Заручені

А падре провінціала та дядечка-графа зв'язувало дуже давнє знайомство. Бачилися вони рідко, але щоразу при зустрічі обидва висловлювали взаємні дружні почуття і з надмірною готовністю пропонували один одному всілякі послуги. Адже часом буває краще мати справу з одним чоловіком, що стоїть над багатьма іншими, ніж з одним із тих багатьох, які знають тільки своє діло, керуються тільки своїми інтересами, турбуються тільки про своє себелюбство, тоді як перший відразу оглядає сотні взаємин, сотні наслідків, сотні інтересів, сотні обставин, яких треба уникнути, і сотні інших, які треба врятувати,— й тому може підійти до справи широко, з різних боків.

Гарненько обміркувавши все це, дядечко-граф запросив одного чудового дня падре провінціала до себе пообідати в товаристві цілого сонму співтрапезників, підібраних з найвитонченішим розрахунком. Прибув дехто з найзнатніших родичів, із числа тих, чиє прізвище вже само по собі було певним титулом і хто самою тільки своєю поставою, вродженою самовпевненістю, великосвітською зневажливістю та манерою говорити крізь зуби про важливі речі вмів без усякого наміру щохвилі викликати й підтримувати у співрозмовників думку про його вищість і силу; товпились тут і прихвосні, зв'язані з графовою родиною спадковою залежністю, а з господарем — довічним послухом. Ці, почавши вже за супом підтакувати й губами, й очима, і вухами, і всією головою, і всім тілом, і всією душею,— до десерту доводили всякого чоловіка до того, що він уже геть і не уявляв собі, як це можна взагалі сказати «ні».

За столом господар швидко перевів розмову на тему про Мадрід. Усі дороги ведуть до Рима, а до Мадріда — всі відкриті йому, графові, особисто. Він розповідав про двір, про графа-герцога, про міністрів, про родину губернатора, про бій биків, який він міг чудово описати, бо дивився його з почесного місця в Ескуріалі[110], а вже про самий Ескуріал він міг дати найдокладніший звіт, бо ж один з улюбленців графа-герцога водив його по всіх закутках палацу.

Якийсь час товариство, мов та уважна аудиторія, слухало тільки його одного, потім стали зав'язуватись окремі розмови, а він і далі розповідав про всякі дива, однак слухав його вже тільки падре провінціал, який сидів поряд і не заважав йому теревенити. Але, дійшовши до певної точки, граф перевів розмову на інше, перестав згадувати про Мадрід і, мандруючи від одного двору до іншого, від звання до звання, дістався аж до кардинала Барберіні, що був капуцином і доводився рідним братом тодішньому папі Урбанові VIII. Тут уже довелося й дядечкові-графу дати висловитися співрозмовникові, а також послухати та й угадати, що на цім світі, зрештою, існують не тільки особи, потрібні лише йому самому. Трохи згодом, підвівшися з-за столу, він попросив падре провінціала вийти з ним до іншої кімнати.

Два авторитети, два сивоголові діди, два досвідчені дипломати опинилися віч-на-віч. Високопоставлений синьйор усадовив вельмишановного падре, усівся сам і повів таку розмову:

— Беручи до уваги дружбу, яка зв'язує нас, я надумав поговорити з вашою превелебністю про одну справу, що стосується нас обох. Ми могли б вирішити її між собою, не вдаючись до інших засобів, які б... А тому я скажу вам щиро, з цілковитою відвертістю, про що йде мова,— і я певен, ми домовимося з двох слів. Скажіть мені: чи є у вашому монастирі в Пескареніко такий собі падре Крістофоро з ***?

Провінціал кивнув.

— Скажіть мені, ваша превелебність, відверто, по-дружньому... ця особа... цей падре. Я сам його не знаю; звичайно, я знаю декого з отців капуцинів,— золоті люди, ревні, розумні, смиренні,— адже я з дитинства був другом ордену... Але ж у всіх досить багатолюдних родинах... завжди буває хтось... якась навіжена людина... Та й цей падре Крістофоро, скільки мені відомо за деякими чутками, чоловік дещо норовливий... в нього немає цієї розсудливості, цієї обачливості... Готовий побитися об заклад, що він не раз завдавав турботи вашій превелебності.

«Все зрозумів: десь не помирилися,— міркував тим часом падре провінціал,— тут моя провина! Адже я знав, що цей блаженний Крістофоро годиться лише для того, щоб переводити його з однієї кафедри на іншу, не даючи йому засиджуватись довго на одному місці, а надто по сільських монастирях».

— О,— вирік він по тому,— мені справді дуже неприємно чути, що ваша світлість має таку думку про падре Крістофоро, тим часом, як мені відомо, він чернець... зразковий, і в нас у монастирі і поза його межами його глибоко шанують.

— Чудово розумію. Ваша превелебність, певна річ, зобов'язані... І все ж... все ж, на знак щирої приязні, я хочу попередити вас про одну річ, яку вам корисно буде знати, і навіть якщо ви вже знаєте про неї, я все ж можу, не порушуючи свого обов'язку, подати на ваш розсуд деякі наслідки... можливі,— і більше нічого не скажу. Цей падре Крістофоро, як нам відомо, опікується одним тамтешнім чоловіком,— ваша превелебність, напевно, чули про нього, тим самим, який так ганебно вислизнув із рук поліції, накоївши того жахливого дня такого, такого... одно слово, Лоренцо Трамальїно.

«Он воно що!» — подумав падре провінціал і відразу відповів:

— Це для мене не новина; але ваша світлість добре знає, що один з обов'язків нашого звання — це саме розшуки заблудлих, щоб навернути їх на путь...

— Згоден, але не захист заблудлих!.. Це справа ризикована, справа тонка...— Тут він, замість надути щоки й засопіти, стис губи й втяг у себе повітря, а тоді, пихкаючи, випустив його із себе й провадив далі: — Я вважав за необхідне натякнути вам на цю обставину, бо якби тільки ваша превелебність... Можна було б ужити деяких заходів у Римі... я, між іншим, нічого не знаю... а з Рима могло б надійти вам...

— Я все ж вдячний вашій світлості за це попередження. Але я певен, що коли буде зібрано всі відомості, то виявиться, що падре Крістофоро не мав жодних справ із цим чоловіком, про якого ви говорите, хіба, може, бажав напоумити його. Я ж бо знаю падре Крістофоро...

— Ви, напевно, знаєте, яким він був у миру, знаєте і про справи, чинені ним в молодості...

— Ось саме в цьому, синьйоре граф, і полягає доблесть нашого ордену, що чоловік, який в миру мав таку славу, вбравшися в сутану, стає зовсім іншим. І відколи падре Крістофоро носить це одіння...

— Хотів би вірити цьому, від душі кажу: хотів би вірити цьому, але ж іноді, як мовиться в прислів'ї... сутана ще не робить ченця.

Прислів'я не зовсім правильно висловлювало його думку, але граф нашвидкуруч підставив його замість іншого, яке вертілося на кінчику язика: «Вовк міняє шкуру, а не натуру».

— Я маю підтвердження, докази,— провадив він далі.

— Коли ви достеменно знаєте,— сказав падре провінціал,— що цей чернець учинив щось небогоугодне (усі ми грішні), то я буду вам зобов'язаний, якщо ви мені про це повідомите. Адже я звичайний настоятель, але на те мене й поставлено, щоб я виправляв, лікував.

— Гаразд, я вам скажу. Крім тієї неприємної обставини, що цей чернець відкрито взяв під захист ту особу, про яку я вже згадував, є ще й інша, прикріша обставина, яка могла б... А втім, ми відразу усе й вирішимо між собою. Отож, до вашого відома, той самий падре Крістофоро став чіплятися до мого небожа, дона Родріго ***.

— Що ви кажете? Оце мені справді неприємно чути, вкрай неприємно.

— Мій небіж молодий, гарячий, чудово знає собі ціну й не звик до того, щоб його зачіпали...

— Я вважатиму своїм обов'язком зібрати надійні відомості про таку обставину. Як я вже сказав вашій світлості,— а я ж розмовляю з синьйором, у котрого мудрість сполучається з глибоким знанням людей,— плоть наша немічна, усім нам властиво помилятися... то в тому, то в тому, а якщо падре Крістофоро порушив...

— Бачите, ваша превелебність, це такі речі, з якими краще покінчити тут, між нами, поховати негайно. Якщо їх надто довго пережовувати... то щоб не було гірше. Ви ж знаєте, що буває в таких випадках; усякі сутички, сварки виникають іноді через дрібниці, а далі все заплутуються й заплутуються... Як почнеш дошукуватися суті, то або не дійдеш до жодного наслідку, або ж виникають сотні інших утруднень. Утихомирити, спинити вельмишановного падре! Присікти й утихомирити! Адже мій небіж молодий; та й чернець, скільки я чув, іще повен молодечого запалу... а ми ж із вами, на жаль, уже в літах, вельмишановний падре, чи не так? Тож нам і слід...

110

Ескуріал (або Ескоріал) — велетенський палац поблизу Мадріда, збудований у другій половині XVI ст. при Філіппі II, за проектом архітектора X. Еррера (1530—1597).