Заручені

— Глядіть, тільки не нашкодьте мені!

— Ну, цього разу покладіться на мене, і я зроблю вам послугу як родич і друг.

— А що саме ви задумали?

— Іще не знаю. Але вже напевно удружу. Я подумаю про це... Дядечко-граф, член Таємної ради,— ось хто повинен зробити мені послугу. Любий мій дядечко-граф! Ото вже я потішаюся щоразу, коли вдається примусити його попрацювати на мене,— його, цього спритника високого польоту! Післязавтра я буду в Мілані, і так або інак нашому ченцеві перепаде на горіхи.

Тим часом подано сніданок, за яким і далі точилася розмова про таку важливу справу. Граф Аттіліо говорив про неї досить невимушено і хоча ставився до неї так, як того вимагала його дружба з кузеном і їхня спільна фамільна честь,— згідно з тими поняттями, які були в нього щодо дружби й честі,— проте часом він не міг утриматися й посміювався в вуса з такої «удачі» кузена. А дон Родріго, безпосередньо зацікавлений у справі, доти потай розраховуючи здійснити ризикований захід і з тріском провалившись, був у полоні ще сильніших пристрастей і важких думок.

— Гарненькі ж плітки поширять тепер ці голодранці по всьому околу! — говорив він.— А мені, зрештою, яке діло? Правосуддя? Плював я на нього. Доказів немає ніяких. А якби й були — мені однаково наплювати! Про всяк випадок я сьогодні вранці наказав попередити старосту, щоб він не подумав доповідати подеста про те, що сталося. Нічого не буде, тільки поповзуть усякі плітки — ось що мене злить, а надто те, що з мене так нахабно посміялися.

— Ви зробили все, як треба, — відповів граф Аттіліо.— Оцей ваш подеста — справжній бовдур, порожня довбешка, не подеста, а зануда... втім, він чоловік благородний, розуміє свій обов'язок. І саме коли доводиться мати справу з такими людьми, треба старатися не ставити їх у важке становище. Якщо який-небудь негідник староста доповість, то подеста, попри всю свою прихильність до нас, усе ж, звісно, буде змушений...

— А ви,— з деяким роздратуванням урвав його дон Родріго,— ви мені псуєте всю справу своєю манерою вічно в усьому йому суперечити, уривати його, а при нагоді навіть висміювати. Справді, якого дідька! Чому подеста не може бути в чомусь упертим ослом, якщо в іншому він благородний чоловік?

— Знаєте що, кузене,— сказав, глянувши на нього з подивом, граф Аттіліо,— я починаю запідозрювати, що ви трошки злякалися. Ви починаєте сприймати серйозно навіть подеста.

— Дозвольте, а хіба не ви самі сказали, що з ним треба рахуватися?

— Атож, сказав,— і якщо йдеться про серйозну справу, то я вам покажу, що я не хлопчисько. Ви знаєте, яка в мене велика рішучість допомогти вам. Я можу власною персоною відвідати синьйора подеста. Як ви гадаєте, чи буде він задоволений такою честю? І я ладен дати йому говорити цілих півгодини про графа-герцога й про нашого синьйора кастеллана — іспанця, й погоджуватися з ним у всьому, хоч хай він навіть меле явні дурниці. А потім я вкину слівце про дядечка-графа, члена Таємної ради; адже ви знаєте, яке враження отакі слівця вчиняють на синьйора подеста. Бо ж, зрештою, він більше потребує нашого заступництва, ніж ви — його потурання. Справді, я піду до нього, і ви побачите — він зробиться до вас іще доброприхильнішим, ніж досі.

Висловивши ці міркування, граф Аттіліо вирядився на полювання, а дон Родріго й далі з тривогою дожидав повернення Грізо. Нарешті, коли настав час обідати, той прийшов з доповіддю.

Переполох минулої ночі був такий бурхливий, а зникнення трьох чоловік із невеликого села — подією такою надзвичайною, що пошуки як через старанність, так і з цікавості, природно, мали стати завзятими й упертими; з другого боку, надто вже багато було людей, які дещо знали, і ці люди навряд чи погодились би мовчати. Тільки-но Перпетуя показувалась у дверях, як хто-небудь одразу чіплявся до неї з розпитами про те, хто ж ото так налякав її хазяїна, і Перпетуя, пригадуючи всі обставини справи й збагнувши врешті, що то ж, по суті, Аньєзе пошила її в дурні, впадала від цієї підступності в таке шаленство, якому неодмінно потрібно було дати вихід. Не те щоб вона стала жалітися перед першим стрічним, в який спосіб її піддурено,— про це вона й не заїкнулася; але не розповідати, як пожартували з її бідним хазяїном, вона була неспроможна, а надто замовчати те, що таку річ задумали й намагалися вчинити такий славний хлопець, така шанована вдова й така скромниця-недоторка. Хоч би як суворо наказував їй дон Абондіо, хоч би як палко просив він її тримати язика за зубами, хоч би як ревно твердила вона йому сама, що нема чого нагадувати їй те, що ясно й зрозуміло само собою,— все ж ця велика таємниця трималася в ній, мов ото в старій, погано стягненій обручами бочці тримається дуже молоде вино, яке бурлить і піниться і, якщо не вибиває чопа, то пускає сік повз нього й виходить назовні піною, просочуючись між клепками, подекуди виступаючи краплями, аж його можна покуштувати і майже точно визначити, що то за вино.

Жервазо, котрий ніяк не міг повірити, що цього разу він знає більше від інших; Жервазо, котрий ставив собі в неабияку заслугу пережитий ним моторошний переляк і думав, що він уподібнився іншим людям, бо замішаний у справу, яка добряче пахне криміналом,— можна сказати, згорав від бажання похвалитися всім цим. І хоча Тоніо, серйозно подумуючи про можливі слідство й суд та необхідність відповідати за все, наказав Жервазо, підносячи кулаки до самого його обличчя, нічого нікому не говорити, все ж не було підхожого засобу, щоб остаточно затулити йому рота. А втім, і сам Тоніо, провівши цю незвичайну ніч поза домівкою, повернувся додому не зовсім звичною ходою, з таємничим виглядом і в такому піднесеному, сприятливому для відвертості настрої, що не зміг приховати пригоди від своєї дружини, а вона, зрозуміло, не була німа.

Найменше за всіх говорив Меніко, бо щойно він розповів батькам про свою роль у цій історії, як вони визнали його участь у провалі заходу, задуманого самим доном Родріго, такою небезпечною справою, що навіть не дозволили хлопчикові доказати все до кінця й тут же дали йому суворий наказ, підкріплений погрозами, мовчати надалі як риба. А назавтра вранці їм здалося, що вжитих ними заходів безпеки замало, і вони вирішили тримати хлопчика під замком весь цей день та ще кілька наступних. І що ж? Коли пізніше вони ж самі теревенили з сусідами і, без усякого бажання показати, що знають більше за них, доходили до темного місця про втечу трьох наших бідолах,— як вони втікали, та чому, та куди,— то самі ж і повідомили, що ті переховуються в Пескареніко. Таким чином, і ця обставина зробилася темою для загального обговорення.

Із усіх цих уривчастих відомостей, зібраних потім докупи й ізшитих, як це звичайно робиться, з клаптиками на додачу, які природно виходять при шитті, можна було скласти таку правдоподібну й доладну історію, що вона витримала б найдоскіпливіший критичний розгляд. Проте саме наліт браві,— епізод надто гучний і надто серйозний, щоб його можна було обійти, до того ж такий, що про нього ніхто нічого не знав до пуття,— цей епізод геть заплутав усю історію. Пошепки вимовляли ім'я дона Родріго — тут думка була одностайна; в іншому все було неясно й будувалося на здогадах. Чимало розповідали й про двох головорізів, яких бачили на вулиці вже надвечір, і про третього, який стояв при вході до шинку. Тільки ж що можна було з'ясувати з допомогою самого тільки цього голого факту? Допитувались у хазяїна шинку, хто був у нього звечора напередодні; але той, коли вірити йому, не міг навіть пригадати, чи він бачив кого-небудь того вечора, і відкручувався від усіх, кажучи, що шинок — однаково що морська гавань.

Та найбільше вносив плутанини в усі голови й розладнував усякі здогади таємничий подорожній, якого бачили і Стефано, і Карландреа,— той самий подорожній, якого розбійники хотіли зарізати і який пішов разом з ними або якого вони силою повели з собою. Чого він приходив? Це душа, прибула з чистилища на допомогу жінкам, казали одні. Це засуджена душа подорожнього, плутяги й нечестивця, який постійно з'являється вночі, щоб приставати до тих, хто чинить те саме, що й він чинив за життя, запевняли другі. На думку третіх, то був справдешній живий подорожній, якого розбійники таки хотіли зарізати, побоюючись, що він почне кричати на все село. Ні, це був (подивіться, до чого тілька можна додуматися!) один із тих самих грабіжників, перебраний подорожнім. Одно слово, він був то тим, то іншим,— ким завгодно,— і забракло б усієї прозорливості й досвідченості Грізо, щоб установити, хто ж то був насправді, якби йому довелося встановлювати цю подробицю історії тільки з чужих слів. Та, як відомо читачеві, те, що робило всю історію заплутаною для інших, було якраз більш ніж ясне для нього самого. Послуговуючись цим як ключем для тлумачення інших відомостей, зібраних ним особисто або через підлеглих йому вивідувачів, він з усього цього міг скласти для хазяїна досить повну доповідь.