Заручені

Почувши кілька слів із проповіді Ренцо, нишпорка відразу спинив на ньому свій вибір: юнак видався йому найбільш придатним для ролі звинуваченого, саме таким, який йому й був потрібен. До того ж, дізнавшися, що він — людина зайшла, Фузелла спробував завдати майстерного удару, приставивши юнака просто тепленьким до в'язниці, як до найнадійнішого заїзду міста, але це йому не вдалося. Проте він зміг повідомити поліції точні відомості, як-от: ім'я, прізвище, походження підозрілої особи, а також із сотню інших гаданих відомостей. Тож, коли хазяїн з'явився до поліції, щоб повідомити все про Ренцо, там уже знали куди більше за нього.

Він зайшов до знайомої кімнати й дав свідчення про те, як йому довелося помістити в себе одного прийшлого, котрий нізащо не схотів назвати себе.

— Ви виконали свій обов'язок, повідомивши поліцію,— сказав поліційний уповноважений, кладучи перо на місце,— але нам усе вже відомо.

«Оце тобі й таємниця,— подумав хазяїн,— потрібна неабияка спритність, щоб отак усе пронюхати».

— Ми також знаємо,— провадив уповноважений, — і його шановне ім'я.

«Чорт забирай, навіть ім'я! І як це вони ухитрилися?» — подумав хазяїн.

— Але ви,— знову почав той, надавши обличчю поважного виразу,— ви не зовсім з нами відверті, тож розповідайте все до останку.

— Що ж я ще маю сказати?

— А ось, бачите, нам достеменно відомо, що він приніс до вас у шинок багато краденого хліба, причім украденого з застосуванням насильства, шляхом грабунку та бунту.

— Приходить до мене хтось із хлібом в кишені — звідки мені знати, де він його взяв? До того ж я, як на смертному ложі, можу сказати, що бачив у нього тільки один буханець.

— Ну звичайно, ви завжди їх виправдовуєте, захищаєте! Коли вас послухати, то всі вони хороші люди. Чим ви доведете, що цей хліб добуто чесним шляхом?

— А чого я маю доводити? Я до цієї справи не причетний: адже я всього тільки хазяїн шинку.

— Проте ви не посмієте заперечувати того, що цей ваш завсідник мав зухвальство висловлюватися проти указів і дозволив собі мерзенні, непристойні вихватки проти герба його ясновельможності?

— Що ви, ваша милість, як же він може бути моїм завсідником, коли я бачу його вперше? Сам диявол, даруйте на слові, прислав його до мого закладу, і якби я його добре знав, то, розсудіть самі, ваша милість, навіщо мені було б тоді питати його ім'я?

— І все ж у вашому шинку, у вашій присутності мало місце підбурювання, лунали заклики до бунту, лунали нарікання, крики, шум.

— Та хіба під силу мені, ваша милість, встежити за всяким безглуздям,— його ж може крикнути будь-хто з оцих горлодерів, які галасують усі водночас! Адже мені доводиться пильнувати своїх інтересів: я чоловік бідний. Та й те сказати, ваша милість добре знає, хто не стриманий на язик, той звичайно швидкий на руку, тим паче що їх ціла ватага, і...

— Так, так... хай собі кричать, роблять що хочуть; завтра, завтра побачимо, чи вилетить у них одур з голови. Як ви гадаєте?

— А я ніяк не гадаю.

— По-вашому, голота взяла гору в Мілані?

— Саме так.

— А ось побачите!

— Я чудово розумію: король завжди буде королем, а хто поплатиться, туди йому й дорога. Та бідному батькові родини аж ніяк не хочеться розплачуватися за інших. Сила на вашому боці, от вам і карти в руки.

— У вас там ще багато людей?

— Чимало.

— А що поробляє оцей ваш завсідник? І далі горлає, підбурює народ, готує безчинства на завтрашній день?*

— Ваша милість має на увазі отого зайду? Він уклався спати.

— Отже, у вас багато людей?.. Чудово. Дивіться, щоб він не втік.

«То що ж це, мені, виходить, треба грати роль поліцейського?» — подумав хазяїн, проте не мовив ані слова.

— Ідіть собі додому, та, будьте розважливі,— докинув уповноважений.

— Я завжди був розважливий. Ваша милість самі можуть сказати, чи я коли завдавав клопотів поліції.

— І, будьте ласкаві, не думайте, що поліція тепер безсила.

— Та боронь боже! Моя хата скраю. Я — хазяїн шинку, ото й тільки.

— Стара пісня! Вам нема чого більше сказати.

— А що ж мені ще казати? Адже правда одна.

— Ну, годі! Поки що спиратимемось на ваше свідчення. Коли виникне потреба, ви нам розповісте докладніше про те, що нас зацікавить.

— А що ж мені ще розповідати? Я більше нічого не знаю. Моєї голови ледве вистачає, щоб залагоджувати свої справи.

— Добре його пильнуйте.

— Сподіваюся, вельмишановний синьйор капітан врахує, що я негайно викопав свій обов'язок. Цілую руки вашій милості.

Удосвіта, коли бідолаха Ренцо, прохропівши вже годин сім, спав іще міцним сном, два сильних штурхани та вигук зовсім поряд: «Лоренцо Трамальїно!» — пробудили його зі сну. Він отямився, потягся, через силу розплющив очі й побачив позаду ліжка чоловіка, вбраного в усе чорне, а обабіч узголів'я — двох поліцейських. Від несподіванки, спросоння та ще й з похмілля від учорашнього вина, про яке вам відомо, Ренцо якусь мить був наче очманілий; гадаючи, що це сон, і до того ж не зовсім приємний, він засовався, щоб прокинутися зовсім.

— Ну то що, вам нарешті все зрозуміло, Лоренцо Трамальїно? — спитав чоловік у чорному плащі, той самий уповноважений, якого ми вже зустрічали звечора.— Ну-бо, мерщій! Вставайте й підете з нами.

— Лоренцо Трамальїно! — повторив Ренцо Трамальїно.— Що це все значить? Що вам від мене потрібно? Хто вам сказав моє ім'я?

— Менше базікай і збирайся мерщій! — звелів один з поліцейських, беручи його за руку.

— Ого! А це що за насильство? — скрикнув Ренцо, вириваючись.— Хазяїне, агей, хазяїне!

— Заберемо його в сорочці? — спитав уповноваженого поліцейський, а тоді мовив до Ренцо: — Чули? Отак і зробимо, якщо негайно не встанете й не підете з нами.

— А навіщо? — спитав той.

— Навіщо — це ви вже дізнаєтесь у синьйора капітана поліції.

— Я? Я чесна людина, я нічого не зробив, і мені дивно...

— Тим краще для вас, тим краще. Вас миттю відпустять, і ви підете собі в своїх справах.

— То відпустіть мене зараз,— сказав Ренцо,— мені зовсім немає чого робити в поліції.

— Ну, годі! Треба кінчати! — сказав один поліцейський.

— То справді заберемо його? — мовив другий.

— Лоренцо Трамальїно! — промовив уповноважений.

— Звідки ви знаєте моє ім'я, ваша милість?

— Виконуйте свій обов'язок,— наказав уповноважений поліцейським, і ті відразу взялися за Ренцо, намагаючись стягти його з ліжка.

— Агей, ви, не чіпайте руками чесної людини. Я й сам зумію одягтися.

— Тоді одягайтеся мерщій,— сказав уповноважений.

— А я й одягаюся,— відповів Ренцо і справді почав збирати одежу, безладно розкидану по ліжку, ніби уламки корабля на березі після аварії. Почавши одягатися, він без упину говорив далі:

— Я зовсім не бажаю йти до капітана поліції, мені там нема чого робити. Коли вже мене так незаслужено ображають, то я бажаю, щоб мене відвели до самого Феррера. Його я знаю, знаю, що він благородний чоловік і дечим мені зобов'язаний.

— Звичайно, звичайно, синку, ми відведемо вас до Феррера,— відповів уповноважений.

В інший час, зачувши таку вимогу, він би розреготався від щирого серця, та зараз було не до сміху. Ще дорогою до шинку він спостеріг на вулицях якийсь рух. Проте нелегко було визначити, що це — відлуння ще не зовсім ущухлого заворушення, а чи початок нового: звідусіль виповзали люди, збирались, ходили юрбами, збивалися в гуртки. І зараз, не подаючи знаку, чи принаймні намагаючись не подати його, уповноважений насторожився, і йому здалося, що гул дедалі зростає. Отож йому хотілося відбутися чимскоріше й відвести Ренцо полюбовно, без шуму, бо якби він вступив з ним у відкриту боротьбу, то не було певності, що на вулиці вони будуть троє проти одного. Уповноважений підморгував поліцейським, щоб вони набралися терпіння й якнайменше дратували юнака, а сам намагався умовити його лагідними словами.

Тим часом Ренцо, неквапно вдягаючись і силкуючись пригадати події вчорашнього дня, майже безпомилково здогадався, що всьому причиною стали як хазяїнові намагання записати його ім'я та прізвище, так і розмови про укази. Однак звідки, чорт забирай, взнав його ім'я оцей у чорному? І що ще в біса сталося цієї ночі,— адже поліцейські так знахабніли, що, певно, хочуть заарештувати не тільки його одного, а ще й когось із тих хороших хлоп'ят, які верховодили всім напередодні й які, мабуть, не всі пішли спати, бо з вулиці долинав чимраз гучніший гул. Глянувши на обличчя уповноваженого, Ренцо помітив на ньому легеньке посмикування — ознаку нерішучості, яку той марно силкувався приховати. Тим-то, щоб, з одного боку, перевірити свої припущення й намацати грунт, а з другого — виграти час і, можливо, навіть спробувати викрутитися, Ренцо заговорив ось як: