Заручені

— Ренцо! — через силу крізь ридання промовила Лючія.— Я ніколи не бачила вас таким.

— Ради всього святого, не кажіть більше таких речей,— квапливо заговорила Аньєзе, стишуючи голос.— Ви, напевно, забули, скільки рук в його розпорядженні? Та й навіть якби... Боронь боже!.. На бідних завжди найдеться розправа.

— Я сам розправлюся, зрозуміло? Нарешті пора! Справа нелегка, і я це знаю. Він здорово стережеться, кровожерний пес. Знає, в чім річ! Але це пусте. Рішучість і терпіння... і проб'є його година! Так, я з ним розправлюсь і вирятую весь окіл... скільки людей стануть благословляти мене... А далі в три стрибки...

Жах, що охопив Лючію від цих цілком певних слів, осушив сльози й дав силу заговорити. Забравши руки із заплаканого обличчя, вона сумно й воднораз рішуче сказала Ренцо:

— Виходить, у вас уже пропало бажання брати мене за дружину. Я дала слово юнакові, в якому був страх божий; а чоловік, котрий... Хай він буде навіть у безпеці від усякої розправи, від усякої помсти, хай він буде навіть королівським сином...

— Ну що ж! — закричав Ренцо із перекривленим обличчям.— Ви не дістанетесь мені, зате не дістанетесь і йому. Я залишуся тут без вас, а він вирядиться до всіх...

— Ні, ні, на бога, не говоріть так, не робіть таких очей,— вигукнула Лючія.— Я не можу, не можу бачити вас таким! — гукала вона далі, в сльозах і благаннях ламаючи руки, а Аньєзе тим часом називала юнака на ймення, трясла за плечі, щоб хоч трохи заспокоїти. Якийсь час він стояв непорушно і, замислившись, вдивлявся в благальне обличчя Лючії. Потім нараз зловісно глянув на дівчину, відступив і, вказуючи на неї пальцем, закричав:

— Так, її, її він хоче! Смерть йому...

— Але ж я... яке ж я вам зробила зло? Чому ви хочете моєї смерті? — сказала Лючія, падаючи перед ним навколішки.

— Ви? — відповів він голосом, де бринів якийсь інший гнів, але все ж гнів.— Ви? Де ваша любов? Чим ви її довели? Хіба я не благав вас, не благав без кінця? А ви все «ні» та «ні»!

— Я згодна, згодна,— поривчасто відповідала Лючія,— піду до курато завтра або хоч і зараз, якщо ви цього хочете. Піду, тільки будьте колишнім Ренцо.

— Ви мені обіцяєте? — спитав Ренцо, і його обличчя та голос відразу пом'якшали.

— Обіцяю.

— То пам'ятайте ж свою обіцянку!

— Дякую тобі, творець! — вигукнула Аньєзе, зрадівши ще дужче.

Чи думав Ренцо під час цього нестямного спалаху гніву про те, яку користь можна було дістати від Лючіїного переляку? І чи не постарався він штучно роздмухати цей гнів, щоб примусити дівчину дати згоду? Наш автор заявляє, що нічого не знає, а на мою думку, і сам Ренцо гаразд не відав цього. Безперечно одне: він справді був розлючений нахабством дона Родріго й жадав Лючіїної згоди, а коли дві сильних пристрасті одночасно клекочуть у грудях чоловіка, то ніхто, і найменше він сам, неспроможний чітко розрізнити голоси бурхливих пристрастей і з певністю сказати, яка з них бере гору.

— Я обіцяла вам,— відповіла Лючія тоном боязкого й люблячого докору,— але й ви обіцяли мені не бешкетувати, покластися в цій справі на падре Крістофоро.

— Боже мій! Таж через кого я так шаленію? Ви, здається, вже збираєтесь відступитися,— це щоб я знову викинув якогось коника?

— Ні, ні, — похапцем відповіла Лючія.— Я обіцяла і слова не порушу. Але ж подивіться, як ви примусили мене дати обіцянку. Тільки не доведи господи...

— Чому, Лючіє, вам хочеться бачити все в чорному світлі? Адже Господь відає, що ми не скривдили нікого.

— Обіцяйте мені востаннє бодай це.

— Обіцяю словом честі бідняка.

— Але цього разу дотримайте слова,— сказала Аньєзе.

Тут автор признається, що не знав, чи була Лючія все ж невдоволена з того, що її примушено дати згоду. Ми, з нашого боку, також залишаємо це під сумнівом.

Ренцо хотів був продовжити бесіду й докладно домовитися про все, що передбачалося зробити завтра, та було вже пізно, і жінки побажали йому доброї ночі. На їхню думку, було непристойно засиджуватись отак допізна.

Для всіх трьох ця ніч виявилася спокійною настільки, наскільки це можливо після дня, повного хвилювань і турбот, і напередодні другого дня, призначеного для важливої справи, що її наслідок був сумнівний. Ренцо з'явився рано-вранці і підготував разом з жінками, або, вірніше кажучи, з Аньєзе, призначений на вечір великий захід. Вони по черзі висували й усували всілякі утруднення, завбачали всілякі перешкоди й заходжувались описувати майбутню подію, немовби вона вже здійснилася. Лючія слухала і, не схвалюючи словами того, чого не могла схвалити в глибині душі, обіцяла зробити все, як зуміє найкраще.

— А ви зійдете вниз до монастиря, щоб побачитися з падре Крістофоро, як він просив вас учора звечора? — спитала Аньєзе у Ренцо.

— Ще чого! — відказав той.— Адже ви знаєте, які в нього диявольські очі: він у мене на обличчі, як у книжці, відразу прочитає, що ми щось задумали. А вже як почне питати, то мені годі відкрутитися. До того ж мені треба залишитися тут ладнати справу. Краще вже пошліть когось іншого.

— Я пошлю Меніко.

— От і чудово,— відповів Ренцо й подався, як він ото сказав, «ладнати справу».

Аньєзе пішла в один із сусідніх будинків, де жив Меніко. Це був досить моторний хлопчина років дванадцяти, котрий через різних двоюрідних братів та свояків доводився їй якоюсь мірою небожем. Вона випросила його в батьків на цілий день, так би мовити, позичила, за її словами, «для однієї послуги». Забравши хлопчика, вона привела його до себе на кухню, дала поснідати й звеліла сходити до Пескареніко. Там він мав потрапити на очі падре Крістофоро, а вже той, коли настане час, відрядить його назад з відповіддю.

— Падре Крістофоро, знаєш,— такий гарний дід із білосніжною бородою, якого називають святим?

— Знаю,— сказав Меніко,— це той, що завжди пестить нас, дітей, а іноді роздає нам образки.

— Це він і є, Меніко! І коли він скаже тобі трохи зачекати біля монастиря, то ти ж дивись, нікуди не відходь, не ходи з товаришами на озеро дивитися, як ловлять рибу, не пустуй з сітями, порозвішуваними на стіні сушитися, і взагалі не починай своїх звичайних ігор...

Слід сказати, що Меніко був великий мастак пускати по воді камінці. Адже ж відомо, що всі ми, дорослі й діти, охоче робимо те, на чому наважили руку,— я не кажу, що тільки такі, як Меніко.

— Само собою зрозуміло, тітонько! Я вже не маленький!

— Гаразд, то й будь розумником; а коли повернешся з відповіддю, то бачиш: ось оці дві новеньких парпальйоли[48] — твої.

— То ви мені їх зараз і дайте,— яка різниця!

— Е, ні, ти їх ще програєш. Отож ходи і поводь себе як слід. Може бути, що тоді дістанеш іще більше.

Протягом цього довгого ранку мали місце деякі події, що викликали неабиякі підозри у жінок, і так уже стривожених. Якийсь жебрак, далеко не такий схудлий і обідраний, якими бувають його побратими, з підозріло похмурим і зловісним обличчям, зайшов попросити милостині, оглядаючись на всі боки, наче підглядач. Йому дали шматок хліба; він узяв і сховав його з неприхованою байдужістю. Потому затримався й не без зухвальства, але воднораз якось нерішуче почав ставити різні запитання, на які Аньєзе відповідала похапцем, намагаючись приховати правду. Налагодившись піти, жебрак удав, ніби переплутав двері, й пішов у ті, які вели на сходи, де так само похапцем окинув усе поглядом, скільки це було можливо. Коли йому вигукнули вслід: «Агей, агей, куди ви, шановний? Сюди на вулицю, сюди!» — він повернувся й вийшов, куди йому вказано, вибачившись із покірністю й робленим смиренням, які ніяк не відповідали різким рисам його обличчя. Після нього час від часу з'являлися інші дивні особи. Нелегко було визначити, що то за люди, але не вірилося, що це — сумирні перехожі, якими вони хотіли здаватися. Один зайшов під приводом, щоб йому показали дорогу; інші, йдучи повз двері, сповільнювали ходу й скоса заглядали до кімнати через дворик, намагаючись щось там видивитися, але так, щоб не викликати підозри. Нарешті, під полудень це набридливе ходіння скінчилося. Аньєзе час від часу вставала і, перетнувши дворик, виглядала з хвіртки на вулицю. Роззирнувшись на всі боки, вона верталася, кажучи: «Нікого немає»,— і вимовляла ці слова з видимим задоволенням, яке поділяла, слухаючи її, й Лючія, причому ні та, ні та не знали до пуття, чому це їх тішить. Проте обидві все ж відчували якусь неясну тривогу, яка позбавила їх, а надто дочку, значної частки бадьорості, якою вони були запаслися на вечір.

48

Парпальйола — дрібна італійська монета, що була в обігу в XV—XVII ст.