Заручені

Цілісінький день на вулицях лунало нерозбірливе гудіння благальних голосів, а вночі — приглушені стогони, уривані час від часу раптовими зойками й прокльонами, що йшли з глибини душі. Нерідко благання якого-небудь нещасного закінчувалися гострим, пронизливим криком.

Дивно, що, незважаючи на таку крайню нужду й таку силу гірких скарг, не було зроблено жодної спроби до бунту, не вихопилось жодного бунтівного вигуку, принаймні про це немає жодної згадки. А тим часом серед тих, хто жив і вмирав голодною смертю, було чимало людей, вихованих зовсім не для мовчазного терпіння. Серед них були сотні тих самих людей, що бунтували в день Сан-Мартіно. Годі припустити й те, щоб приклад чотирьох нещасних, які поплатились за інших, міг приборкати решту. Чи ж могла мати тепер якусь силу над душами цих знеможених, зібраних докупи людей згадка про ту страту, коли й вони відчували себе приреченими до повільної страти і вже переживали її? Але так уже створена людина: ми з обуренням запекло воюємо із злом звичайним і мовчки схиляємось перед злом незмірним, терплячи не без нарікань, але тупо, найвищий ступінь того, що попервах оголошували нестерпним.

Спустошення, яке чинила смерть серед цього жалюгідного натовпу, щодень поповнювалось із лишком.  Безперервний потік котив спершу з довколишніх сіл, потім з усього околу, далі — з різних міст держави і, нарешті, з міст інших держав. І водночас Мілан щоденно залишали його корінні жителі: одні, щоб піти й не бачити цього жахливого горя, інші — виявивши, що в них, так би мовити, відбивали хліб нові суперники в жебрацтві. Сповнені відчаю, вони востаннє намагалися знайти підтримку в будь-якому іншому місці, де завгодно, аби тільки натовп був не такий густий, а злидні не такі страшні. І ті, й ті блукачі зустрічались, ідучи в різних напрямках, показуючи одне одному моторошне видовище й скорботний, загрозливий провісник того кінця, до якого всі наближалися. Але кожен ішов далі свою дорогою, навіть і втративши останню надію змінити свою долю, не бажаючи вертатися під небеса, що стали такі осоружні, і бачити знову ті місця, де його доведено до розпачу. Хіба що тільки хтось, втрачаючи останню силу, падав на дорозі й відразу помирав,— видовище зловісне для товаришів по нещастю, яке навіювало жах і, можливо, було німим докором для інших. «Я бачив,— пише Ріпамонті,— на дорозі попід міською стіною труп жінки... З рота в неї стирчала пожована трава, і губи були стиснуті, ніби в останньому розпачливому зусиллі... На плечі в неї висів невеликий клуночок, а спереду, прив'язане пелюшками, немовля — воно плакало й просило груді... Знайшлися жалісливі жінки, які, підібравши дитинку з землі, взяли її до себе, виконуючи поки що перші материнські обов'язки».

Контрастів розкоші й лахміття, надміру й злиднів, таких частих у нинішній час, у ту добу майже не спостерігалося. Лахміття й убогість панували майже скрізь, а те, що від них відрізнялося, ледве чи було щось більше, ніж скромна посередність. Знатні люди з'являлися у простій одежі, а бувало, й у поношеній, і навіть зовсім старій. Одні тому, що загальні причини, породивши убозтво, довели й їхні засоби до повного занепаду або ж зумовили крах уже підупалого статку, інші — боячись своїм багатством кинути виклик людському відчаєві або ж соромлячись протиставити себе громадському лиху. Насильники, досі навіювавши до себе ненависть і повагу, звиклі розгулювати в супроводі цілого хвоста браві, тепер ходили майже поодинці, з похиленою головою, неначе пропонуючи мир, закликаючи до нього. Ті, що і в добрі часи вирізнялися гуманнішим способом мислення та скромнішим поводженням, були тепер так само збентеженими, зосередженими й ніби пригніченими постійною картиною злиднів, які по тільки виключали всяку можливість допомоги, але й, можна навіть сказати, не залишали місця для жалості. У кого ще була змога подавати милостиню, тому доводилося робити сумний вибір між тим або іншим ступенем голоду, тим або іншим випадком крайньої потреби. І тільки-но чиясь милосердна рука наближалася до руки якого-небудь нещасного, як відразу довкола виникав гурт таких самих нещасних. Хто ще був дужчий, проштовхувався вперед, щоб жебрати з більшою настійливістю; знесилені старі й діти простягали схудлі руки; матері, намагаючись привернути до себе увагу, високо підіймали плачучих дітей, сяк-так загорнутих у брудні, подерті пелюшки й пониклих від кволості в них на руках.

Так минули зима й весна. Санітарний трибунал від певного часу вже не раз попереджував Трибунал продовольства про небезпеку зарази, що загрожувала місту через таку величезну кількість голодуючих, які кишіли по всіх його кварталах, і пропонував розподілити жебраків по різних притулках. Поки цю пропозицію обговорювали, поки затверджували, поки вишукували засоби, способи та приміщення, щоб здійснити її, число трупів на вулицях щодень зростало, і пропорційно зростали нерозлучні супутники лиха. Тоді в Трибуналі продовольства запропонували інший вихід, як легший і швидший, а саме: зібрати всіх жебраків, здорових і хворих, в одному місці, в лазареті, де утримувати й лікувати їх за громадський рахунок. Так і ухвалили, всупереч запереченням Санітарного трибуналу, який вважав, що при такому величезному скупченні людей небезпека, від якої саме й хотіли оберегтися, неминуче зросте.

Міланський лазарет (це на той випадок, якщо наша розповідь потрапить до рук когось, хто його не знає ні на вигляд, ні за описом) займає чотирикутну, майже квадратну обгороджену ділянку за межами міста, ліворуч від так званих Східних воріт; вона відокремлена від міських стін ровом, зовнішнім валом і ще одним невеликим ровом з усіх боків. Два поздовжні боки лазарету майже п'ятсот кроків завдовжки, два інших — коротші десь кроків на п'ятнадцять; усі чотири боки ззовні розділені на маленькі кімнатки в один поверх, а всередині вздовж трьох стін тягнеться безперервний склепінчастий портик, попідпираний невеличкими тонкими колонами.

Цих кімнаток налічувалось двісті вісімдесят вісім або десь приблизно стільки. В наші дні там пробито величезний отвір посередині і другий, менший, в кутку фасаду, з боку від великої дороги, отож цілий ряд кімнаток було зруйновано. В ті часи, про які ведеться наша розповідь, було всього два входи: один посередині фасаду, поверненого до міських стін, а другий — навпроти, з протилежного боку. Якраз посередині двору стояла й понині стоїть невеличка восьмигранна церковка.

Спочатку ця споруда, закладена 1489 року на гроші приватної особи й будована далі на громадські кошти та пожертвування різних доброчинців, мала, як про те говорить сама назва, правити при нагоді за притулок для заражених чумою. Чума ще задовго доти й багато разів згодом спалахувала звичайно по два, по чотири, по шість, а то й по вісім разів на сторіччя у різних країнах Європи, часом захоплюючи значну її частину, а іноді проносячись вихором уздовж і впоперек усього материка. В той час, про який іде мова, лазарет правив винятково за склад для товарів, що підлягали карантину.

Але тепер, щоб звільнити лазарет, не дуже суворо дотримувались санітарних правил і, нашвидкуруч прибравши його та виконавши приписані маніпуляції, відразу видали всі товари. По кімнатках понастеляли соломи, зробили запаси продовольства в такій кількості і в таких розмірах, які виявились можливими, і особливим указом повідомили всіх жебраків, пропонуючи їм скористатися з цього пристановища. Чимало прийшло туди доброхіть, з площ і з вулиць було перенесено всіх хворих, і за кілька днів там назбиралося понад три тисячі людей. Проте ще більше жебраків залишилося без притулку. Може, кожен з них чекав, поки піде інший, сподіваючись, зоставшись у меншості, ширше скористатися з подаяння городян; може, діяв природний протест проти всякого ув'язнення; може, це була недовіра бідняків до всього, що йде від людей, в чиїх руках зосереджені всі багатства і влада (недовіра, завжди відповідна як невігластву тих, хто її відчуває, і тих, хто її навіює, так і кількості бідних та несправедливості законів); може, істинна свідомість того, чим було насправді це пропоноване доброчинство; а може, й усі ці причини разом узяті та ще інші — одно слово, більшість людей, незважаючи на указ, і далі терпіла нестатки й жебрала по вулицях. З огляду на це було постановлено від запрошення перейти до примусу. У всі кінці послали поліцейських заганяти жебраків до лазарету, а тих, хто чинив опір, наказали приводити туди зв'язаними: за кожного приведеного було призначено винагороду в десять сольдо; як бачимо, навіть за найскрутніших обставин завжди знайдуться громадські гроші, щоб викинути їх на вітер. І хоча, за припущеннями, авторитетно висловлюваними Продовольчим відомством, якась кількість жебраків і пішла з міста, прагнучи прожити або вмерти десь-інде, аби тільки на волі, проте лови були такі вдалі, що за короткий час кількість підопічних, прибулих як доброхіть, так і під примусом, сягнула десяти тисяч.