Заручені

Шлях кривди широкий, зауважує з цього приводу наш автор, та це не означає, що він зручний: є на ньому свої терени, свої слизькі місця. Шлях цей неприємний і стомливий, хоч і йде вниз.

Дон Родріго не хотів ні зійти з цього шляху, ні повернути назад, ані спинитися, проте дійти до кінця сам був неспроможний. Та йому спала на думку одна річ, яка могла б допомогти йому в цій справі, а саме: звернутися до одного чоловіка, чия рука діставала туди, куди не досягав навіть зір інших. Для цього чоловіка важкість заходу нерідко ставала додатковою підставою взятися за нього. Проте тут були свої незручності й певний ризик, тим більший, чим менше можна було розраховувати все заздалегідь, бо ж важко було визначити загодя, до чого доведеться дійти, зв'язавшися з таким чоловіком — дуже могутнім спільником, але й не менш норовливим і небезпечним кондотьєром.

Ламаючи собі голову, дон Родріго кілька днів вагався: продовжувати справу чи облишити її. І обидва рішення таїли в собі неприємності. Тим часом надійшов лист від кузена з повідомленням, що задумана інтрига починається добре. А невдовзі після блискавки вдарив грім. Одного чудового ранку поширилася чутка, що падре Крістофоро відбув з монастиря Пескареніко. Цей такий швидкий успіх і лист від Аттіліо, в якому той усіляко підбадьорював кузена, погрожуючи в противному разі загальними насмішками, все більше спонукали дона Родріго до ризикованого заходу. Останнім поштовхом була несподівана звістка, що Аньєзе повернулася додому,— отже, на одну перешкоду менше на шляху до Лючії.

Дамо звіт про ці дві події, почавши з останньої.

Тільки-но мати й дочка влаштувалися в своєму притулку, як по Монці, а значить, в монастирі, поширилася звістка про великий бунт у Мілані, а слідом за цією головною новиною — нескінченна вервечка подробиць, які щохвилі множились і змінювались. Воротарка, якій із свого будинку було дуже зручно тримати одно вухо до вулиці, а друге — до монастиря, збирала новини і тут, і там, про все доповідаючи своїм гостям: «До в'язниці посадовили двох, шістьох, вісьмох, чотирьох, сімох... їх повісять, одних перед «Пекарнею на милицях», інших у кінці вулиці, де будинок завідувача продовольством. Ох-ох-ох! Ви тільки послухайте: один утік, родом чи з самого Лекко, чи з околу. Імені його я не знаю, але довідаюсь обов'язково. Цікаво, чи знаєте ви того хлопця?»

Зважаючи на те, що Ренцо прибув до Мілана якраз у фатальний день, це повідомлення викликало неспокій у жінок, а надто у Лючії. Та уявіть собі, що було, коли воротарка сказала їм: «А той хлопець, який втік, щоб не потрапити на шибеницю, якраз із вашого села, прядильник шовку, звуть Трамальїно, знаєте такого?»

У Лючії, котра сиділа й підшивала щось, робота так і випала з рук. Вона поблідла, змінилася на обличчі, тож воротарка, певна річ, помітила б це, якби була ближче до неї. Та вона стояла на порозі з Аньєзе, а остання хоч і теж була вражена, однак не до такої міри, й змогла опанувати себе. Аби тільки щось відповісти, вона сказала, що в маленькому сільці всі знають одне одного, і вона його також знає, але їй невтямки, як могло з ним скоїтися таке, бо він хлопець сумирний. Відтак спитала, чи правда, що він утік, і куди.

— Утік! Усі кругом говорять. Але куди — невідомо; може, його знову схоплять, а може, він у надійному місці. Та якщо вже він знов потрапить у їхні пазурі, оцей ваш сумирний хлопчина...

На щастя, тут воротарку хтось покликав, і вона пішла. Уявіть собі, що було з матір'ю й дочкою. Упродовж кількох днів бідна жінка й невтішна дівчина не знали анічогісінько, думаючи лише про те, як, та чому, та які будуть наслідки такої прикрої події. Коли випадала нагода, вони пошепки обговорювали між собою це страшне повідомлення.

Нарешті, якось у четвер, до монастиря з'явився невідомий чоловік і спитав Аньєзе. Це був рибалка з Пескареніко, котрий, як звичайно, їхав до Мілана продавати рибу. Добрий фра Крістофоро попросив його, щоб по дорозі через Монцу він завернув до монастиря, передав поклін жінкам, розповів їм про сумну пригоду з Ренцо, порадив набратися терпіння й надіятися на бога та запевнив бідолашних, що він, смиренний чернець, звичайно, їх не забуде й чекатиме нагоди допомогти їм, а поки що неодмінно щотижня повідомлятиме їм новини в отакий спосіб або ж якось інакше. Більше про Ренцо посланець не зміг повідомити нічого нового й вірогідного, крім того, що в його будинку зроблено обшук і вжито заходів, щоб затримати втікача. Але відразу додав, що всі пошуки скінчилися безуспішно й достовірно відомо тільки, що він щасливо перебрався на бергамську територію. Така певність, годі й казати, була величезним втішенням для Лючії. Від тієї хвилини вона вже не плакала безперервними й гіркими сльозами, знаходила велике заспокоєння в щиросердих розмовах з матір'ю і в молитвах висловлювала хвалу Господові.

Гертруда частенько викликала її до своєї особистої приймальні й подовгу бесідувала з нею, захоплюючись безпосередністю й лагідністю бідолашки та постійно вислуховуючи благословення й подяки з її боку. В напливі відвертості Гертруда розповіла їй також частину своєї власної історії (її бездоганну частину) про те, скільки вона вистраждала, перш ніж піти страждати до монастиря,— й недовірливе ставлення до неї враженої Лючії потроху перейшло в палке співчуття. В цій історії вона знайшла більш ніж досить підстав для пояснення деяких дивацтв своєї заступниці, тим паче що тут стало в пригоді й міркування Аньєзе щодо мізків у синьйор.

Проте, хоч хай як хотілося дівчині відповісти цілковитою відвертістю на довіру, виявлену Гертрудою, їй навіть і на думку не спадало поділитися з нею своїми новими тривогами, своїм новим нещастям, сказати про те, хто для неї цей прядильник-утікач, бо дуже не хотілося їй розголошувати цю новину, таку ганебну й прикру. Так само вона ухилялася, скільки могла, од відповідей на повні цікавості Гертрудині розпити про події перед заручинами. Але тут вона керувалася не міркуваннями розсудливості: невинній бідолашці вся її власна історія видавалася дражливішою й важчою для розповіді, ніж усі ті, які вона чула або ж могла почути від синьйори. В них ішлося про утиски, підступи, страждання,— все це сумні й страшні речі, але про них можна було говорити. А в її власній історії до всього долучалось іще одне почуття, одне тільки слово — кохання, і їй здавалося неможливим вимовити його, говорячи про себе саму, а висловитися якось інакше вона не могла, бо це здавалося їй негожим.

Така постійна настороженість часом викликала у Гертруди прикре почуття, але скільки у Лючії було прихильності, поваги, вдячності і навіть довіри! Інколи, можливо, така незвичайна соромливість, така боязливість не подобалися Гертруді ще дужче й з іншої причини, та все це зникало від солодкої думки, яка повсякчас верталася до неї, коли вона дивилася на Лючію: «Адже я роблю їй добро». І так воно насправді й було, бо, не кажучи вже про притулок, ці бесіди, ці родинні пестощі неабияк втішали Лючію. Втішала її також і безперервна праця. Вона весь час просила дати їй роботу. Навіть до приймальні завжди приносила якесь рукоділля, щоб «руки не гуляли». Проте сумні думки вдираються усюди! Ось вона все шиє й шиє (ця робота для неї майже зовсім нова), а в її мріях — рідне мотовило, а за ним — стільки всього іншого!

У наступний четвер до них знов завернув рибалка чи то якийсь інший посланець з вітанням від падре Крістофоро й знову підтвердив, що втеча Ренцо минулася щасливо. Певніших відомостей про його гіркі блукання не було зовсім, бо, як ми вже сказали читачам, капуцин сподівався отримати їх від свого міланського побратима, якому він передоручив Ренцо. Але той відповів, що так і не бачив ні юнака, ні листа. Щоправда, приходив хтось із села, питав його, але, не заставши, пішов і більше не з'являвся.

У третій четвер не було нікого. Це не тільки позбавило бідних жінок бажаного й довгожданого втішення, але й стало приводом для занепокоєння, для сотні страшних підозр, як це завжди трапляється через кожну дрібницю з тими, хто перебуває у важкому й непевному становищі. Аньєзе й раніше подумувала, як би його побувати вдома. Коли обіцяний посланець не з'явився, її рішення зміцніло. Та для Лючії відірватися від материної спідниці було нелегко. Проте пристрасне бажання довідатися про щось і певність в надійності притулку, такого безпечного й святого, зламали її опір. І вони ухвалили між собою, що назавтра Аньєзе вийде на велику дорогу й стане дожидати рибалку, який мав би проїхати мимо, вертаючи з Мілана. Вона попросить його зробити їй таку ласку — підвезти її до Пескареніко по дорозі до рідних гір. Справді, Аньєзе зустріла його, спитала, чи падре Крістофоро не давав йому яких-небудь доручень для неї. Але рибалка цілий день перед від'їздом ловив рибу й нічого не знав про ченця. Аньєзе не довелося довго просити його. Вона попрощалася з синьйорою й дочкою, поплакала, як заведено, пообіцявши негайно дати знати про себе й скоро повернутися,— й поїхала.