Заручені

— Оце і я залишився один! Ох, зовсім один!

Він повернувся з відерцем молока, шматком в'яленого м'яса, двома козячими сирками, кількома смоквами та персиками. Коли все було розставлено, а поленту викладено в дерев'яну миску, друзі сіли за стіл, дякуючи один одному: друг — за відвідини, Ренцо — за прийом. І майже після дворічної розлуки вони відразу відчули себе набагато ближчими друзями, ніж у ті часи, коли бачились ледве не щодня. Бо й тому, й тому — каже тут наш рукопис — довелося витримати ті випробування, що вчать людей цінувати, який це бальзам для душі справжня прихильність: ота, що її сам відчуваєш до інших, і ота, яку зустрічаєш з їхнього боку.

Звичайно, найбільше Ренцо хотів побачити Аньєзе, і не тільки через його давню й особливу прихильність до неї, але й тому, що серед питань, які йому хотілося чимскоріше з'ясувати, було одне, ключ від якого лише вона тримала в руках. Він навіть завагався, чи продовжувати свою подорож, чи спершу вирушити на пошуки Аньєзе, бо до неї було недалеко. Та, розміркувавши, що Аньєзе однаково не могла нічого знати про долю Лючії, він повернувся до свого попереднього наміру іти, куди йшов, щоб вирішити всі свої сумніви, почути свій вирок і потім уже особисто переказати всі новини її матері.

Проте вже від свого друга він довідався чимало такого, про що й не здогадувався. Багато що стало йому ясно, в чому він доти сумнівався,— і Лючіїні пригоди, і переслідування, яких зазнав сам, і те, як донові Родріго довелося втікати, підібгавши хвоста, після чого той негідник уже не потикав носа в ці місця,— одно слово, юнак з'ясував собі все сплетіння подій. Почув він також (що мало для нього неабияку вагу) справжнє прізвище дона Ферранте, бо хоча Аньєзе й сказала своєму писаці повідомити Ренцо це прізвище, та тільки сам бог знає, як його було написано. У всякому разі, бергамський тлумач, читаючи листа, спотворив його так, що коли б Ренцо пішов розшукувати в Мілані будинок з таким мешканцем, то, либонь, не знайшлося б жодного чоловіка, який би здогадався, про кого йде мова. А тим часом це була єдина ниточка в його руках для розшуків Лючії. Що ж до правосуддя, то, як він пересвідчувався чимдалі більше, воно являло собою досить далеку небезпеку, й не варто було про неї думати: синьйор подеста помер від чуми,— хто знає, коли пришлють на його місце іншого,— більшість поліцейських також перемерла, а у тих, хто лишився живий, голова була добряче забита новими справами, щоб іще думати й про старі.

Він розповів другові про свої лихі пригоди й у відповідь вислухав багато всяких історій — про те, як ішли війська, про чуму, про мазальників, про чудеса.

— Жахливі всі оці речі,— говорив друг, ведучи Ренцо до кімнати, де ніхто не жив після, чуми, — речі, яких, здавалось, не побачиш ніколи на світі, здатні на все життя забрати в тебе всяку радість. А поговориш про них із друзями, відразу стає легше.

Удосвіта обидва з'явились на кухні. Ренцо в дорожньому вбранні, підперезаний поясом, схований під курткою, з ножем у кишені штанів. Клуночок, без якого легше було йти, він залишив на збереження в друга.

— Коли все складеться гаразд,— мовив він,— коли я знайду її живу, коли... ет, нехай... Тоді я знов пройду через наше село. Збігаю в Пастуро повідомити добру звістку нашій бідній Аньєзе, а потім... потім... Та якщо, не доведи господи, яке нещастя... Тоді вже я не знаю, що робитиму й куди подамся. Тільки, звичайно, в тутешніх краях ви мене більше не побачите.

Він мовив це, стоячи на порозі вхідних дверей, і, підвівши голову назустріч рідній зорі, якої так давно вже не бачив, дивився на неї з ніжністю й воднораз із смутком. Друг, як звичайно, всіляко намагався підтримати в ньому надії на майбутнє, умовляв узяти з собою бодай дрібку харчів, далі провів його трохи й розпрощався з ним, побажавши всього найкращого.

Ренцо вирушив у дорогу без поспіху, бо вважав, що йому вистачить часу, щоб того самого дня дістатися до Мілана, аби назавтра з самого рання зайти до міста й негайно розпочати пошуки. Дорогою жодних пригод не трапилося і ніщо не відвертало Ренцо від його думок, крім уже звичного видовища злиднів і печалі. Як і напередодні, він у певний час зупинився в гайку перекусити й відпочити. Проходячи в Монці перед відчиненою крамницею з виставленими буханцями, він попросив два, щоб не зостатися без їжі. Булочник не дозволив йому ввійти, а, поставивши на лопатку невелику миску з водою та оцтом, сказав укинути туди гроші, коли ж юнак зробив це, він щипцями подав йому, один за другим, буханці, які Ренцо й поклав до кишень.

Надвечір він добувся до Греко, не знаючи, між іншим, назви цього містечка. Але, частково зі спогадів після минулої подорожі, частково пригадавши шлях, пройдений від Монци, він вирішив, що вже має перебувати неподалік від міста, тому й звернув з великої дороги пошукати в околі щось на зразок заїзду, щоб переночувати там,— він уже більше не бажав зупинятися в шинках. Ренцо знайшов дещо краще, ніж сподівався: помітив отвір в огорожі навколо дворика якоїсь садиби й шаснув туди про всяк випадок. У дворі не було нікого. З одного боку він побачив великий навіс, під яким лежала купа сіна, й приставлену до неї драбину. Роззирнувшись довкола, він навмання поліз нагору, вклався там спати, й справді швидко заснув, і не прокидався аж до світання. Вранці він підповз навкарачках до краю свого величезного ліжка, висунув голову і, нікого не побачивши, зліз там само, де вилазив звечора, й вирушив у дорогу вузькими стежечками. Міланський собор правив йому за вказівну зірку. Невдовзі він опинився під стінами Мілана, між Східними й Новими воротами, трохи ближче до останніх.

Розділ тридцять четвертий

Про те, в який спосіб можна проникнути до міста, Ренцо чув з балачок: існує найсуворіший наказ не пропускати нікого без санітарного свідоцтва, однак туди все ж любісінько зайде всякий, хто зуміє бодай трохи приноровитися й вибрати слушну мить. Так воно й було насправді. І навіть не торкаючись загальних причин, через які в ті часи кожне розпорядження виконувалось погано, не торкаючись і причин окремих, які утруднювали його неодмінне виконання, доводиться сказати, що Мілан перебував тепер у такому становищі, що вже не було жодного сенсу оберігати його, та й, власне, від чого? Будь-хто, зайшовши туди, здавався скорше байдужим до свого власного здоров'я, аніж небезпечним для здоров'я городян.

З огляду на все де, задум Ренцо полягав у тому, щоб спробувати проникнути до міста через перші-ліпші ворота, а в разі якихось труднощів іти попід стіною зовні, аж до наступних воріт, де, можливо, пройти виявиться легше. Одному богові відомо, скільки, на думку Ренцо, було воріт у Мілані.

Отож, підступивши аж до стіни, він зупинився й став роззиратись, як ото чоловік, котрий не знає, куди йому податися, і ніби звідусіль дожидає й шукає настанов щодо цього. Але праворуч і ліворуч він бачив лише дві стрічки кривулястої дороги; просто перед собою — відтинок стіни; і ніде ані найменшої ознаки життя, хіба що десь з-по-за земляного валу вихоплювався стовп чорного диму, який потім ширшав і перетворювався на велетенські клуби, що розпливалися в непорушному сірому повітрі: то палили одежу, постіль та інші зачумлені домашні речі. І ці скорботні багаття безперестанно спалахували не тільки тут, але й усюди, на всіх міських стінах.

День був похмурий, повітря важке, все небо затягло хмарами, або, вірніше, рівною неповорушною імлою, яка, здавалося, геть закрила сонце, не обіцяючи, однак, дощу. Навкруги — поля, місцями неорані й геть поспалювані, зелень — миршава, на пов'ялому, пониклому листі — ні краплі роси. На додачу це безлюддя, ця тиша поблизу великого міста повнила новою тривогою душу Ренцо, уже й так занепокоєну, й забарвлювала його роздуми в ще похмуріші тони.

Постоявши отак якийсь час, він пішов, навмання праворуч, попрямувавши, й сам того не знаючи, до Нових воріт, яких не помітив, незважаючи на близьку відстань, пішов через бастіон, що затуляв їх. Ступивши кілька кроків, він врешті почув теленькання дзвіночків, яке то затихало, то чулося знову, а відтак і окремі людські голоси. Він рушив далі і, завернувши за ріг бастіону, відразу побачив дерев'яну будку, а на порозі — вартового, який зі стомленим і неуважним виглядом спирався на мушкет. Позаду тягся частокіл, а за ним виднілися ворота, власне, два виступи в стіні з захисним дашком над стулками. Ворота були розчахнуті навстіж, як і ґратчаста хвіртка частоколу. Перед входом упоперек дороги на землі стояли зловісні ноші, куди два монатті вкладали якогось бідолаху, щоб нести його геть. То був начальник митної сторожі, який щойно захворів на чуму. Ренцо зупинився, чекаючи, доки все скінчиться. Коли монатті віддалилися й ніхто не прийшов замкнути хвіртку, Ренцо, вважаючи цю мить слушною, квапливо підступив до входу. Але вартовий сердито гукнув до нього: «Агей, куди ти?» Ренцо знов зупинився і, підморгнувши вартовому, дістав і показав йому золоту монету. Чи то перехворівши чумою, чи то відчуваючи менший страх перед нею, ніж любов до грошей, вартовий зробив Ренцо знак кинути йому монету і, коли та впала до його ніг, шепнув: «Проходь-бо мерщій». Ренцо, недовго думаючи, пройшов через хвіртку, потім — через ворота і подався далі. Ніхто його не помітив і не звернув на нього уваги. Тільки одного разу,— не встиг він іще ступити й сорока кроків,— зачулося знову: «Агей, ти куди?» Це гукнув йому вслід митний наглядач. Але цього разу Ренцо вдав, що нічого не чує, і, навіть не озирнувшись, прискорив ходу. «Агей!» — знову гукнув митник, проте голосом, в якому чулося більше роздратування, аніж рішучість. Побачивши, що його не слухаються, він знизав плечима і повернувся до своєї будки, як людина, для якої було важливіше не підходити надто близько до перехожих, аніж розпитувати їх.