Заручені

Поки це військо відходило в один бік, із другого наближалося військо Фердінанда. Воно вдерлося на територію Гріджоні і Вальтелліни й збиралося перейти кордони міланських володінь. Крім усякої напасті, якою загрожувала його поява, Санітарний трибунал отримав вірогідне повідомлення про те, що в цьому війську є чума, окремі спалахи якої в найманих військах того часу були звичайним явищем,— це засвідчує Варкі[146], розповідаючи про чуму, яку вони занесли до Флоренції ще сторіччя тому. Алессандро Тадіно, одному з членів Санітарного відомства (їх було шестеро, крім голови: чотири службові особи й два лікарі),— як розповідає він сам у своєму вже раз наведеному нами «Повідомленні»,— трибунал доручив доповісти губернаторові про жахливу небезпеку, що загрожує всьому краю, коли ці війська перейдуть через нього, вирушивши, за чутками, на облогу Мантуї. Судячи з усіх вчинків дона Гонсало, у нього, видно, було велике бажання посісти почесне місце в історії, яка й справді не могла обійти його своєю увагою. Та, як це часто буває, історія не зуміла або ж не потурбувалася зберегти один з його вчинків, воістину гідних пам'яті, а саме: відповідь, яку він дав Тадіно. Він заявив, що спонуки честі й вигоди, задля яких це військо вирушило в похід, набагато важливіші від тієї небезпеки, на яку йому вказують! Отож в даному разі нехай постараються знайти найкращий вихід із становища і надіються на провидіння.

Через це, щоб знайти найкращий вихід із становища, обидва лікарі Санітарного відомства (вищезгаданий Тадіно і сенатор Сеттала, син знаменитого Лодовіко)[147] подали до Санітарного трибуналу пропозицію, щоб під страхом найтяжчих покар було заборонено купувати будь-які речі у солдатів, які мали проходити мимо. Та годі було переконати в необхідності такого заходу голову, «чоловіка дуже жалісливого, — каже Тадіно, — зовсім нездатного зрозуміти, як це від стосунків із цими людьми та купівлі в них речей може загрожувати смерть багатьом тисячам людей!» Ми наводимо тут цю дрібну рису, як одну з найхарактерніших для того часу. Відколи існує санітарний заклад, навряд чи в якогось іншого голови такого самого відомства з'являлося таке міркування,— якщо взагалі це можна назвати міркуванням.

Що ж до дона Гонсало, то, давши свою відповідь, він невдовзі залишив Мілан. Від'їзд був для нього такий же гіркий, як і його причина. Він дістав відставку за невдалий кінець війни, заводієм і верховодою якої був. А народ зробив його винуватим за пережитий голод, доки Гонсало ще стояв при владі. (Того, що він зробив для спалаху чуми, або не знали, або нікого це не непокоїло, як ми побачимо далі, крім Санітарного трибуналу і, особливо, обох лікарів). Коли він у дорожній кареті виїжджав із королівського палацу, оточений охороною з алебардистів, з двома кінними сурмачами попереду і в супроводі вервечки карет місцевої знаті, йому назустріч залунав різкий свист хлопчаків, що зібралися на Соборній площі й потім побігли за каретою. Коли кортеж з'явився на вулиці, що вела до Тічинських воріт, через які доводилося виїжджати, дон Гонсало опинився серед людського натовпу; одні вже дожидали там, інші збігалися звідусіль, тим паче що сурмачі, чесно виконуючи свої обов'язки, безперестанно сурмили від палацу і аж до міських воріт.

Згодом під час судового розслідування цих безпорядків один з сурмачів на кинутий йому докір, що він своїм дуднінням сприяв збільшенню натовпу, відповів: «Шановний синьйоре, це ж наша робота; і якби їхній світлості не подобалося, що ми грали, їм слід було звеліти, щоб ми замовкли». Але дон Гонсало, або не бажаючи показати свого страху, або через побоювання посилити цим гнів натовпу, або ж тому, що все довкола так приголомшило його, нічого нікому не звелів. Натовп, який охорона марно намагалася відтіснити, біг перед каретою, обабіч і позаду, вигукуючи: «Забирайся-но чимдалі, голоде! Геть, геть, кровопивце!» — і ще дещо гірше. Коли під'їхали до воріт, то на додачу люди стали жбурляти каміння, цеглу, качани, всяке лушпиння,— одне слово, звичайні в таких випадках метальні снаряди. Декотрі з натовпу видерлися на стіни й дали звідти останній залп по каретах, що віддалялись. А невдовзі по тому напасники розпорошилися.

На місце дона Гонсало було прислано маркіза Амброджо Спінолу, чиє ім'я вже встигло здобути у фландрських війнах ту воєнну славу, яка залишається за ним і досі.

Тим часом найманці під верховним командуванням графа Рамбальдо ді Коллальто, другого, трохи не такого знаменитого, але все ж досить відомого італійського кондотьєра, дістали остаточний наказ вирушити в похід на Мантую. У вересні місяці вони вступили в Міланське герцогство.

Наймане військо в ті часи здебільше складалося з авантюристів, понавербовуваних професійними кондотьєрами за дорученням того чи того правителя, а іноді й за свої власні кошти, щоб потім продатися кому-небудь на власний розсуд. Більше від платні людей вабила до цього ремесла надія на грабунки та всякі спокуси вольниці. Твердої й загальної дисципліни в такому війську не існувало, та й не так легко було узгодити її з майже незалежною владою різних кондотьєрів. До того ж останні не дуже тонко тямили в питаннях дисципліни, а коли б захотіли взятися за неї, то важко сказати, в який спосіб удалося б установити й підтримувати її, бо такі, як оце, солдати повстали б проти кондотьєра-новатора, який надумав би заборонити грабунки, і щонайменше залишили б його самого вартувати свої знамена. Крім того, так би мовити, наймаючи ці ватаги, правителі більше турбувалися про те, щоб мати чимбільше людей для успіху свого заходу, аніж про те, щоб узгоджувати кількість солдатів із своїм далеко не повним гаманцем. Через це платню в багатьох випадках видавали з запізненням, частинами, і то дрібними, тож пограбування країн по дорозі було ніби само собою зрозумілим додатком до платні. Мабуть, не меншу славу, ніж саме ім'я Валленштейна, має його знаменитий вислів: «Легше утримувати військо в сто тисяч чоловік, ніж у дванадцять». І те військо, про яке тут іде мова, складалося здебільше з людей, котрі спустошили під його командуванням Німеччину в війні, що прогриміла серед усіх війн: за тривалість її прозвано згодом Тридцятилітньою. Саме тоді йшов її одинадцятий рік. Був тут і власний полк Валленштейна, очолюваний одним з його поплічників. Що ж до інших кондотьєрів, то більшість служила під його керівництвом, і серед них було чимало таких, хто за чотири роки сприяв його сумному кінцеві, що всім відомий.

У війську налічувалося двадцять вісім тисяч піхотинців і сім тисяч вершників. Сходячи з Вальтелліни, щоб перебратися в володіння Мантуї, їм доводилось увесь час рухатись за течією Адди, яка утворює два рукави, а потім тече знову аж до гирла, де впадає в річку По. Після цього вони мали пройти ще добрячу відстань берегом. Загалом перехід території Міланського герцогства забирав вісім днів.

Більшість жителів рятувалася в горах, несучи з собою все найнеобхідніше й женучи худобу. Інші залишались удома, або щоб не кидати когось хворого, або щоб стерегти будинок від пожежі, або щоб наглядати за ціннішими речами, закопаними в землю. Декотрі не йшли геть тому, що їм взагалі не було чого втрачати, або тому, що навіть розраховували трохи розжитися. Коли передовий загін приходив на місце, призначене для днювання, солдати відразу ж розпорошувались по селу та його околицях і негайно починали грабувати; усе, чим можна було поживитися й понести: з собою, відразу зникало, решту вони нищили або руйнували. Меблі перетворювалися на дрова, оселі — на стійла, не кажучи вже про побої, поранення та зґвалтування. Всі виверти й хитрощі населення, яке прагнуло врятувати своє майно, майже завжди були марними, а часом призводили до ще гірших наслідків. Солдати (люди більше обізнані зі стратегією такої війни) обнишпорювали всі потаємні закутки будинків, розбирали й руйнували стіни; на городах вони легко впізнавали нещодавно насипану землю; забиралися навіть у гори, щоб красти худобу; залазили, користуючись послугами якогось негідника, до льохів у пошуках багача, що сховався там, тягли його в будинок і, вдаючись до погроз та побоїв, примушували показати, де він посховував свої скарби.

146

Варкі Бенедетто (1503—1565) — італійський історик.

147

Мається на увазі Лодовіко Сеттала, автор трактату «Про чуму».