Заручені

— І ви ще станете запевняти мене, що нічого не сталося? — мовила Перпетуя, наповнивши склянку й тримаючи її в руці, неначе збиралася віддати її тільки як винагороду за таємницю, яку так нетерпляче жадала почути.

— Давайте-бо, дайте сюди! — сказав дон Абондіо, взявши склянку тремтячою рукою й швидко випорожнивши її, наче там були ліки.

— То ви, либонь, хочете примусити мене всюди ходити й розпитувати, що це воно скоїлося з моїм хазяїном? — спитала Перпетуя, стоячи перед ним руки в боки ліктями вперед і пильно дивлячись на нього, ніби силкуючись вирвати таємницю йому з очей.

— Ради всього святого! Не пускайте пліток, не зчиняйте шуму: тут можна поплатитися... головою.

— Головою?

— Так, головою...

— Адже ви чудово знаєте: щоразу, коли ви зі мною говорили про щось відверто, під секретом, то я ж ніколи...

— Атож! Скажімо, коли...

Перпетуя зрозуміла, що зачепила не ту струну. Тим-то, відразу змінивши тон, вела далі схвильованим голосом, спроможним розчулити співрозмовника.

— Любий хазяїне, адже я завжди була до вас прив'язана; і якщо я зараз хочу дізнатися, то тільки від щирого серця, і мені хочеться допомогти вам, дати добру пораду, підтримати вас...

Власне кажучи, сам дон Абондіо прагнув звільнитися від своєї болючої таємниці так само палко, як і Перпетуя вивідати її; ось чому, чимдалі слабше відбиваючи нові й чимраз напористіші атаки з її боку і попередньо примусивши її присягтися кілька разів, що вона нікому ані мур-мур, він врешті з багаторазовими перервами, ахами й охами розповів їй про свою злощасну пригоду. Коли ж дійшло до страшного ймення головного призвідця, Перпетуя повинна була дати нову, особливо урочисту клятву,— і дон Абондіо, вимовляючи фатальне ім'я, з тяжким зітханням відхилився на спинку крісла, а тоді, здіймаючи руки, як ото ніби наказуючи й воднораз благаючи, промовив:

— Тільки ж ради всього святого...

— О боже! — вигукнула Перпетуя.— Ну та й негідник же він, ну й тиран! Нема в нього страху божого!

— Та замовчіть-бо! Чи ви хочете зовсім згубити мене?

— Та що ви! Ми тут зовсім самі, ніхто не почує. Але що ж ви збираєтесь робити, бідний мій хазяїне? 

— От бачите,— роздратовано відповів дон Абондіо,— бачите, які ви вмієте давати поради. Знай питаєте мене, що робити та що робити, неначе вскочили в халепу ви і мені доводиться вирятовувати вас.

— Та ні ж бо, що там я? Може б, і я дала вам якусь пораду, тільки ж чи буде з того пуття?

— То вже побачимо!

— Моя порада така: оце всі кажуть, що наш архієпископ чоловік святий і впливовий, нікого не боїться, і немає для нього більшої радості, коли йому вдається провчити котрогось із цих тиранів і захистити якого-небудь бідного курато. То я ось що скажу: напишіть йому гарного листа й доведіть до його відома, що до чого...

— Та замовкніть ви зрештою! Ось які поради даєте ви нещасному чоловікові! Якби, боронь боже, мені всадили заряд у спину, то що, по-вашому, зі мною став би возитися архієпископ?

— Ну, бачите, пострілами просто так не сиплють,— це вам не конфетті! Та й оці пси хоч і гавкають, але не завжди кусають. Ось я помітила: хто вміє показати зуби й примусити поважати себе, того шанують і поважають, а що ви ніколи не хочете висловити своєї думки, то ми докотилися до того, що, даруйте на слові, всяк...

— Замовкніть!

— Що ж, я замовкну! А все ж воно правда,— коли весь світ бачить, що хтось завжди, в будь-якому випадку відразу готовий опустити вітрила...

— То ви замовкнете чи ні? Чи ж підхожий зараз час верзти всякі нісенітниці?

— Та годі вам! Ще встигнете надуматися за цілу ніч. Тільки навіщо робити собі шкоду й псувати здоров'я? З'їли б шматочок...

— Еге ж, я подумаю,— буркнув у відповідь дон Абондіо,— звичайно, подумаю, бо ж є про що.— І, підвівшись, додав: — А їсти я нічого не хочу, нічого,— зараз не до того, я добре знаю, що викручуватися доведеться мені самотужки. І то ж треба, щоб це скоїлося саме зі мною!

— Випили б бодай іще ковточок,— мовила Перпетуя, наливаючи вина.— Адже ви знаєте, як це завжди допомагає вашому шлункові.

— Ой, не до того тепер, зовсім не до того!..— І з цими словами він узяв свічку й подався нагору до своєї кімнати, бурмочучи собі під ніс: «Гарна історія! І це з отаким благородним чоловіком, як я! Що ж це воно буде завтра?»

Уже аж на порозі він повернувся до Перпетуї, приклав пальця до вуст, повільно й урочисто вирік: — Ради всього святого! — і зник у кімнаті. 

Розділ другий

Розповідають, нібито принц Конде[19] міцно спав уночі напередодні битви при Рокруа. Але, по-перше, він був дуже стомлений, а по-друге, він уже повіддавав усі необхідні накази й остаточно вирішив, що йому робити вранці. Навпаки, дон Абондіо знав тільки те, що на завтра передбачається бій; тим-то більшу частину ночі він провів у тривожних роздумах. Не надавати ваги залякуванням і погрозам браві й обвінчати молодих, — таке рішення він не став і обмірковувати. Розповісти Ренцо про все, що скоїлося, й укупі з ним пошукати вихід...— боже збав! «Не пробалакайтесь... бо інакше...» — сказав один із браві, і, згадавши, якою погрозою пробриніло оце «бо інакше...», дон Абондіо не тільки не посмів подумати про порушення такого наказу, але й, більше того, став каятись, що звірився на Перпетую. Втекти? Але куди? А що далі? Скільки буде клопотів? Тільки те й роби, що звітуйся! По кожному відкинутому рішенню бідолаха неспокійно крутився в постелі. У всякому разі, найкраще і найбезпечніше, як йому здавалося, було виграти час, усіляко водячи за носа Ренцо. До речі, він згадав, що залишається всього кілька днів до посту, коли вінчатися заборонено. «От якби мені вдалося притримати цього парубійка на кілька днів, то я мав би аж два місяці передиху, а за два місяці чимало води спливе». Він обмірковував різні докази, які можна було б навести, і хоча вони видались йому дещо непереконливими, він усе ж заспокоював себе думкою, що його авторитет надасть цим доказам належної ваги, а багаторічний досвід дасть йому велику перевагу перед неотесаним парубчаком. «І справді,— казав він собі подумки,— Ренцо думає про свою кохану, а я думаю про свою шкуру; я більше зацікавлений, не кажучи вже про те, що я й хитріший. Любий синку, якщо вже тобі так приспіло, то я нічим не можу зарадити, у всякому разі, страждати за тебе я не бажаю». Трохи заспокоївшись після прийняття рішення, він урешті склепив очі. Але як він спав і що йому тільки не снилося! Браві, дон Родріго, Ренцо, стежка, скелі, втеча, переслідування, крики, постріли...

Перше пробудження відразу після нещастя, коли гостро усвідомлюється тяжке становище, буває дуже гірке. Свідомість, щойно прояснившись, поволі вертається до звичних уявлень попереднього спокійного життя,— аж раптом думка про новий стан справ брутально вступає в свої права, і гіркота робиться ще більшою від цього блискавичного співставлення. Переживши цю гірку хвилину, дон Абондіо хутко перебрав подумки прийняті вночі рішення, укріпився в них, упорядкував їх, а потому встав і почав дожидати Ренцо з деяким острахом, але водночас і з нетерпінням.

Лоренцо, або, як його всі називали, Ренцо, не примусив довго чекати на себе. Щойно, на його думку, настав час, коли можна було, не порушуючи правил пристойності, з'явитися до курато, як він подався до нього з радісним поспіхом двадцятирічного юнака, який має того дня взяти шлюб із коханою дівчиною. Зоставшися з юних літ сиротою, він займався ремеслом прядильника шовку — ремеслом, так би мовити, спадковим у його родині і доволі прибутковим у попередні роки; тепер воно вже перебувало в стані занепаду, однак не в такій мірі, щоб умілий ремісник не зміг достатньо виробити для безбідного життя. Замовлень що не день надходило все менше, але безперервна еміграція робітників, яких переманювано до сусідніх італійських держав[20] усякими обіцянками, привілеями та гарними заробітками, призводила до того, що для тих, хто зостався вдома, роботи не бракувало. Та й те сказати, Ренцо мав невеличкий клаптик землі, який він віддавав на обробіток, а також обробляв сам, коли прядильня стояла без роботи,— отож у своєму колі він міг вважатися чоловіком заможним. І дарма що цей рік був іще злиденніший від попереднього і вже давався взнаки справдешній голод, наш хлопчина, котрий зробився ощадливим, відколи йому запала в око Лючія, був поки що забезпечений усім необхідним і не підтягував паска.

19

Конде Луї де Бурбон (1621—1686) — французький полководець. Біля Рокруа (16 травня 1643 року) здобуто першу з тих великих перемог, які сприяли укладенню вигідного для франції Вестфальського миру, що поклав край Тридцятирічній війні (1618—1648).

20

У XVII ст. Італія складалася з окремих дрібних держав, підкорених Іспанією або залежних від неї. Незалежність зберігали Венеція, Папська область і Савойське герцогство, в яке входив П'ємонт.