Заручені

Подумайте тепер, у якому розпачливому становищі опинилися декуріони, на чиї плечі ліг весь тягар турбот про громадські потреби, про виправлення того, що ще можна було виправити в час такого лиха. Щодень доводилося заміняти, щодень збільшувати число різних громадських служителів: монатті, приставів, комісарів. Перші мали виконувати найважчі і найнебезпечніші роботи, викликані чумою: прибирати трупи з будинків, з вулиць, із лазарету; відвозити їх до могил і закопувати; відносити або відводити хворих до лазарету і там обслуговувати їх; спалювати чи очищати заражені й підозрілі речі. Сама назва цих людей, за Ріпамонті, походить від грецького «монос» — один; за Гаспаре Бугатті (в одному описі попередньої чуми), — від латинського «monere» — умовляти; але він водночас вагається, і небезпідставно, чи це, бува, не німецьке слово, бо цих людей здебільше вербували в Швейцарії і в Гріджоні. Справді, не було безглуздям вважати це слово спотвореним німецьким «monathlich» — місячний, бо, не знаючи напевно, як довго будуть потрібні ці люди, з ними щоразу домовлялися на місяць. Особливий обов'язок приставів полягав у тому, що вони йшли попереду возів і теленьканням дзвоника попереджували перехожих, щоб ті відходили якнайдалі. Комісари мали під своїм керівництвом і перших, і других, безпосередньо слухаючись наказів Санітарного трибуналу. Треба було постачити лазарет лікарями, хірургами, їжею, всіма лікарняними причандалами; підшукувати й влаштовувати нові приміщення для щодень нових хворих. З цією метою нашвидкуруч поспоруджували з дерева й соломи бараки у внутрішньому дворі лазарету, відкрили новий лазарет із бараків, оточених простою загорожею, який вміщав чотири тисячі чоловік. А що місць однаково бракувало, ухвалили відкрити ще дві такі будівлі, взялися до роботи, та, за браком усяких засобів, їх так і не добудували. І засоби, і люди, і завзяття — усе потроху убувало, в міру зростання злигоднів.

І не тільки саме виконання пропозицій і наказів було недостатнє. Не лише численні потреби, на жаль, надто нагальні, погано вдовольнилися навіть на словах. Дійшло до такого вже безсилля та розпачу, що багато які з цих потреб, що викликали найбільше співчуття і найтерміновіших заходів, лишилися поза розглядом. Так, скажімо, вмирало багато безпритульних дітей, чиї матері повмирали від чуми. Санітарне відомство запропонувало заснувати притулок для таких дітей і для бідних породіль, щоб бодай щось зробити для них,— і нічого не змогло домогтися. «І все ж,— каже Тадіно,— доводилося до певної міри ставитись поблажливо до міських декуріонів, яких пригнічувала й смикала своїми свавільними наказами недисциплінована вояччина. Та ще гірше було в усьому нещасному герцогстві, беручи до уваги те, що від губернатора годі було домогтися якоїсь допомоги, якихось припасів,— від нього тільки й чули, що час тепер воєнний і треба добре утримувати солдатів». Ось як було важливо взяти Казале! Такою п'янкою видавалася слава перемоги, незалежно від приводу й мети, задля якої б'ються!

За таких умов, коли величезна, але єдина, вирита у сусідстві з лазаретом, могила виявилась переповненою і коли не тільки в лазареті, але й усюди в місті валялись непоховані трупи, яких щодень більшало, міська влада, після марних пошуків робочих рук для виконання цієї сумної роботи, була змушена визнати, що не знає, що їй робити далі. Невідомо, чим би все те скінчилося, коли б не з'явилася надзвичайна допомога. В розпачі голова Санітарного відомства звернувся зі сльозами на очах до тих двох доблесних ченців, які керували лазаретом, і падре Мікеле взявся за чотири дні очистити місто від трупів, а за вісім — викопати стільки могил, що їх вистачить не тільки для поточних потреб, але й на майбутнє, беручи до уваги те, що може бути ще гірше. В супроводі ченця із братії та кількох чоловік із трибуналу, відданих у його розпорядження головою, він вирушив до міста, щоб підшукати селян, і, частково завдяки авторитету трибуналу, а частково — своєму одіянню та силі своїх слів, набрав чоловік із двісті, яким і загадав викопати три величезні могильні ями. Потім із лазарету було послано монатті попідбирати мертвих, тож на призначений день обіцянку було виконано.

Якось лазарет залишився зовсім без лікарів. І тільки потому, як їм пообіцяли добру платню, а так само — всякі почесті, насилу вдалося повернути лікарів назад, та все ж їх налічувалося набагато менше, ніж було потрібно. Часто ставалося, що ось-ось могли скінчитися їстівні припаси, і людей охоплювала тривога, чи їм не доведеться вмирати з голоду. І не раз, коли ламали собі голову, де б дістати найнеобхідніше, з'являлася вчасна щедра допомога у вигляді несподіваних подань приватних осіб; адже серед загального сум'яття, цілковитої байдужості до чужих страждань, породженої безперестанним страхом за себе, завжди знаходилися душі, готові до милосердя; були й інші, в котрих милосердя спалахує, коли кінчаються всі земні радощі; траплялися й такі, здорові тілом і міцні духом, що зоставалися на своєму посту в той час, коли багато з тих, кому належало порядкувати й уживати всіляких заходів, просто тікали. І, зрештою, знаходилися люди, спонукувані співчуттям, які самовіддано брали на себе турботи, для них зовсім не обов'язкові.

Але де впадала в очі цілковита, справжня й несхитна відданість важкому за даних умов обов'язку — то це серед духовних осіб. По лазаретах, у самому місті завжди можна було розраховувати на їхню допомогу. Вони з'являлися там, де люди страждали, їх завжди бачили серед стражденних і присмертних, а часом і вони самі ставали стражденними й гинули. До підтримки духовної вони в міру своїх сил додавали ще й мирську, роблячи всяку послугу, яку вимагали обставини. Тільки в місті повмирало від пошесті понад шістдесят парафіяльних курато — десь вісім дев'ятих усього складу.

Федеріго, як цього й слід було сподіватися, підбадьорював усіх своїм особистим прикладом. Коли всі близькі йому люди перемерли, а родичі, вищі службові особи й довколишні князі почали наполягати на тому, щоб він сховався від небезпеки, усамітнившись у якомусь палаці, кардинал повідхиляв їхні поради й дав відсіч усім наполяганням із тією самою твердістю духу, з якою писав парафіяльним священикам: «Будьте скорше схильні розлучитися з тим тлінним життям, аніж із цією родиною нашою, з цими дітьми нашими. З любов'ю йдіть назустріч чумі, як до нагороди, як до нового життя, коли зможете цим навернути до Христа бодай одну душу людськую»[168]. Він не нехтував застережними заходами, якщо вони не перешкоджали йому виконувати свій обов'язок (щодо цього він навіть давав настанови й правила духівництву); але й водночас не зважав на небезпеку, навіть ніби не помічав її, коли чинив свої добрі справи і йому доводилося стикатися з нею. Не говорячи вже про священиків, серед яких Федеріго завжди з'являвся, щоб заохотити їх і скерувати їхній запал, підганяючи тих, хто працював спроквола (він посилав їх стати на місця загиблих співбратів), він наполягав, щоб до нього допускали всякого, кому він був потрібен. Відвідував лазарети, щоб утішати хворих і заохочувати обслугу. Обходячи місто, подавав допомогу нещасним, позамиканим по будинках, спиняючись біля дверей, під вікнами, щоб вислухати їхні скарги, сказати у відповідь кілька втішливих, підбадьорливих слів. Отож він жив у самісінькому осередку пошесті й згодом дивувався сам, що вийшов із неї живий.

Так у громадських нещастях і в тривалих порушеннях будь-якого звичайного порядку речей завжди помітно посилення, піднесення доблесті, але й, на жаль, водночас спостерігається й посилення,— причому звичайно майже загальне,— і всіляких пороків. І це так само було відзначено. Лиходії, котрих чума пощадила і не застрашила, побачили в загальному сум'ятті, в послабленні влади нову можливість для своєї діяльності і водночас упевнилися в безкарності. До того ж відповідальність за виконання наказів влади було значною мірою покладено на найгірших із них. На посади монатті і приставів ішли звичайно тільки ті, на кого спокуса грабунків та сваволі діяла дужче від страху перед заразою, дужче від усякої природної огиди. Їм було приписано найточніші правила, оголошено найсуворіші покари, повказувано певні місця, а за старших попризначувано комісарів. Над тими й другими, як ми вже сказали, у кожному кварталі міста стояли делегати із службових осіб і представників знаті, уповноважені вживати всіляких заходів загального характеру в разі порушення порядку.

168

Ріпамонті, с. 164. (Прим. автора).