Заручені

Отак розвіялася така дорога надія й, зникаючи, не тільки забрала з собою втішення, але й залишила Ренцо в куди гіршому стані, ніж попередній. Тепер найкращим виходом здавалося знайти Лючію хворою. Проте, хоча до цієї надії додалося тепер почуття чимраз більшого страху, бідолаха все ж ухопився всіма силами душі за цю жалюгідну й слабку ниточку. І попрямував у той бік, звідки прийшла процесія. Опинившись біля підмурка каплиці, він укляк на останній сходинці й проказав молитву до господа, або ж, вірніше, якусь суміш недомовлених слів, уриваних фраз, вигуків, благань, скарг, обіцянок. Це була одна з тих промов, з якими не звертаються до людей, бо вони не мають ні достатньої проникливості, щоб зрозуміти їх, ані терпіння, щоб їх вислухати.

Ренцо підвівся дещо підбадьорений. Обійшов круг каплиці, опинився ще на одній доріжці, якої доти не бачив, що виходила до інших воріт. Ступивши кілька кроків, він побачив частокіл, про який казав йому чернець. Частокіл подекуди уривався, достоту як описував його падре Крістофоро. Ренцо пробрався через одну з лазівок і опинився на жіночій дільниці. Не ступивши й кроку, він помітив долі дзвіночок, такий, як ото прив'язують собі до ноги монатті. Ренцо спало на думку, що така річ могла б знадобитися йому тут як своєрідна перепустка. Підняв дзвіночок, подивився, чи ніхто за ним не стежить, і підв'язав до ноги. А тоді подався на пошуки, які, через довколишній безлад, були страшенно важкі. Він став споглядати й навіть роздивлятися нові злигодні, частково такі схожі на вже бачені досі, частково зовсім інші, бо ж, хоча лихо було те саме, тут страждали, так би мовити, інакше: інакше знемагали, скаржилися, зазнавали горя, по-своєму співчували й допомагали одна одній. І той, хто бачив це, відчував співчуття іншого гатунку й іншого гатунку огиду.

Не знаю вже, скільки попоходив Ренцо без жодного успіху і без жодних пригод, аж враз почув позад себе вигук: «Агей!» — звернений, очевидячки, до нього. Озирнувшись, він побачив неподалік комісара, який, піднявши руку, крикнув: «Онде там у кімнаті потрібна допомога, тут прибирати вже скінчили». Ренцо відразу збагнув, за кого його прийнято і що причиною непорозуміння став дзвіночок. Обізвав себе віслюком: адже він подумав лише про ті неприємності, від яких ця прикмета могла його позбавити, а не про ті, що їх вона могла накликати. Але миттю зметикував, як чимскоріше спекатися комісара. Сквапно кивнувши тому кілька разів головою, ніби бажаючи сказати, що все зрозумів і готовий послухатися, він зник з очей, метнувшись убік — між курені.

Коли Ренцо здалося, що відстань уже досить безпечна, він вирішив звільнитися від причини непорозуміння. Щоб зробити це непомітно, він протисся в тісний прохід між двома куренями, які були повернені один до одного, так би мовити, спиною. Нахилився, щоб відв'язати дзвіночок, і притулився головою до соломяної стіни одного з куренів; аж раптом звідти до його вух долетів голос... Боже мій! Чи ж це можливо? Він якнайпильніше прислухався і затамував дух... Так, так! Це її голос!

— Чого ж боятися? — промовляв ніжний голос.— Те, що перетерпіли ми, сильніше всякої бурі. Хто боронив нас досі, не покине нас і тепер.

Якщо Ренцо не скрикнув, то не через страх бути поміченим, а тому, що від несподіванки йому звело горло. Коліна підломилися, в очах потемніло, але тільки на мить. Він одразу підскочив, почувши приплив бадьорості й сили, в три стрибки оббіг курінь, опинився біля входу й побачив ту, що говорила, схилену над убогим ложем. Вона озирнулась на шум, придивилася; чи це не здається, чи не сон? Пильно придивилася й вигукнула:

— О боже милостивий!

— Лючіє! Я знайшов вас! Невже ж це ви? Ви живі! — вигукнув Ренцо, підходячи до неї і весь тремтячи від хвилювання.

— Боже милостивий! — повторила Лючія з іще більшим хвилюванням.— Ви? Та як же це? Як ви сюди потрапили? Навіщо!.. Адже ж навкруг чума!

— Я вже перехворів нею. А ви?..

— Ох! І я так само. А як моя мама?..

— Я не бачив її, вона в Пастуро і, сподіваюся, здорова. Але ви... яка ви ще бліда! І така квола на вигляд! Та все ж ви одужали, адже це правда, одужали?

— Господь зволив залишити мене на цім світі. Ой Ренцо, навіщо ви прийшли сюди?

— Навіщо? — вигукнув Ренцо, підступаючи ще ближче.— Ви ще питаєте, навіщо? Навіщо я прийшов сюди? Невже мені треба пояснювати вам це? Про кого ж я мав думати? Хіба я вже не Ренцо? А ви — не Лючія? Так?

— Ой, що ви говорите, що ви говорите! Моя мама писала вам?

— Писала. На жаль, вона мені писала. Гарненькі вісті повідомила вона нещасному, змученому блукальцеві, хлопцю, який нічим вас не скривдив.

— Але ж, Ренцо, Ренцо! Коли ви знали, то... навіщо вам було приходити... навіщо?

— Навіщо приходити? О Лючіє! І ви мене ще питаєте, навіщо приходити? Після стількох обіцянок? Та хіба ми вже більше не ми? І ви вже нічого не пам'ятаєте? Чого нам бракувало?

— О боже всемогутній! — простогнала Лючія, схрестивши руки й підвівши очі до неба.— Чого ти не виявив мені милосердя й не прикликав до себе? О Ренцо, що ви накоїли? Адже я вже була почала надіятися, що... з часом... я забуду...

— Оце так — прекрасна надія! Дуже гарно казати це мені просто в вічі!

— Ой, що ви накоїли! І в такому місці! Серед усіх оцих страждань, серед оцих картин! Тут, де тільки те й роблять, що вмирають, ви змогли...

— За тих, хто вмирає, треба благати господа й надіятися, що вони дістануть вічне спасіння. Та хіба справедливо, щоб живі люди жили в розпачі?

— Ой, Ренцо, Ренцо! Ви не думаєте, що говорите. Обіцянка, дана мадонні!... Обітниця!

— А я вам кажу, що такі обіцянки нічого не важать.

— О боже! Що ви говорите! Де ви були увесь цей час? Із ким водились? Які страшні ваші слова!

— Це слова доброго християнина; і про мадонну я кращої думки, ніж ви, бо вірю, що їй не потрібні обітниці, які завдають шкоди ближньому. Коли б мадонна сама заговорила, тоді інша річ. Бо що ж, власне, сталося? Усе те — тільки ваша вигадка. Знаєте, що ви повинні обіцяти мадонні? Обіцяйте, що першу нашу дочку ми назвемо Марією: я готовий обіцяти це відразу, не сходячи з місця. Ось цим справді можна ушанувати мадонну набагато краще. У такому вшануванні куди більше глузду, й до того ж це нікому не завдає шкоди. 

— Ні, ні, не кажіть так: ви не розумієте, що говорите; ви не розумієте, що таке дати обітницю, ви не були в такому жахливому становищі, не зазнали всього того, що я. Ідіть геть, ідіть геть, ради всього святого!

І вона поквапно відступила від нього, повернувшися до вбогого ложа.

— Лючіє,— мовив Ренцо, не рушаючи з місця,— скажіть мені принаймні одне, скажіть: коли б не ця причина... ви б ставились до мене, як і раніше?

— Жорстокий ви чоловік! — відповіла Лючія, відвернувшись і насилу стримуючи сльози.— Якби вам удалось присилувати мене говорити непотрібні слова, що завдали б мені болю, слова, можливо, просто гріховні,— були б ви тоді задоволені? Ідіть геть, о, ідіть геть! Забудьте про мене: видно, нам не судилося бути разом! Ми побачимось там: адже не так уже й багато залишається нам пробути на цім світі. Ідіть собі. Постарайтеся сповістити моїй мамі, що я видужала, що бог і тут допомагав мені, що я знайшла добру душу, ось цю славну жінку, яка мені мов рідна мати. Перекажіть їй: я надіюсь, що хвороба пощадить її і ми скоро побачимося, коли саме зволить господь і як саме він зволить... Ідіть геть, благаю вас, і не думайте більше про мене... хіба тільки коли молитиметесь богові.

І з виглядом людини, якій нема чого більше сказати, яка нічого більше не хоче слухати, прагнучи тільки уникнути небезпеки, Лючія ще ближче підійшла до ложа, де лежала жінка, про яку вона щойно говорила.

— Послухайте, Лючіє, послухайте! — мовив Ренцо, не підходячи до неї.

— Ні, ні, на бога, йдіть геть!

— Послухайте, падре Крістофоро...

— Що, що?

— Він тут.

— Тут? Де? Звідки ви знаєте?

— Я щойно розмовляв з ним; ми трошки побули разом, і мені здається, що такий віруючий, як він...