Заручені

У замку, серед цього випадкового зборища людей різного стану, звичок, статі та віку, жодного разу не було якогось значного безладу. Безіменний порозставляв у різних місцях варту, яка пильнувала, щоб не виникало жодних непорозумінь, причому це робилося з тим старанням, яке кожен звичайно докладає до всього, в чому належить звітуватися перед господарем.

Крім того, він попросив духовних та інших найавторитетніших з-посеред прихищених тут осіб робити обходи й зі свого боку наглядати за всім. Часто обходив замок і сам Безіменний. Його можна було бачити всюди. Та навіть і за його відсутності вже сама тільки згадка про те, чий це будинок, стримувала від необдуманих вчинків усякого, хто перебував тут. Що ж до розваг, то охочих повеселитися було мало. Думка про домівку та про кинуте майно, а у декого — ще й про близьких та друзів, які позоставалися в більшій небезпеці, вісті, що надходили ззовні,— усе це, послабляючи загальний дух, постійно підтримувало й посилювало у скупченого народу пригнічений настрій.

Проте були й буйні голови, люди міцного гарту й бадьорішого духу, які намагалися провести ці дні чимвеселіше. Вони позалишали свої домівки, не маючи достатньо сили захищати їх, але не знаходили вдоволення в пхиньканні та зітханнях за тим, що неможливо було вернути. Ці не силкувались уявити собі подумки те спустошення, яке, на їхнє лихо, їм таки судилося побачити. Знайомі між собою родини тримались укупі або й, опинившись тут нагорі, вступали в нові дружні зв'язки. Зборище в такий спосіб розпалося на розмаїті гуртки відповідно до уподобань та звичок кожного. Хто мав якісь гроші, той ходив обідати в долину, де з цієї нагоди нашвидкуруч було відкрито кілька шинків. В одних утікачів кожен проковтнутий шматок супроводився зітханнями, і тільки й було мови, що про лихо, яке спіткало їх; інші — навпаки, про злигодні й не згадували, говорили, що про них не слід і думати. Тим, хто не міг або не хотів витрачатися на їду, роздавали хліб, суп і вино. Крім того, щоденно накривали кілька столів для тих, кого господар запрошував на обід окремо. До останніх належали й наші знайомі.

Щоб не їсти хліба на дурничку, Аньєзе й Перпетуя зголосилися взяти участь в обслуговуванні втікачів, прийнятих із такою щедрою гостинністю, і це забирало в них значну частину дня. Решту часу вони проводили в балачках із приятельками, з якими познайомилися в замку, та із злощасним доном Абондіо. Йому не було чого робити, проте він не нудьгував, бо ж страх був постійним його супутником. Безпосередній страх перед нападом солдатів, очевидячки, минувся, а якщо й лишився, то не дуже його непокоїв, бо, трошки поміркувавши, дон Абондіо зміг переконатися, який безпідставний був той страх. Але картина околу, що аж кишів з усіх боків солдатнею, вигляд зброї та озброєних людей, які снували перед ним туди й сюди, сам замок і саме цей замок, думки про різні випадки, які могли статися будь-якої миті за таких обставин,— усе це наганяло на нього неясний, несказанний і постійний жах, не кажучи вже про ту тугу, яка гризла його від думки про покинуту домівку. За весь час свого перебування в цьому пристановищі він ніколи не відходив від нього бодай на рушничний постріл і жодного разу навіть не пробував зійти донизу. Єдина його прогулянка полягала в тому, що він виходив на еспланаду і трохи кружляв довкола замку то з одного, то з другого боку, заглядаючи вниз, у безодню, вишукуючи, чи немає де якогось проходу, хоч малесенької стежечки, що нею можна було б вибратися в пошуках затишної місцинки, коли добряче припече. Усім своїм товаришам по пристановищу він виказував глибоке шанування й кланявся дуже низько, але знався з небагатьма. Найчастіше, як ми вже казали, дон Абондіо вів розмови з обома жінками: з ними він відводив душу, і часом бувало й таке, що Перпетуя покрикувала на нього, а Аньєзе навіть соромила його. За столом, де він залишався недовго й говорив дуже мало, він вислухував усі новини про страшне пересування військ; ті новини надходили щоденно, то переказувані від містечка до містечка з уст в уста, то принесені яким-небудь очевидцем, що попервах був наважився зостатися вдома, але врешті втік, не встигнувши нічого врятувати. І щодень випливала чергова історія про якесь нове лихо. Декотрі, оповідачі за покликанням, старанно збирали всі чутки, проціджували всі повідомлення і потім підносили іншим уже самі вершки. Люди заводили суперечки про те, які полки найлютіші, що гірше — піхота чи кіннота, називали, хто як умів, імена відомих кондотьєрів. Розповідали про їхні колишні діяння, докладно перелічували стоянки та переходи: такого-то дня такий-то полк розпорошився по таких-то містечках, а завтра він, мовляв, налетить на інші, такі й такі, де тим часом лютує й чинить іще гірші лиходійства інший полк. Найбільше брали до уваги й намагались зібрати відомості про ті полки, які один за одним переходили міст в Лекко, бо можна вже було вважати, що вони подалися геть і, по суті, перебувають за межами країни. Пройшла кіннота Валленштейна; за нею — піхота Мероде, ангальтська кіннота, бранденбурзька піхота, потім — кіннота Монтекукколі, й слідом — кіннота Феррарі, пройшли Альтрінгер, Фюрстенберг, Коллоредо; відтак хорвати, Торквато Конті, за ним ще і ще; волею небес, пройшов і Галіссо — він був останній. Від'їхав і летючий загін венеціанців, отож вся країна врешті звільнилася. Ті втікачі, що з'явилися до замку з містечок, які були захоплені першими і першими звільнені, покинули своє пристановище; щодня верталися додому все нові й нові втікачі, як ото після осінньої бурі з густолистої крони великого дерева з усіх боків вилітають птахи, прихистившися там на час негоди. Троє наших знайомих пішли майже останніми, а все через дона Абондіо, який побоювався, що коли повернутися додому надто швидко, то неодмінно наштовхнешся на бродячих ландскнехтів, котрі повідбивалися й повідставали від війська. І хоч би скільки Перпетуя розводилась про те, що чим довше баришся, тим більше розпалюєш у грабіжника бажання залізти в будинок і позабирати останні пожитки, однак, коли йшлося про врятування власної шкури, дон Абондіо завжди виходив переможцем,— якщо тільки безпосередня небезпека не змушувала його зовсім втрачати голову.

У призначений для від'їзду день Безіменний звелів приготувати біля «Страшної ночі» карету, куди заздалегідь сказав покласти запас білизни для Аньєзе. Відкликавши її вбік, він змусив її взяти також згорточок скуді на залагодження тієї шкоди, яку вона виявить у себе вдома, хоча вона била себе в груди й невпинно повторювала, що в неї ще залишилися гроші.

— Коли побачите свою добру нещасну Лючію...— мовив він наприкінці до Аньєзе,— а я, зрозуміло, певен, що вона молиться за мене, бо я вчинив їй стільки зла,— то скажіть, що я дякую їй і сподіваюся, що та молитва принесе також і їй самій благословення боже.

Потім він виявив бажання провести всіх трьох гостей аж до карети. Хай читач уявить собі сам підлесливі я удячливі слова дона Абондіо та милі речі Перпетуї. Нарешті карета рушила. Як і було домовлено, усі спинилися на короткий час, навіть не присівши, в будинку кравця, де наслухалися чого завгодно про проходження військ,— звичайні розповіді про пограбування, побої, розорення та всякі мерзоти,— але, на щастя, в їхніх краях ландскнехти не з'являлися.

— Так, синьйоре курато! — сказав кравець, підсаджуючи дона Абондіо в карету.— Добре було б надрукувати в книжках про такий розгром.

Проїхавши ще трохи дорогою, наші подорожні самі побачили те, про що чули стільки розповідей. Спустошені виноградники, але не так, як це бував після збирання винограду, а наче після бурі з градом; лози пообдирані й попереплутувані, кілки повиривані, земля із слідами від чобіт, усіяна сучками, листям, висохлими пагонами; поламані дерева без верхівок; загорожі подірявлені. А в селах і двері позламувано, рами позривано; уламки та ганчір'я позвалювано на купи або розкидано по вулицях; важке повітря і ще важчий сморід із будинків; жителі зайняті роботою — хто прибирає нечистоти, хто терміново лагодить віконні рами, а декотрі просто, зібравшися в гурток, діляться одне з одним своїм лихом; коли карета проїжджала мимо, до дверцят з усіх боків тяглися руки, просячи милостиню.