Заручені

— Лючію? А хіба вона тут?

— Тут. Хочу надіятись, що вона, з божою поміччю, іще тут.

— Вона — твоя дружина?

— О, любий падре! Ні, вона мені не дружина... Ви нічого не знаєте про те, що сталося?

— Ні, сину мій. Відколи господь розлучив мене з вами, я нічого більше не знаю. Однак тепер, коли він посилає мені тебе, скажу правду: мені дуже хочеться дізнатися про все. Але ж... наказ про арешт?

— То, виходить, ви чули, як вони обійшлися зі мною?

— А ти... що ти там таке накоїв?

— Тож послухайте. Якби я зараз сказав, що того дня в Мілані чинив правильно, то збрехав би; але ніяких поганих вчинків на моєму сумлінні немає.

— Вірю тобі, як вірив і раніше.

— Отже, тепер я можу розповісти вам усе.

— Зачекай,— мовив чернець і, ступивши кілька кроків до куреня, покликав:— Падре Вітторе!

Невдовзі з'явився молодий капуцин, якому він сказав:

— Коли ваша ласка, падре Вітторе, пригляньте водночас і за цими нашими бідолахами, поки я буду відсутній, а якщо я комусь знадоблюся, то покличте мене. Особливо отой: тільки-но він почне приходити до тями, негайно дайте мені знати, ради всього святого.

— Будьте спокійні,— відповів молодий чернець. І старий, повернувшись до Ренцо, мовив:

— Зайдімо сюди. Проте...— додав він, зупиняючись,— гадаю, ти добряче зголоднів, і тобі треба б попоїсти.

— А й правда,— сказав Ренцо,— бо сьогодні я не мав іще й рисочки в роті.

— Почекай. — Чернець, взявши другу миску, вирушив з нею до казана. Повернувшися, він подав її разом із ложкою Ренцо, всадовив його на солом'яник, що правив за постіль, тоді підійшов до барильця в кутку, націдив із нього склянку вина й поставив її на стіл перед гостем. Потім знов узяв свою миску й сів поруч.

— Ой, падре Крістофоро,— сказав Ренцо,— чи ж вам належить займатися такими справами? Але ви все такий самий. Дякую вам від усієї душі.

— Не мені дякуй,— відказав чернець,— це здобуток бідних, а тепер же й ти бідняк. А зараз розкажи про те, чого не знаю, розкажи мені про нашу страдницю, тільки поквапся, бо часу обмаль, а роботи, як бачиш, багато.

Ковтаючи їжу, Ренцо розповів історію Лючії. Як її було сховано в монастирі, як викрадено... Уявляючи собі всі ці страждання й небезпеки, думаючи про те, що то ж саме він вирядив невинну бідолашку в це місце, добрий чернець слухав, затамувавши дух, але відразу ж полегшено зітхнув, почувши, в який чудесний спосіб її було звільнено, повернено матері, і та влаштувала її у донни Прасседе.

— Тепер я розкажу про себе,— провадив далі Ренцо і коротко розповів про день, проведений у Мілані, про свою втечу, і як він весь час жив далеко від дому, а тепер, коли все перевернулося догори дном, відважився вирушити туди; як не знайшов там Аньєзе, як дізнався в Мілані, що Лючія в лазареті.— І ось я тут,— скінчив він,— хочу розшукати її, дізнатися, чи жива і чи хоче ще піти за мене... бо... можливо...

— Та чи маєш ти,— спитав чернець,— якісь відомості, куди її помістили, коли вона потрапила сюди?

— Жодних, дорогий падре, крім того, що вона тут, якщо, звичайно, вона ще, дай боже, жива.

— Господи, який же ти нещасний! А які ж розшуки ти встиг провести тут?

— Та я вже ходив усюди, однак скрізь бачив самих лише чоловіків. Тож я вирішив, що жінки мають перебувати десь окремо, але ніяк не міг туди потрапити. Ось ви мені тепер і поясніть, чи це справді так.

— А ти хіба не знаєш, сину мій, що чоловікам туди вхід суворо заборонений, якщо в них немає якоїсь особливої справи?

— А що може трапитись зі мною, коли я пройду туди?

— Усякий статут святий і справедливий, любий мій сину, і коли численні тяжкі клопоти заважають дотримуватись його, то хіба це підстава для того, щоб чесна людина не рахувалася з ним?

— Але ж, падре Крістофоро! — мовив Ренцо.— Лючія мала стати мені дружиною,— адже вам відомо, як нас розлучили. Я вже двадцять місяців страждаю і терплю; я добувся сюди, зазнаючи багатьох небезпек, гірших одна від одної... і ось тепер...

— Не знаю, що тобі й сказати,— знов озвався чернець, скоріше даючи відповідь на свої думки, аніж на юнакові слова.— Ти йдеш із добрим наміром, і дай боже, щоб усі, кому вільно заходити туди, поводилися там так, як, сподіваюся, поводитимешся ти... Безперечно, господь, благословляючи цю твою постійність, твою вірність у коханні, наполегливість у пошуках тієї, яку він послав тобі, господь — суворіший, але й справедливіший од людей, не звинуватить тебе в тому, що ти вдавався до не зовсім пристойних засобів, розшукуючи її. Пам'ятай тільки про одне: за твоє поводження в тому місці ми обидва перед людьми, можливо, й не відповідатимемо, але перед богом — безперечно. Ходи за мною.

Мовивши це, падре Крістофоро підвівся, а за ним — Ренцо, який, уважно слухаючи його, все ж подумки вирішив не казати про Лючіїну обітницю. «Якщо він дізнається про неї,— подумав Ренцо,— то, певна річ, поставить переді мною нові перешкоди. Якщо я знайду Лючію, тоді ми матимемо час поговорити про це; або ж... то не варто тоді й згадувати».

Вивівши юнака на поріг куреня, чернець заговорив знову:

— Послухай, наш падре Феліче,— він тут за начальника лазарету,— відводить сьогодні на карантин до іншого місця тих небагатьох, які поодужували від чуми. Бачиш он ту церкву посередині? — І, піднявши схудлу тремтячу руку, він показав на дзвіницю, що вимальовувалася ліворуч у каламутному повітрі, вивишаючись над злиденними куренями, потім провадив далі: — Вони тепер збираються там, біля церкви, щоб вирушити процесією з тих воріт, через які ти, мабуть, зайшов.

— Ага, розумію, то ось чому вони так старанно розчищали дорогу. 

— Атож. І ти, напевно, чув удари дзвона?

— Чув один удар.

— То був другий. Після третього всі вже зберуться, падре Феліче звернеться до них із коротким словом, а тоді вирушить з усіма в дорогу. Коли зачуєш удар дзвона, йди туди. Постарайся стати позаду цих людей, край дороги, звідки, нікому не заважаючи й залишаючись непоміченим, ти зможеш побачити всіх, хто йтиме мимо. І дивись... пильно дивись... чи немає її там. Якщо господь не зволив, щоб вона виявилася там, то онде той бік,— і він підняв руку на крило будівлі, яка стояла перед ними,— той бік будівлі і частину прилеглої до неї території призначено для жінок. Ти побачиш частокіл, що відокремлює те місце від цього, але він де-не-де уривається, і в ньому є також лазівки, тож тобі неважко буде пробратися туди. А коли вже опинився всередині, то там, певно, ніхто тобі нічого не скаже, якщо ти не зробиш нічого, що могло б кинути на тебе підозру. Проте коли перед тобою виникне якась перешкода, то скажи, що падре Крістофоро з *** знає тебе й ручається за тебе. Шукай її там. Шукай з надією і... з покорою. Пам'ятай, що ти прийшов сюди шукати не дрібницю: ти шукаєш живу людину в чумному лазареті! Чи знаєш ти, скільки на моїх очах повмирало нещасних тутешніх мешканців? Скільки людей при мені винесено звідси, і як мало вийшло своїми ногами! Іди, готовий на всяку жертву...

— Так, я все розумію,— урвав його Ренцо, відводячи очі вбік і змінюючись на виду,— я розумію. Послухайте, я піду, видивлятимусь, шукатиму в одному місці, в другому, обшукаю весь лазарет вздовж і вшир... і коли я не знайду її...

— І що, коли не знайдеш?..— спитав чернець із поважним, вичікувальним виглядом та з застережним поглядом.

Тоді Ренцо, в якого від шаленства, що спалахнуло на саму тільки думку про таку невдачу, померк світ в очах, рішуче сказав:

— Якщо я не знайду її, то спробую знайти декого іншого. У Мілані, або в клятому його палаццо, або край світу, або навіть у самому пеклі, а я таки розшукаю того негідника, що розлучив нас; якби той мерзотник не втрутився, то вже двадцять місяців Лючія була б моєю дружиною. І якщо нам судилося померти, то ми б хоч померли разом. І якщо він ще живий, я знайду його!

— Ренцо! — мовив чернець, схопивши хлопця за руку й ще суворіше дивлячись на нього.

— І якщо я знайду його,— вів далі Ренцо, геть засліплений гнівом,— якщо чума не впоралася з ним... Минув той час, коли мерзенний боягуз, оточений своїми браві, міг доводити людей до розпачу та ще й знущатися з них. Настав час зустрітися віч-на-віч, і я вже по-своєму розквитаюся з ним!