Заручені

— Що ж мені робити? — сказав хазяїн, дивлячись на незнайомця.

— Годі, чого ти! — закричав багато хто з компанії.— Хлопець каже слушно, це все самі тільки утиски, пастки, тяганина, тепер же закон інший, новий закон.

Серед цих криків незнайомець, з докором поглянувши на хазяїна, сказав:

— Дайте йому вибалакатись, не зчиняйте скандалу.

— Я виконав свій обов'язок,— мовив хазяїн уголос, а подумки: «Тепер до мене годі прискіпатися». Потім забрав папір, перо, чорнильницю, указ і порожню пляшку, щоб передати її служникові.

— Принеси лишень того самого винця,— сказав Ренцо.— На мою думку, воно цілком пристойне, ми його вкладемо разом з першим і не станемо питати ім'я, прізвище, якого походження, та в яких справах, та чи надовго сюди...

— Того самого,— наказав хазяїн служникові, віддав йому пляшку й знов умостився біля вогнища. «То, виходить, заєць! — думав він, знову виводячи візерунки на попелі.— І в які руки потрапив! Осел! Коли хочеш топитися, топись! Але хазяїнові «Місяця вповні» нема чого розплачуватися за твої дурощі».

Ренцо подякував проводиреві та іншим, що стали на його бік.

— Дорогі друзі,— сказав він,— тепер я справді бачу, що чесні люди простягають один одному руки й підтримують своїх.

А тоді, піднявши праву руку високо над столом і знов прибравши постави проповідника, він вигукнув:

— Зверніть увагу, що всі правителі світу цього всюди лізуть із папером, пером та чорнильницею. Вічно ці кляті пера в руках! Яка ж бо велика пристрасть у цих панів діяти пером!

— Агей, добрий чоловіче з села! Бажаєте знати, яка тут причина? — спитав сміючись один із гравців, що саме вигравав.

— Цікаво! Послухаємо...— відповів Ренцо.

— А причина ось яка,— відповів той,— це якраз усе ті пани, що жеруть гусей. Але ж пера залишаються, і цих пер стільки, аж подіти нема куди.

Всі зареготали, крім його партнера, який програвав.

— Ти ба,— зауважив Ренцо,— таж він поет! Бачу, що й тут є поети; на них тепер скрізь великий урожай. Я теж маю трохи цього хисту й часом кажу потішні речі... але тільки коли справи йдуть гаразд.

Щоб зрозуміти цей смішний жарт Ренцо, треба знати, що в міланського простолюду слово «поети» не викликає, як у всіх освічених людей, уявлення про вище обдаровання, про жителя Пінду[93], про вихованця муз; для них поет — це не такий, як усі, а дивакуватий чоловік, дотепник, що в своїй мові та вчинках скорше потішний, аніж розважливий. Оцей невдаха поет з простолюду дуже свавільно послуговується словами й подеколи називає ними зовсім не ті речі. Бо ж інакше скажіть мені, що є спільне між поетом і диваком?

— А от справжню причину скажу вам я,— докинув Ренцо.— Річ, бачте, в тім, що те перо — в їхніх руках, тому слова, сказані ними самими, вилітають і щезають, а до слів, які скаже горопаха, уважно прислухаються, мерщій ловлять і оцим-таки пером закріплюють на папері, щоб потім у свій час і в належному місці скористатися з них. Мають вони про запас і інші хитрощі, коли хочуть залякати горопаху, який освіти не дістав, але має трошки ось тут... та ви розумієте, про що я кажу...— І Ренцо, щоб його зрозуміли, багатозначно постукав себе по лобі вказівним пальцем.— Отож, коли вони помічають, що чоловік починає розбиратися в плутанині, то відразу підкидають якесь слівце латиною, щоб збити його з пантелику й щоб він відразу загубив ниточку. Досить! Час би вже викинути латину з ужитку! Досі поки що все зроблено,— послуговуючись мовою простолюду,— без паперу, пера та чорнила, а завтра, коли народ зуміє впоратися з усім, буде зроблено ще більше,— і нікого й пальцем не зачеплять. І все буде згідно з законом.

Тим часом декотрі з компанії знов почали грати, дехто допався до їжі, інші кричали; люди виходили й заходили. Хазяїн пильно стежив за всіма. А втім, усе це не має ніякого стосунку до нашої історії. Незнайомий проводир усе ще сидів за столом; у нього ніби й не було тут жодних справ, однак він не хотів іти, не поговоривши з Ренцо віч-на-віч. Звернувшись до юнака, він знов завів розмову про хліб і після кількох фраз, подібних до тих, що були у всіх на устах, почав викладати свій власний проект.

— Ото коли б я порядкував усім, то знайшов би спосіб, як улаштувати справи справедливо.

— А що б же ви зробили? — спитав Ренцо, вп'явшися в нього очима, що блищали дужче, ніж звичайно, й навіть розкривши рота, щоб слухати уважніше.

— Що б я зробив? — перепитав той.— Я зробив би так, щоб хліба вистачило всім — і бідним, і багатим.

— Ага! Оце добре! — мовив Ренцо.

— Послухайте. Я зробив би ось як: встановив би правильну мету, доступну для всіх. А потім став би розподіляти хліб за кількістю їдців. Бо ж є такі зажерливі та жадібні, що ладні все загарбати собі,— отож вони все й розхапують. А бідним людям хліба не вистачає. Отже, хліб треба розподіляти. Як же це зробити? А ось як: кожній родині видати картку, записати там число їдців, щоб з нею ходили до пекаря по хліб. Скажімо, мені повинні видати таку картку: Амброджо Фузелла, за фахом шпажний майстер, з дружиною й чотирма дітьми,— всі досить дорослі, коли вже їдять хліб (а це дуже важливо!),— видавати стільки-то хліба, платити стільки-то сольдо. Але щоб усе було справедливо — завжди за числом їдців. Вам, скажімо, мали б видати таку картку..., Як вас звуть?

— Лоренцо Трамальїно,— відповів Ренцо: захопившись проектом, він не звернув уваги на те, що останній було побудовано якраз на папері, пері та чорнилі і що для його здійснення треба насамперед переписати геть усіх.

— Чудово,— сказав незнайомець,— а у вас є жінка й діти?

— Та я був збирався... дітей немає... і ще рано, а от жінка... звісно, якби все в світі йшло як належить... .

— А-а, то ви одинак! Отже, потерпіть, вам раціон менший.

— Це справедливо; але якщо скоро, як я сподіваюсь, з божою поміччю... Ну, гаразд. А якщо в мене з'явиться дружина?

— Тоді картка обмінюється, і раціон збільшується. Як я вже вам сказав, завжди — за кількістю їдців,— вирік незнайомець, підводячись.

— Оце було б гарно,— вигукнув Ренцо і, стукаючи кулаком по столу, провадив далі: — І чом же вони не видадуть такого закону?

— А хто їх знає? Поки що побажаю вам на добраніч. Я піду. Дружина та діти вже ждуть не діждуться мене.

— Іще ковток, іще ковточок,— закричав Ренцо, похапцем наповнюючи склянку співтрапезника. Жваво підскочивши, він учепився йому за полу куртки й сильно потяг донизу, намагаючись усадовити на місце.— Іще ковточок, не кривдіть мене.

Але той, смикнувшись, вивільнився і, надавши Ренцо змогу висловлювати плутані прохання та докори і повторивши: «На добраніч»,— вийшов з шинку. Незнайомець був уже на вулиці, а Ренцо й далі припрохував його. Потім з розгону сів на лаву, втупився в щойно налиту склянку і, побачивши служника, який проходив мимо, зробив йому знак зупинитися, ніби бажаючи сказати йому щось дуже важливе. Вказав на склянку й повільним, урочистим тоном, якось по-особливому карбуючи слова, мовив:

— Я налив вина цьому хорошому чоловікові,— бачити, як справжній друг, аж по вінця,— але він не захотів випити його. Дивні часом бувають у людей фантазії! Я тут не винний і зробив це, можна сказати, від щирого серця. Та якщо вже справу зроблено, то не пропадати ж добру,— мовивши це, він узяв склянку й вихилив її за один дух.

— Я вас зрозумів,— сказав служник, ідучи геть.

— А-а, то й ви зрозуміли,— жваво мовив Ренцо,— отже, все правильно. Якщо докази ґрунтовні...

Далі буде потрібна вся наша любов до істини, щоб правдиво продовжувати розповідь, яка робить так мало честі такій важливій, ба навіть, можна сказати, головній дійовій особі нашої історії. Однак та сама безсторонність змушує нас воднораз попередити читача, що такий випадок стався з нашим героєм уперше. Брак звички до пиятик і був значною мірою причиною того, що вже перша стала для Ренцо такою фатальною. Ті кілька склянок, які він спочатку вихилив, усупереч своєму звичаєві, одну за другою,— почасти через дошкульну спрагу, а почасти через деяке душевне хвилювання, яке змусило його втратити всяке чуття міри,— одразу вдарили йому в голову. А справжній питець відчув би при цьому, що лише трохи вгамував спрагу. З цього приводу наш анонім робить одне зауваження, яке ми повторимо, і «хто має вуха, нехай слухає». «Хороші та помірковані звички,— каже він,— мають, між іншим, і ту перевагу, що чим дужче вони вкорінилися в людині, тим швидше вона, трохи відступивши від них, похоплюється й намагається чимскоріш повернутися до них; і навіть помилка для неї — тільки наука».

93

Пінд — гірський кряж у Греції, де, за міфологією, жили богині мистецтв — музи, яких очолював бог сонця і покровитель мистецтв Аполлон.