Заручені

Проте, коли я вже був зібрався згорнути цього пошарпаного зошита, щоб сховати його, мені раптом зробилося шкода, що така чудова повість назавжди залишиться невідомою, бо ж як повість (читач, можливо, й не поділить моєї думки) вона мені, повторюю, видалася чудовою і навіть дуже чудовою. «Чому б,— подумав я,— не взяти з цього рукопису всю вервечку подій, тільки переробивши його стиль?» А що жодного розумного заперечення на це не знайшлося, то й ухвалу було прийнято негайно. Ось таке походження цієї книжки, викладене з щиросердістю, якої ця книжка, з огляду на її важливість, і заслуговує.

Проте деякі з цих подій, деякі звичаї, описані нашим автором, видалися нам такими новими, такими дивними,— щоб не сказати гірше,— що ми, перш ніж їм повірити, вирішили допитати й інших свідків і з цією метою заходились копатися в тодішніх мемуарах, щоб з'ясувати, чи то правда, що за того часу так велося на білому світі. Ці розшуки розвіяли всі наші сумніви: щокрок ми натрапляли на такі самі або й ще дивніші випадки і (що видалось нам особливо переконливим) прочитали там навіть про деяких осіб, про котрих не мали жодних відомостей, крім наведених у нашому рукописі, через що ми спершу були взяли під сумнів реальність їхнього існування. При нагоді ми наведемо деякі з цих свідчень, щоб підтвердити вірогідність обставин, яким, через їхню незвичайність, читач був би схильний не повірити.

Але, відкидаючи стиль нашого автора як неприйнятний, який же стиль ми візьмемо замість нього? В цім-то й уся заковика.

Всяк, хто ніким не прошений заходжується переробляти чужу працю, ставить себе перед необхідністю звітуватися за свою й до певної міри бере на себе зобов'язання зробити це: такі вже правила світові та юридичні, і ми зовсім не збираємось ухилятися від них. Навпаки, залюбки до них пристосовуючись, ми були налагодилися дати тут якнайдокладніше пояснення обраної нами манери викладу, і з цією метою протягом усієї нашої роботи ми,незмінно старалися завбачити можливі та випадкові критичні зауваження, аби заздалегідь і повністю спростувати їх усі. І не в цьому полягала б скрута,— бо ж (ми змушені сказати це, віддаючи належне правді) перед нашим розумом не поставало жодного критичного зауваження, на яке негайно не з'явилось би потрібне заперечення, з отих заперечень, котрі, я не хочу сказати — вирішують питання, однак змінюють їх постановку. Частенько ми навіть зіштовхували дві критики між собою, примушуючи одну перемагати другу; або ж, грунтовно досліджуючи їх і уважно зіставляючи, ми спромоглися виявити й показати, що попри всю свою видиму різницю вони все ж майже однорідні й обидві породжені недостатньо уважним ставленням до фактів та засад, на яких мало б базуватися судження; отак спарувавши їх, на превеликий їхній подив, ми випускали обидві дружньо гуляти належними їм шляхами. Навряд чи знайшовся б автор, котрий в отакий очевидний спосіб довів би доброякісність своєї роботи. Тільки що ж! Коли ми врешті спромоглися охопити всі згадані заперечення та відповіді й розташувати їх у певному порядку, то — ой лишенько! — їх набралося на цілісіньку книжку. Побачивши це, ми відмовились від нашого попереднього задуму з двох міркувань, які читач безперечно визнає ґрунтовними: перше з них — те, що книжка, призначена виправдувати іншу книжку або ж навіть її стиль, могла б видатися смішною; друге — те, що на перший раз досить і однієї книжки, якщо тільки взагалі і ця не зайва. 

Розділ перший

Той розтік озера Комо, який завертає на південь між двома суцільними пасмами гір, що витворюють, то висуваючись, то відступаючи, безліч бухт і заток, якось раптово вужчає, прибирає в усьому вигляду річки й тече отак далі між високим мисом праворуч та широким низинним узбережжям ліворуч. Міст, перекинутий саме тут між двома берегами, ще дужче вирізняє це перетворення для зору, мовби позначаючи те місце, де кінчається озеро й знову починається річка Адда, яка трохи далі ще раз обертається на озеро там, де береги, знову розступаючись, надають воді змогу вільно й поволеньки розливатися по нових затоках і нових бухтах. Узбережжя, витворене намулами трьох могутніх потоків, поступово вищає, прилягаючи до двох суміжних гip: одна зветься Сан-Мартіно, друга на ломбардському діалекті — Резегоне (тобто Велика Пилка), за численні й вишикувані в ряд зубці, котрі роблять її схожою на пилку, тож всяк, щойно глянувши на неї (тільки неодмінно спереду — наприклад, з опівнічних стін Мілана), швидко впізнає її за цією прикметою в довгім і широкім пасмі гір з менш відомими назвами і не таким своєрідним виглядом.

На досить довгому відтинку берег вищає положистим і сталим схилом; далі його перетинають горби й долини, кручі й рівні площинки — залежно від будови обох гір та роботи вод. Нижній край берега, поперетинаний гирлами потоків, складений майже всуціль із ріні та кругляччя; далі тягнуться поля й виноградники з порозкиданими серед них садибами, селищами, хутірцями; де-не-де високо в гори здираються ліси.

Лекко, головне серед цих поселень, даючи назву всій місцевості, лежить неподалік від мосту, на березі озера; а часом одним краєм опиняється в озері, коли там добре прибуває вода. Нині це вже чимале містечко, що має от-от стати містом. У ті часи, коли відбулися події, про які ми збираємось розповісти, це вже досить значне містечко правило водночас за фортецю, тим-то мало честь бути місцеперебуванням коменданта й користалося привілеєм тримати в своїх стінах постійний гарнізон іспанських солдатів, котрі навчали місцевих дівчат і жінок скромного поводження, час від часу гладили спину декому з чоловіків та батьків, а наприкінці літа не проминали нагоди розпорошитися по виноградниках, щоб трохи позривати винограду і в такий спосіб полегшити селянам тягар збирання.

Від села до села, з гірських висот до берега, з горба на горб в'юнились тоді й досі в'юняться дороги та стежки, більш-менш круті, а подекуди й положисті; вони то пірнають і заглиблюються в куточки між навислими скелями, звідки видно вгорі тільки смужку неба та якусь вершину гори; то пролягають на високих відкритих рівнинах, звідки перед зором постають більш-менш далекі обшири, завжди розмаїті й завжди чимсь нові, залежно від ширини охоплення зором довколишньої місцевості з різних точок, а також від того, як розгортається чи згортається, виступає вперед, а чи зовсім зникає та чи та картина. Часом видніє то один, то другий клаптик, а інколи й добрячий обшир цього велетенського й різноманітного водного дзеркала. Осьде озеро, яке замикається аж на обрії, або, скорше, губиться в нагромадженні гір, а потім поступово ширшає між подальшими горами, що одна по одній постають перед зором, відбиваючись у воді в перевернутому вигляді з усіма прибережними сільцями; онде розтік річки, потім озеро, далі знову видніє річка, гублячись блискотливими закрутами серед гір, які йдуть за нею, поступово нижчаючи й теж ніби зникаючи за обрієм. І місце, звідки ви споглядаєте ці різноманітні картини, само по собі, хоч би куди ви подивились,— також картина: гора, по схилах якої ви подорожуєте, розгортає перед вами й круг вас свої вершини та урвища, чіткі, рельєфні, мінливі ледве не щокроку, причім те, що спершу видавалося вам суцільним гірським кряжем, несподівано розпадається, і вирізняються окремі пасма; і те, що ви оце тільки бачили на схилі, нараз опиняється аж на вершині. Привітний гостинний вигляд цих схилів приємно пом'якшує дикість і ще дужче відтінює пишноту всіх інших краєвидів.

Однією з цих стежок 7 листопада 1628 року, надвечір, вертаючи додому з прогулянки, неквапом ішов дон Абондіо, священик одного з вищезгаданих сіл: ні назви цього села, ні прізвища панотця не подано ні тут, ані десь інде в рукописі. Священик безтурботно читав про себе молитви; часом — між двома псалмами — він згортав молитовника, вставляв між сторінки вказівний палець правої руки, відтак, заклавши руки за спину, йшов далі, втупивши очі долі й відгилюючи до огорожі камінці з-під ніг; потім підводив голову й, спокійно озирнувшись довкола, кидав погляд на ту частину гори, де світло сонця за обрієм, прохоплюючись в ущелини гори навпроти, широкими й нерівними червоними клаптями лягало на виступаючі скелі. Знову розгорнувши молитовника й прочитавши ще уривок, він добувся до повороту дороги, де звичайно підводив очі й дивився вдалину,— так зробив він і цього вечора. За поворотом дорога вела прямо кроків шістдесят, потім розгалужувалась літерою «V» на дві стежки: одна, піднімаючись угору, вела до його садиби, друга сходила в долину аж до потоку — з цього боку огорожа сягала тільки по пояс перехожому. Внутрішні огорожі обох стежок, замість зійтися під кутом, завершувались капличкою, на якій було намальовано якісь довгі змієподібні фігури, загострені догори. За задумом художника й за уявленнями довколишніх жителів, вони означали язики полум'я; з цими язиками чергувались інші, що їх годі описати, фігури, уособлюючи душі в чистилищі, причому і душі, і полум'я були коричневого кольору на сіруватому фоні облізлого де-не-де тиньку.