Заручені

— Синьйоре курато, ви завжди зі мною в будинку милосердного отця нашого; а цей... цей perierat et inventus est[118].

— О, я дуже щасливий! — сказав дон Абондіо, низько вклоняючись обом.

Кардинал пішов уперед, штовхнувши двері, які зовні негайно розчахнули два служники, що чекали обабіч, і дивна пара постала перед цікавими поглядами присутнього в кімнаті духівництва. На обох обличчях були написані різні, але однаково глибокі переживання: вдячлива ніжність і смиренна радість проступали на благородному виду Федеріго; на обличчі Безіменного — сум'яття; втихомирене надією, не знайома йому боязкість, каяття, крізь яке, однак, проглядала сила дикої, неприборканої вдачі. Згодом говорили, що декотрим із присутніх у ту мить спали на думку слова пророка Ісайї: «І пастимуться вкупі вовк з ягнятком... і лев, як віл, їстиме полову». На дона Абондіо, який ішов за ними, ніхто не звернув уваги.

Коли всі вони вийшли на середину кімнати, кардиналів служник, з'явившись у ту мить, підступив до нього й доповів, що накази, передані йому капеланом, виконано: ноші та два мули вже готові, затримка лише за жінкою, яку має привести місцевий курато. Кардинал сказав служникові, що тільки-но приїде курато, хай негайно переговорить з доном Абондіо, і що надалі треба робити все за розпорядженням дона Абондіо та Безіменного. Останньому він знов потис руку, мовивши: «То я чекаю на вас!» — і, повернувшись, щоб уклонитися донові Абондіо, попрямував до церкви. Духівництво рушило за ним довгою, мов вервечка, юрбою. Друзі по подорожі лишилися в кімнаті удвох.

Весь поринувши в себе, Безіменний в задумі нетерпляче чекав хвилини, коли зможе позбавити від страждань і звільнити з ув'язнення свою Лючію,— «свою» тепер у зовсім іншому розумінні, ніж напередодні. Його обличчя виказувало стримуване хвилювання, що переляканому поглядові дона Абондіо легко могло здатися й чимось гіршим. Курато крадькома поглядав на Безіменного: йому дуже кортіло завести з ним дружню розмову. «Тільки що ж мені сказати? — розмірковував він.— Сказати ще раз, що я, мовляв, дуже радий? Дуже радий, власне, чому? Тому, що ви, мовляв, бувши досі дияволом, врешті вирішили стати порядною людиною, як і всі інші? Гарний комплімент! Е-хе-хе! Хоч би як я крутив, а всі мої поздоровлення можна буде зрозуміти лише так. Та й, зрештою, чи ж воно правда, що він зробився порядною людиною? Отак, із доброго дива! Таких коників на цім світі викидають скільки хоч із найрізноманітніших причин! Та й що я, зрештою, знаю? Але мені однаково треба їхати з ним! Та ще й до цього жахливого замку! Ох, і справи! Ох, і справи! Сказали б мені таке сьогодні вранці! Ну, якщо все щасливо для мене скінчиться, то я вже покажу синьйорі Перпетуї! Адже вона силою погнала мене сюди, коли в цьому не було жодної потреби: збираються, мовляв, усі довколишні парафіяльні курато, навіть здалеку їдуть, і відставати від інших не слід; розійшлася — ось і вплутала мене в отаку халепу! Який-бо я нещасливий! І все ж треба щось сказати йому».

Поміркувавши і так і сяк, він врешті вирішив, що було б незле сказати таке: «Я ніколи не смів надіятися, що матиму щастя перебувати в такому вельмишановному товаристві». І тільки-но був розтулив рота, як зайшов служник із місцевим курато; він повідомив, що жінка вже чекав в ношах, а тоді звернувся до дона Абондіо, щоб дізнатися про інші розпорядження кардинала. Дон Абондіо насилу відповів, а все через розпорошеність своїх думок. Потім, підступивши якнайближче до служника, мовив:

— Ви вже дайте мені сумирнішого мула, бо, щиро кажучи, верхівець з мене поганий.

— Не бійтеся,— не без єхидства відказав служник,— це мул нашого писаря, а він у нас людина вчена.

— От і добре,— погодився дон Абондіо і подумки докинув: «Дай боже, щоб усе скінчилося гаразд».

Безіменний на перший поклик квапливо кинувся до виходу і тільки тоді помітив, що дон Абондіо залишився позаду. Він зупинився, чекаючи на нього, і, коли той підійшов, засапавшись, готовий просити вибачення, синьйор з уклоном, чемно й шанобливо пропустив його перед себе,— ця обставина дещо втішила переляканого бідолаху. Та, щойно ступивши в дворик, він побачив таке, що вкрай зіпсувало йому цю невелику втіху: Безіменний попрямував у куток і, схопивши свій карабін однією рукою за цівку, а другою за ремінь, спритним рухом, ніби виконуючи військову вправу, перекинув його через плече.

«Ох! — зітхнув подумки дон Абондіо.— І що тільки він збирається робити з оцією штукою? Оце так власяниця, оце так самобичування для новонаверненого! А раптом йому в голову зайде якийсь одур! Ну й поїздка! Ну й поїздка!»

Якби Безіменний бодай запідозрив, які думки опосідали його супутника, то важко сказати, щоб він зробив, аби тільки заспокоїти того. Та він був за тисячу миль від такої підозри, а дон Абондіо зі свого боку силкувався приховати найменший рух, який міг би зрадити його потаємну думку: «А я вашій милості не довіряю».

Підійшовши до хвіртки, що виводила на дорогу, вони побачили двох споряджених мулів. Безіменний скочив на того, якого підвів йому конюх.

— А цей мул не норовистий? — спитав служника дон Абондіо, опускаючи ногу, яку вже був підняв до стремена.

— Сідайте спокійно, не бійтеся: це просто ягня.

Дон Абондіо вчепився в сідло й з допомогою служника видерся на мула.

— Гоп! Гоп! Гоп!

І ось він уже верхи.

Ноші трохи попереду, між двома мулами, рушили за командою погонича, і вся валка посунула дорогою.

Довелось проїжджати повз церкву, переповнену молільниками, через невелику площу, де також юрмилися парафіяни, свої й чужі, яким не пощастило протовпитись до храму. Незвичайна новина вже встигла поширитися серед люду, і при появі нашої компанії, при появі цього чоловіка, який нещодавно викликав у всіх страх і прокляття, а тепер — радісний подив, у натовпі залунав майже схвальний гомін; народ розступився, і воднораз почалася тиснява — всім хотілося побачити його якнайближче. Проїхали ноші, причеплені між двома мулами, проїхав і Безіменний. Перед широко розчиненими дверима церкви він зняв капелюх і схилив своє таке грізне чоло майже аж до гриви мула під шепіт сотень голосів: «Хай благословить вас господь!» Дон Абондіо також зняв капелюх, уклонився й подумки віддав себе на волю божу, але, зачувши урочистий протяглий спів своїх співбратів, він відчув якийсь жаль, ніжність і таку глибоку печаль, аж через силу втримався від сліз.

Коли вони, видобувшись за околицю, опинились у чистому полі, їдучи далі безлюдними звивистими дорогами, думки дона Абондіо огорнула ще похмуріша пелена. Єдине, на чому він міг довірливо спинити свій погляд, був погонич. Якщо він служить в кардинала, то, звичайно, має бути чесним хлопцем, та й, крім того, в нього вигляд не боягуза. Час від часу з'являлися перехожі, також гуртами, кваплячись подивитися на кардинала, але це тільки ненадовго заспокоювало дона Абондіо, який щокрок наближався до тієї страшної долини, де можна зустріти лише поплічників кардиналового друга, і то яких поплічників! Йому й зараз, більше ніж досі, хотілося завести розмову з цим кардиналовим другом, щоб промацати його як слід і водночас підтримати в нього гарний настрій. Проте замислене обличчя Безіменного відбивало в дона Абондіо всяку до того охоту. Тому він був змушений розмовляти сам із собою. Ось тільки дещо з того, що бідолаха звіряв собі під час цього переїзду, бо якби вдалося записати все, то вийшла б ціла книжка.

«А воно, либонь, і правильно кажуть, що в святих і розбійників по всьому тілу ніби ртуть розлита,— мало того, що вони самі вічно крутяться, їм би хотілось, коли б це було можливо, примусити танцювати весь рід людський. І треба ж було цим невгамовним вибрати саме мене, який нікого не чіпає, і вплутати в свої справи,— саме мене! А я хочу тільки одного: щоб мені дали жити спокійно! Взяти хоча б цього навіженого негідника дона Родріго! І чого йому бракувало, щоб бути найщасливішою людиною на світі? Якби ж то він мав бодай крапельку здорового глузду... Багатий, молодий, усюди його шанують, поважають. З жиру казиться! Йому, бачте, набридло пробувати в добробуті, тож треба неодмінно створити для себе й для інших усякі клопоти. Жити б йому в розкошах,— так ні, де там! Придумав собі діло — ганятися за жінками,— найдурніше, найбільш розбійниче, найбезумніше діло на цім світі. Він міг би в'їхати до раю на кареті,— але ж ні! На одній нозі лізе просто до сатани в пекло! А цей? — Тут він подивився на Безіменного, неначе запідозривши, що той підслуховує його.— Цей спершу поставив догори ногами весь світ своїми лиходійствами, а тепер ставить усе догори ногами своїм наверненням... якщо тільки це правда... А все окошується на мені! І ото завжди так: коли вже вони народились із такою сверблячкою в тілі, то тільки те й знають, що зчиняють галас. А хіба так важко прожити життя порядною людиною, скажімо, як оце я? Та ні ж бо! Їм треба четвертувати ближнього, різати, чинити лиходійства... горе мені, бідному!.. А після всього — нова затія: каяття! Адже покаятися, коли вже з'явилась така забаганка, можна й у себе вдома, тихенько, без усякої помпи, не турбуючи ближнього свого. А його превелебність ні сіло ні впало відразу розкриває обійми: «Любий друже! Любий друже!» Бере все на віру, що той каже, наче вже бачив, як той творить чудеса. І відразу приймає рішення, поринає в нього цілком, з руками й з ногами: і це мерщій, і те мерщій,— а у нас це зветься просто необачність! І без зайвих слів віддає йому на поталу бідного курато! Це називається розіграти чоловіка в чіт і лишку. Такий святобливий кардинал, як він, мав би пильнувати своїх пастирів, мов око в лобі. Крапелька холоднокровності, крапелька розсудливості, крапелька милосердя — усе це, гадаю я, сумісне й зі святістю. А якщо все це тільки про людське око? Хіба ж можна розгадати всі хитрощі? Тим паче таких людей, як оцей? І подумати тільки, що мені доводиться їхати з ним до його замку! А може, до цього причетний диявол? Бідний я, бідний! Краще про це не думати. І що то за плутанина така з Лючією? Чи немає тут якої домовленості з доном Родріго? Ну й люди! Тоді принаймні справа була б ясна. Тільки ж як це вона потрапила йому в пазурі? Хто його знає! У них там якась таємниця з монсиньйором; а мене ось примушують трястися дорогою в такий спосіб і слова мені не кажуть. Чужі справи мене не обходять, але коли доводиться ризикувати своєю шкурою, то, здається, маєш право й дізнатись про дещо. Якби ж ішлося про те, щоб забрати цю бідолашку, то вже нехай. Хоча, звичайно, він і сам міг би прекрасно привезти її. І знов-таки, якщо він покаявся насправді й зробився такий святий, то навіщо йому я? Оце так содом! Та годі! Бог вирішив, щоб було так,— багато буде клопотів, але потерпимо! Та й за бідну Лючію я дуже радий: вона, либонь, так само відбулася дорогою ціною — самому тільки небу відомо, що вона перетерпіла. Певна річ, мені її шкода, і все ж вона народилася мені на погибель... Зазирнути б у душу цьому синьйорові, довідатися, про що він думає. Хто знає? То він удає з себе святого Антонія в пустині, то перед вами справжній Олоферн[119]. Ох, бідний я, бідний! Ну та гаразд! Небеса повинні допомогти мені, бо ж не своєю примхою вплутався я в усю цю колотнечу».

118

Гинув і знову здобутий (латин.).

119

Антоній — самітник, «батько чернецтва» (251—356). Олоферн — лютий воєначальник царя Навуходоносора (бібл.).