Заручені

— Так і треба було,— загорлав граф Аттіліо.— Це було справжнє натхнення!

— ...нечистої сили,— докинув подеста.— Побити посла! Священну особу! Гадаю, і ви, падре, погодитеся з тим, що це не лицарський вчинок.

— Ні, синьйоре, саме лицарський! — кричав граф.— І дозвольте сказати це мені, а я добре тямлю в тому, що личить лицареві. Якби кулаками, то була б інша справа, а палиця нічиїх рук не ганьбить. Не розумію тільки одного: чому ви так хвилюєтесь за спину якогось голодранця?

— Та хто вам що каже про спину, синьйоре граф? Ви мені приписуєте дурниці, про які я зроду не думав. Я говорив про дії даної особи, а не про посланцеву спину. Я мав на увазі головним чином міжнародне право. Скажіть-но мені, будьте ласкаві, хіба феціали[37], яких стародавні римляни посилали з оголошенням війни до інших народів, питали дозволу, перш ніж викласти своє доручення? І назвіть-но мені письменника, в творах якого бодай згадувалось би про те, що феціала будь-коли було побито палицями.

— Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,— атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не спитавши на те дозволу останнього,— зухвалець, тобто найдоторканіший з доторканих, і його треба бити та бити, доки стане сили!

— Та ви мені дайте відповідь на такий силогізм...

— Не бажаю, не бажаю і ще раз не бажаю!

— Та ви тільки послухайте, послухайте лишень! Побити беззбройного — вчинок віроломний; at qui посланець, de quo, був беззбройний, ergo...[38]

— Тихше, тихше, синьйоре подеста!

— Що значить тихше!

— Тихше, кажу я вам; що ви мені оце зараз сказали? Віроломний вчинок — це завдати комусь удару шпагою ззаду або ж вистрелити в спину, хоча бувають випадки, коли... А втім, нумо не відходити від теми нашої суперечки. Я готовий погодитися, що, кажучи взагалі, це можна назвати й віроломним вчинком; але ж ударити разів три-чотири палицею пройдисвіта!.. Що ж, по-вашому, треба сказати йому: «Бережись, приятелю, я тебе відлупцюю!» — так само, як би ви ото сказали благородному чоловікові: «Захищайтесь!»? А ви, вельмишановний синьйоре доктор, замість схвально всміхатися на мою адресу та натякати, що поділяєте мою думку, чому ви не підтримаєте моїх аргументів своїм язиком,— тим паче що він у вас гарно підвішений,— щоб допомогти мені переконати цього синьйора?

— Та я...— зніяковіло відповів доктор,— я дістав втіху від цього вченого диспуту і дякую щасливому випадкові, який спричинився до такого витонченого двобою умів. Та й не моє це діло виносити вирок: ваша милість уже призначили суддю... ось, в особі падре...

— Правильно,— озвався дон Родріго,— тільки ж як, по-вашому, може говорити суддя, коли сперечальники не бажають замовкати?

— Мовчу,— сказав граф Аттіліо. Подеста стис губи й підняв руки, ніби на знак послуху.

— Слава тобі господи! А тепер ваше слово, падре,— сказав дон Родріго з напівнасмішкуватою поважністю.

— Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,— відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.

— Вибачення недоречні,— закричали обидва кузени,— ми вимагаємо вашого рішення.

— Ну, якщо так,— вів далі чернець,— то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.

Співтрапезники вражено перезирнулися.

— Це вже занадто,— сказав граф Аттіліо.— Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.

— Це він та не знає? — озвався дон Родріго.— Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?

Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,— ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».

— Нехай так,— сказав граф Аттіліо.— Однак, падре... а як вас звуть, падре?

— Падре Крістофоро,— відповіло відразу кілька голосів.

— Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь — цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.

— Сміливіше, докторе! — гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.— Сміливіше! Адже ваша позиція — визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.

— Сказати про правді,— відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,— сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,— хай буде мені дозволено сказати,— не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.

А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:

— До речі,— мовив він,— у Мілані ходять чутки про угоду.

Читач знає, що того року точилася боротьба за успадкування герцогства Мантуї[39], у володіння яким,— коли помер Вінченцо Гонзага, не залишивши законних нащадків,— вступив герцог Неверський, найближчий його родич. Людовік XIII, або, вірніше сказати, кардинал Рішельє[40], підтримував цього правителя, натуралізованого француза, до якого він ставився прихильно, а Філіпп IV, або, вірніше сказати, граф Оліварес[41] (його звичайно величали граф-герцог), з тих же міркувань не бажав бачити його володарем Мантуї і оголосив йому війну. А що це герцогство було ще й імперським леном[42], то обидві сторони вдавалися до всіляких інтриг та погроз, перша — щоб домогтися від імператора Фердінанда II згоди на інвеституру нового герцога, а друга — щоб домогтися відмови від неї і навіть підтримки для вигнання герцога Неверського з держави.

— Я схильний думати,— мовив граф Аттіліо,— що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...

— Не вірте, синьйоре граф, не вірте,— урвав його подеста.— Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...

— А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями...[43]

— Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...

— І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...

— Справжнє його ім'я,— ще раз втрутився подеста,— німецькою мовою Вальєнстейно[44], я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...

37

Феціали — у Стародавньому Римі члени особливої колегії жерців, яка пильнувала за виконанням правових актів, що ними визначалися стосунки з іншими державами; виконували обов'язки посланців.

38

А оскільки... про якого йде мова... отже... (латин.)

39

Так звана Мантуанська війна (1628—1631), епізод Тридцятирічної війни.

40

 Арман Плессі де Рішельє (1585—1642) — кардинал, державний діяч, який зіграв велику роль у зміцненні французького абсолютизму. Від 1624-го по 1642 рік був фактично правителем Франції.

41

Граф Оліварес (справжнє ім'я Гаспаро де Гусман; 1587—1645) — всесильний фаворит деспота Філіппа IV. До 1643 р. керував усіма справами іспанської монархії.

42

Акт передачі земельного володіння верховним феодальним володарем підлеглому васалові.

43

У той час папський престол займав Урбан VIII (1623—1644), який зовсім не прагнув до миру; підтримуючи претензії герцога Неверського і Рішелье, він водночас таємно постачав зброєю їхніх супротивників.

44

Спотворене на італійський манір ім'я німецького імперського полководця Альбрехта Валленштейна (1583—1634), який сформував під час Тридцятирічної війни велику найману армію ландскнехтів, що використовувалася для придушення антифеодальних виступів та визвольного руху.