехай щастить тобі, доню!..

Так закінчилося весілля.

І Реновалес та його дружина залишилися самі. Без дочки вони відчули себе ще самотнішими, а прірва між ними стала ще глибшою. Ходили сумні, похмурі й дивились одне на одного як чужі. Раніше, коли в домі дзвенів Мілітин голос, вони, розмовляючи з дочкою, іноді перекидалися словом і між собою. А тепер їхнє життя стало схоже на життя скутих одним ланцюгом каторжників, що ненавидять одне одного, але змушені день і ніч бути разом.

В пошуках порятунку від цієї самотності, яка сповнювала їх страхом, вони просили молодих оселитися з ними. Будинок великий, місця вистачило б на всіх. Але Міліта висловилася проти, лагідно, однак рішуче, і чоловік підтримав її. Вони повинні жити біля його каретника й гаража. Та й чи дозволив би йому тесть розмістити в цьому домі зібрану ним велику колекцію бичачих голів і закривавлених костюмів славетних тореадорів, дорогоцінні експонати, які викликають цікавість і захват не тільки у його друзів, а й у багатьох чужоземців?..

Коли художник і Хосефіна залишилися самі, їм здалося, що за один місяць вони постаріли на багато років; їхній будинок раптом став схожий на занедбаний стародавній храм — зовсім порожній, наповнений лункою тишею. Реновалес хотів, щоб Котонер перебрався до них, але богемник рішуче відмовився. Він приходитиме в їхній дім їсти, проводитиме з ними більшу частину дня. Реновалеси — його єдина родина, але він хоче зберегти свободу; в нього багато друзів, йому щодня доводиться в когось бувати — а жити якось інакше він просто не може.

Як настали по-справжньому теплі дні, маестро умовив дружину поїхати в те місце, куди вони вибирались щоліта: то був безлюдний і мало кому відомий куточок андалузького узбережжя, де стояло маленьке рибальське село. Свого часу художник намалював там чимало картин. У Мадриді Реновалес нудився, бо графиня де Альберка поїхала з чоловіком у Біарріц і потягла за собою й доктора Монтеверде.

Отож художник з дружиною вибралися до моря, але прожили там не більше місяця. Маестро встиг намалювати лише дві картини. Хосефіна почувала себе погано. Біля моря їй спершу навіть покращало. Вона пожвавішала і цілими годинами сиділа на піску, засмагаючи на сонці і дивлячись на море безвиразними очима хворої, що знудьгувалася за теплом. Чоловік малював поряд, завжди оточений купкою якихось обшарпанців. Хосефіна повеселішала, вона іноді співала, а то й усміхалася до маестро, ніби прощала йому й бажала про все забути. Але несподівано знову засумувала і відчула велику слабість у тілі. Сонячний пляж і приємне життя на свіжому повітрі раптом стали пригнічувати її, вона відчула ту огиду, яку хворі подеколи відчувають до світла й шуму і ховаються від усього цього під ковдрою. Хосефіна занудьгувала за своєю сумною мадридською домівкою. Там їй краще, там її оточують бодай спогади, і вона почуває себе впевненіше, не так боїться гнітючого страху, що невідступно скрадається за нею. А ще — їй хочеться побачитися з дочкою. Реновалес мусив давати зятеві телеграму. Годі вже їздити по Європі — мати хоче бачити Міліту.