Заручені

І уриваним від ридання голосом дівчина розповіла, як кілька днів перед тим, коли вона верталася з прядильні й відстала від подруг, їй трапився назустріч дон Родріго в супроводі ще одного синьйора і як дон Родріго намагався затримати її всякими розмовами,— до речі, не зовсім гарними,— а вона, не звертаючи на нього ніякої уваги, прискорила крок, наздогнала подруг і в той самий час почула, як другий синьйор голосно розсміявся, а дон Родріго сказав: «Б'юсь об заклад». Назавтра ці ж синьйори знов стрілися їй на дорозі, але Лючія йшла серед подруг, потупивши очі; той другий синьйор засміявся, а дон Родріго мовив: «Побачимо, побачимо».

— Дяка богові,— провадила далі Лючія,— це був останній день роботи. Я відразу ж розповіла...

— Кому розповіла? — спитала Аньєзе, дещо роздосадувана, однак прагнучи почути ім'я обраного повірника.

— Падре Крістофоро[23], мамо, на сповіді,— відповіла Лючія лагідним винуватим голосом.— Я йому розповіла все, коли ми останнього разу ходили гуртом до монастирської церкви; якщо пригадуєте, я того ранку бралася то за одне, то за друге, аби тільки дочекатися, поки з'являться інші з села,— кому по дорозі,— щоб піти разом з ними; адже я після тої зустрічі так боялася показуватися на вулиці...

Щойно було вимовлено шановане ім'я падре Крістофоро, як досада Аньєзе відразу вщухла.

— Ти добре вчинила,— сказала вона,— але чому ти не розповіла так само й рідній матері?

У Лючії щодо цього було два розумні міркування: перше — не засмутити й не налякати добру жінку, котра однаково не змогла б допомогти в цій справі; друге — уникнути можливого розголосу всієї цієї історії, яку їй хотілося приховати, тим паче що близьке весілля, на її думку, відразу урвало б це мерзенне переслідування. Із цих двох міркувань вона послалася тільки на перше.

— А по-вашому,— звернулась вона до Ренцо таким тоном, коли ото бажають довести другові, що він не має рації,— по-вашому, мені було б не слід приховувати це? То ось тепер ви знаєте все.

— А що ж порадив тобі падре Крістофоро? — спитала Аньєзе.

— Він порадив, щоб я всякими способами прискорила весілля, а поки що сиділа вдома; щоб ревно молилася богові; сказав, що той синьйор, як він сподівається, невдовзі забуде про мене, оскільки я не траплятимусь йому на очі. Саме тоді,— провадила вона далі, знову звертаючись до Ренцо, проте не підводячи на нього очей і вся почервонівши,— саме тоді, згубивши всякий сором, я почала просити вас поквапитися з весіллям, призначивши його раніше домовленого дня. Хто знає, що ви про мене подумали! Але я бажала тільки добра, адже мені так порадили, тож я була певна... І сьогодні вранці я була далека від думки...— Тут нестримне ридання урвало її слова.

— От негідник! От сволота! От лиходій! — кричав Ренцо, бігаючи туди-сюди по кімнаті і час від часу хапаючись за руків'я ножа.

— Боже мій! Ой лишенько! — вигукувала Аньєзе.

Раптом юнак зупинився перед плачучою Лючією; з гіркотою й воднораз із ніжністю подивився на дівчину й сказав:

— Ну, цього вже разу розбійникові настане кінець!

— Ради всього святого! Ні, ні! — закричала Лючія.— Ні! Ні! Заради бога! Господь опікується й бідними... Як же ви можете хотіти, щоб він нам допомагав, коли ми самі чинитимемо зло?

— Ні, ні, ради всього святого! — повторяла за нею Аньєзе.

— Ренцо,— дещо спокійніше мовила Лючія з виразом сподівання й рішучості на обличчі,— у вас є ремесло, я теж умію працювати; ходімо геть із цих місць, щоб він про нас більше й не чув.

— Ой, Лючіє! А що буде потім? Адже ми ще не чоловік і жінка. Чи ж погодиться дон Абондіо видати нам свідоцтво про відсутність перешкод до вінчання? Така людина, як він... Якби ми були повінчані...

Лючія знову розплакалась. Усі троє мовчали, і глибокий сум, що охопив їх, прикро суперечив святковій пишності їхніх убрань.

— Ось що, діти, послухайте лишень мене,— озвалася через деякий час Аньєзе.— Адже я побачила світ божий дещо раніше від вас і трошки знаю людей. Не треба так лякатися: не такий страшний чорт, як його малюють. Нам, бідним, клубок шовку часом видається страшенно заплутаним тільки тому, що ми не вміємо знайти кінця.. Частенько порада або слівце вченої людини... я знаю, що кажу. Зробіть, як я вам пораджу, Ренцо. Підіть лишень до Лекко, розшукайте там доктора Крутія[24], розкажіть йому... Але глядіть, ради всього святого, не називайте його так — це його прізвисько. Його ж звуть... Стривайте, як же його звуть? Ти ба! Не знаю я його справжнього імені,— усі його так називають. Одно слово, розшукайте оцього доктора, він такий довготелесий, худий, лисий, з червоним носом і малиновою родимкою на шиї.

— Знаю я такого на вигляд! — мовив Ренцо.

— От і чудово,— вела далі Аньєзе.— Оце голова. Не раз я стрічала таких, що заплутувалися, мов курча в клоччі, просто не знали, що діяти, а посидять годинку віч-на-віч з доктором Крутієм (глядіть же, не назовіть його так!), і, дивишся, вже веселі,— сама свідок! Прихопіть із собою оцих чотирьох каплунів (бідолахи, я вже була оце зібралася поскручувати їм шиї на недільний бенкет!) та віднесіть йому: до цих синьйорів ніколи не слід з'являтися з порожніми руками. Розкажіть йому про все, що сталося, і побачите, він, не сходячи з місця, надає вам таких порад, які б нам самим ніколи не прийшли до голови, хоч би ми думали й цілісінький рік!

Ренцо охоче схопився за цю пораду, схвалила її й Лючія; а Аньєзе, пишаючись тим, що дала її, повиймала бідолашних каплунів з коша, зібрала докупи всі їхні вісім ніг, наче робила букет із квітів, зв'язала мотузкою й подала Ренцо, а той, перекинувшися з Аньєзе й Лючією підбадьорливими словами, вийшов з дому через садок, щоб не потрапити на очі дітлахам, які кинулись би за ним услід, вигукуючи: «Наречений! Наречений!»

Перетинаючи поля, або, як там кажуть, «землі», він ішов стежками, схвильовано розмірковуючи про свою недолю та обдумуючи слова, з якими збирався звернутися до доктора Крутія.

Надаємо читачеві змогу судити про те, як почувалися під час цього переходу бідні зв'язані каплуни, схоплені за ноги й звислі головою донизу в руках у юнака, котрий від хвилювання при таких сильних переживаннях супроводив відповідними жестами всі думки, що безладно приходили йому до голови. Він то в гніві простягав руку вперед, то в розпачі підносив її догори, то потрясав нею в повітрі, ніби погрожуючи комусь, і добряче струшував каплунів, від чого чотири звислі голови теліпалися на всі боки, все ж ухитряючись при цьому клювати одна одну, як це доволі часто буває з товаришами по нещастю.

Діставшись до містечка, він розпитав, де живе доктор, і подався туди, куди йому було вказано. Біля входу його пойняла боязкість, яку неосвічені бідняки почувають, підступаючи до панів та вчених людей,— Ренцо відразу позабував усі наготовані слова, проте, кинувши погляд на каплунів, дещо підбадьорився і, зайшовши на кухню, запитав служницю, чи не можна поговорити з синьйором доктором. Та відразу вгледіла каплунів і, привчена до таких подарунків, простягла до них руку; щоправда, Ренцо прибрав їх далі назад: він хотів, щоб сам доктор побачив каплунів і знав, що він з'явився не з порожніми руками. Доктор надійшов, саме коли служниця казала: «Давайте їх сюди й проходьте до покоїв».

Ренцо низько вклонився; доктор прийняв його лагідно і, мовивши: «Заходьте, синку!» — провів за собою до кабінету. Це була велика кімната, де на трьох стінах висіли портрети дванадцяти цезарів, а четверту затуляла велика шафа з старовинними запорошеними книгами. Посередині стояв стіл, закиданий повістками, проханнями, скаргами, указами, навколо нього — три-чотири стільці, а з одного боку — крісло з підлокітниками й високою чотирикутною спинкою, що викінчувалася на обох кутах дерев'яними прикрасами у вигляді рогів. Крісло було обтягнене коров'ячою шкірою, поприбиваною цвяшками з великими головками; деякі з них повипадали від часу, тож куточки оббивки позалишалися неприкріпленими і де-не-де зібгалися. Доктор був одягнений по-домашньому, а саме: мав на собі вже поношену тогу[25], що її багато літ тому він надягав для урочистих виступів, коли виряджався до Мілана в якій-небудь важливій справі. Він зачинив за собою двері й спробував підбадьорити юнака словами:

23

Історична особа. Походив із знатної купецької родини Піченарді, що проживала в м. Кремона. Помер у чумному лазареті 1630 р.

24

Йдеться про юриста, який жив у Лекко. Прізвисько дістав за свідоме заплутування справ у інтересах злочинців.

25

В даному разі вбрання, обов'язкове для адвоката під час прийому клієнтів та виступів у суді: довгий одяг чорного кольору.