Заручені

— Гарний привід ухилитися від того, щоб на ділі підтвердити свої нахабні речі.

— Киньте цього волоцюгу в багнюку,— сказав синьйор, звертаючись до свого супроводу.

— Побачимо,— відказав Лодовіко, швидко відступивши крок назад і хапаючись за шпагу.

— Зухвалець! — вигукнув той, вихоплюючи з піхов свою.— Я її зламаю, прохромивши тебе!

І тут вони напали один на одного; а слуги обох сторін кинулись на захист своїх хазяїв. Бій був нерівним як кількісно, а також іще й через те, що Лодовіко більше намагався відбивати удари й обеззброїти супротивника, ніж убити його, а той за всяку ціну домагався смерті Лодовіко. Ударом кинджала один із браві поранив Лодовіко в ліву руку, одна його щока була злегка подряпана. І головний супротивник накинувся на Лодовіко з усією силою, намагаючись порішити його. Тоді Крістофоро, забачивши свого хазяїна в смертельній небезпеці, кинувся з кинджалом в руці на синьйора. Той, повернувши всю свою лють проти Крістофоро, проткнув його шпагою. Бачачи це, Лодовіко, не тямлячи себе, увіткнув свою в живіт напасникові, і той повалився мертвий майже водночас із бідолашним Крістофоро. Спільники синьйора, браві, побачивши, що справі кінець, кинулись навтіки, супутники Лодовіко, теж поранені й добряче пошарпані, через відсутність супротивника, та й не бажаючи мати справу з народом, який збігався звідусіль, кинулися в інший бік,— і Лодовіко зостався сам-один посеред людського натовпу з двома безталанними товаришами в нещасті, які лежали біля його ніг.

— Чим скінчилося? — Одного, чи що? — Та ні, двох! А як він йому черево проткнув! — Кого вбили? — Та он того тирана! — Матір божа, яке страхіття! — Ото не лізь! — Раз — та гаразд! — Прийшов і йому кінець.— Оце удар! — Справа буде серйозна! — А другий, бідолаха! — Шкода навіть дивитися! — Порятуйте, порятуйте його! — Йому також перепало! Ач, як поштрикали! Кров так і цебенить на всі боки! — Утікайте, втікайте чимскоріше, бо схоплять!

Усі ці слова, що вирізнялися з-посеред змішаного гомону натовпу, виказували загальну думку; вслід за порадою прийшла й допомога. Подія сталася у сусідстві з монастирем капуцинів — як відомо, притулком, недоступним за того часу для поліцейських і для всього кола осіб та обставин, яке тоді звалося правосуддям. Пораненого вбивцю майже в несвідомому стані чи то відвів, чи то переніс туди натовп; і братія прийняла його з рук народу, який передавав його, мовлячи: «Це хороший чоловік, він провчив зухвалого насильника; йому довелось захищатися, його силою змушено взятися за зброю».

Досі Лодовіко жодного разу не проливав нічиєї крові; і хоча вбивство за тих часів уважалося настільки звичайною справою, що всі давно позвикали чути розповіді про нього, ба навіть бачити його на власні очі, однак враження, яке склалося в Лодовіко, коли він побачив, як одна людина віддала за нього життя, а інша померла від його руки, було для нього нове й невимовне — воно розкрило в ньому незнайомі доти почування. Падіння супротивника, його обличчя, на якому вираз люті миттю змінився стражданням та величним спокоєм смерті,— це видовище глибоко вразило душу вбивці. Коли його притягли до монастиря, він майже не усвідомлював, де він і що з ним, а коли отямився, то зрозумів, що лежить на лікарняному ліжку, а брат-хірург (капуцини звичайно мали одного хірурга у кожному своєму монастирі) накладає корпію та пов'язки на обидві рани, що їх він дістав у сутичці. На місце бою негайно покликано ченця, який мав спеціальне призначення напучувати присмертних і не раз відправляв свою службу на великій дорозі. Повернувшись через кілька хвилин, він увійшов до лікарні і, підступивши до ліжка, де лежав Лодовіко, мовив: «Утіштеся, він принаймні вмер по-християнському і просив мене виблагати у вас прощення для нього і переказати його прощення вам». Ці слова остаточно привели до тями нещасного Лодовіко, пробудили й оживили ті почуття, які вже раніше невиразно бродили в його неспокійній душі: скорботу по втраті друга, жах і каяття при спогаді про те, що він підняв руку на іншого, й воднораз болісне співчуття до забитого ним чоловіка.

— А другий? — з тривогою спитав він у ченця.

— Другий уже випустив дух, коли я прийшов.

Тим часом околиці та підступи до монастиря кишіли цікавими; проте при появі сбірів натовп розсіявся, розташувавшись на чималій відстані від монастирських воріт, але так, що ніхто не міг вийти з них непомітно. Один з братів забитого, два двоюрідні брати і старий дядько з'явились, озброєні від голови до п'ят, у супроводі цілого почту браві, й розташувалися дозором довкола монастиря, погрозливо жестикулюючи й поглядаючи на цікавих, які хоча й не насмілювалися сказати їм «його вже звідти не повернеш», однак це було написано на їхніх обличчях.

Тільки-но Лодовіко спромігся зібратися з думками, як звелів покликати брата-сповідника й попросив його піти до вдови Крістофоро, попросити від його імені прощення за те, що він став хоча й зовсім мимовільною, та все ж причиною цього нещастя, а також сказати їй, що бере на себе піклування про її родину. Розмірковуючи далі про своє становище, він відчув, що в ньому, вкотре вже і відчутніше, ніж будь-коли, пробуджується давня думка постригтися в ченці. Йому здавалося, що сам бог вказав йому цей шлях і явив знамення своєї волі, зробивши так, що він потрапив до монастиря за подібних обставин. І він прийняв рішення. Попросив викликати настоятеля й поділився з ним своїм бажанням.

Той відповів, що необдуманих ухвал треба стерегтися, однак, якщо він наполягає, то йому відмовлено не буде. Тоді Лодовіко звелів покликати нотаря, продиктував дарчу на все, що він мав (а статок виявився ще досить великим), на користь родини Крістофоро: певну частку вдові — це було ніби новим посагом, а решту — вісьмом дітям, які залишилися після Крістофоро.

Рішення Лодовіко припало до вподоби ченцям, котрі, надавши бідоласі притулок, потрапили через нього у досить дражливе становище. Відіслати його з монастиря і, таким чином, видати правосуддю, сказати простіше, ворогам на розправу,— такого рішення не стали й обговорювати; це означало б відмовитися від усіх своїх привілеїв, принизити монастир в очах народу, стягти на себе догану капуцинів усього світу за допущення такого порушення загального права, піти проти церковних властей, які вважали себе ніби оплотом цього права. З другого боку, родина забитого, сама досить впливова і з зв'язками, поставила собі за мету добитися помсти й оголосила своїм ворогом всякого, хто спробує зашкодити їй у цьому. Історія замовчує, чи дуже родичі вбитого побивалися за ним, а так само й про те, чи за ним було пролито бодай одну сльозу всією його ріднею,— але всі вони схибнулися на думці захопити в свої руки вбивцю живим або мертвим. І ось, убираючись в одіяння капуцинів, Лодовіко цим залагоджував усе. Він до певної міри розплачувався, накладаючи на себе каяття, і в такий спосіб визнавав свою провину, уникав усякої суперечки — взагалі переходив на становище супротивника, котрий складає зброю. Родичі забитого тепер могли, якби їм так захотілося, вважати й хвалитися, що він пішов у ченці з розпачу, зі страху перед їхнім гнівом. У кожному разі, довести чоловіка до такого стану, коли він відмовляється від своїх багатств, стрижеться в ченці, ходитиме босоніж, спатиме на солом'янику, житиме подаянням,— усе це могло видатися відплатою очам навіть найзадерикуватішого гордія.

Настоятель з невимушеним смиренням з'явився до брата забитого і, після численних виявів поваги до знаменитого дому, а також висловивши бажання в міру сил і можливості догодити йому в усьому, завів мову про каяття Лодовіко та про його рішення, причім делікатно натякнув, що рідня могла б вдовольнитися всім цим; потім він словами дуже лагідними й ще обережнішими дав зрозуміти братові, що такий вихід, бажають вони цього чи ні, неминучий. Брат забитого ошаленів, а капуцин, вичікуючи, поки той видихається, час від часу повторював: «Ваше горе таке зрозуміле...» Господар будинку натякав, що родина забитого так чи інакше зуміє домогтися сатисфакції, а капуцин, хоч би що там собі думав, не заперечував. Зрештою той висловив певну вимогу: убивця його брата повинен негайно залишити місто. Настоятель, який і сам уже дійшов цієї ухвали, відповів, що так воно й буде, надавши співрозмовникові можливість, коли той бажає, вбачати в цьому вияв покори. На цьому все й скінчилося. Всі зосталися вдоволені: і родина, вийшовши з честю з цієї справи; і монастирська братія, відстоявши людину і свої привілеї й не наживши при цьому ворога; і охоронці дворянської гідності, свідки такої гарно облагодженої справи; і народ, який радів за хорошого чоловіка, вирятуваного з біди, й водночас захоплювався рішенням Лодовіко постригтися; і, врешті, більше від усіх, попри свою скорботу, був вдоволений сам Лодовіко, вступаючи в нове життя, повне каяття й служіння, в життя, яке могло хай і не виправити, то бодай відпокутувати вчинене зло й заглушити нестерпний біль від докорів сумління. На хвилю йому зробилась прикро від підозри, що його рішення пояснюватимуть страхом, але одразу втішила думка, що й це несправедливе судження буде йому покарою й засобом спокутування. Отак у свої тридцять років убрався він у рам'я, а що, відповідно до звичаю, йому довелося відмовитись і від імені, то він узяв собі таке, яке постійно нагадувало б йому те, що він мав спокутувати,— він назвався фра Крістофоро.