Заручені

Коли пролунали удари дзвонів, вістуючи близький початок відправи, всі рушили до церкви, і цей хід перетворився для наших жінок на новий тріумф.

По закінченні відправи дона Абондіо, який забіг глянути, чи добре Перпетуя приготувала все на обід, було викликано до кардинала. Курато негайно з'явився до свого високого гостя, котрий, зачекавши, поки той підійде ближче, повів таку мову:

— Синьйоре курато,— ці слова було сказано тоном, який давав зрозуміти, що це початок довгої й серйозної розмови,— синьйоре курато, чому ви не повінчали цю бідолашну Лючію з її нареченим?

«Отже, виклали все до решти сьогодні вранці!» — встиг подумати дон Абондіо й нерозбірливо замимрив:

— Ваше високопреосвященство, певна річ, зволили чути, який переполох зчинила ця справа: вийшла така плутанина, що й досі годі щось розібрати. Ви, ваша милість, можете скласти про це свою думку хоча б на підставі того, що після стількох перипетій ця дівчина нині в чудесний спосіб опинилася тут, а юнак, також після всяких перипетій, тепер невідомо де.

— Я вас питаю,— урвав його кардинал,— чи це правда, що ще до всіх тих подій ви відмовились провести обряд вінчання в установлений день, як вас про це просили, та яка була цьому причина?

— Звичайно... коли б ваша милість знали... які залякування... які грізні накази мовчати...

І він замовк, не доказавши фрази, в поставі, яка поштиво натякала, що бажання дізнатися більше було б нескромністю.

— Послухайте, — сказав Федеріго суворішим, ніж звичайно, голосом, прибравши відповідного вигляду, — не забувайте, що ваш кардинал, виконуючи свій обов'язок і для вашого ж виправдання, бажає почути від вас, чому ви не зробили того, що за звичайних обставин були б зобов'язані зробити.

— Монсиньйоре,— відповів дон Абондіо, зігнувшись у три погибелі,— я зовсім не мав на увазі... Але я додумав, якщо ця справа така заплутана та давня і тут уже годі чимось зарадити, то нема чого її й ворушити. А втім, усе-таки... адже я знаю, ваше преосвященство не захоче виказати свого бідного курато. Тому що, бачите, монсиньйоре, ваше преосвященство не може бути присутнім усюди, а я ж залишусь тут на поталу... І все ж, якщо ви мені наказуєте, то я розповім, усе вам розповім.

— Говоріть! Я хочу тільки одного — знати, що ви не винні.

І тоді дон Абондіо заходився розповідати злощасну історію. Але він замовчав ім'я головного заводія, назвавши його «поважним синьйором», вчинивши усе ж обачно, скільки це було можливо в такому скрутному становищі.

— І більше жодних інших спонук у вас не було? — спитав кардинал, коли дон Абондіо скінчив.

— Я, можливо, не зовсім ясно висловився,— відповів той,— мені було заборонено вінчати їх під страхом смерті.

— І ви вважаєте це достатньою підставою для того, щоб ухилитися від виконання вашого прямого обов'язку?

— Я завжди старався виконати свій обов'язок, навіть якщо це було пов'язане для мене із значними труднощами, але коли йдеться про життя...

— А коли ви стали перед лицем Церкви,— іще значливішим тоном сказав Федеріго,— для того, щоб посвятити себе служінню їй, чи обіцяла вона вам безпеку для вашого життя? Чи казала вона вам, що обов'язки, пов'язані з вашим саном, вільні від будь-яких випадковостей, захищені від усякої небезпеки? Чи, може, вона казала вам, що там, де починається небезпека, кінчається обов'язок? А чи ж не казала вона вам якраз протилежне? Чи ж не попереджувала вона, що посилає вас, мов ягнятко у вовчу зграю? Хіба ви не знали, що існують насильники, яким може не сподобатись те, що наказано вам? А хіба той, хто дав нам вчення та приклад, і наслідуючи кого, ми дістали право називатися пастирями,— хіба він, сходячи на землю для справи спокутування, може, теж ставив умовою врятування свого життя? Невже ж для його врятування, повторюю, для перебування кілька зайвих днів на землі за рахунок милосердя і обов'язку було потрібне святе помазання, висвячення, благодать священства? Щоб дарувати таку доблесть і викласти таке вчення, вистачить і мирського життя[124]. Та що це я кажу? Яка ганьба! Мир і сам не приймає такого вчення — у миру теж є свої закони, які приписують зло і добро; мир теж має своє євангеліє, але євангеліє гордині й ненависті; але й там не допускають твердження, що любов до життя — підстава для порушення земних заповідей. Не допускають,— і всі слухаються. А ми? Ми сини й провісники спокути. Що сталося б з Церквою, якби такою мовою заговорили всі ваші співбрати? Де б вона вже була, з'явившись у мир з такими заповідям?

Дон Абондіо стояв із низько похиленою головою: його дух перед такими доказами почувався ніби курча в пазурах сокола, що підняв його в невідому височину, в такі простори, повітрям яких він зроду не дихав. Розуміючи, що треба, зрештою, щось відповісти, він сказав з вимушеною покірністю:

— Отже, монсиньйоре, я винен. Коли моє життя не береться до уваги, то не знаю, що й сказати. Але коли доводиться мати справу з людьми певного гатунку, з людьми, в чиїх руках сила, і вони не хочуть слухати жодних доказів, то, справді, яке пуття виставляти себе сміливцем! А це такий синьйор, котрого годі перемогти, ба навіть якось укоськати.

— А хіба ви не знаєте, що для нас постраждати за справедливу справу — це перемогти! І коли ви не знаєте цього, то про що ж ви тоді говорите у ваших проповідях? Чого ви навчаєте? Яку добру вість несете нещасним? Хто вимагає від вас, щоб ви силою долали силу? Вас ніхто, звісно, не спитає одного чудового дня, чи зуміли ви дати відсіч владодарюючим — ні такої місії, ані можливостей вам ніхто не давав. Але вас, звичайно, спитають, чи вдалися ви до зброї, що була в ваших руках, для виконання того, що вам приписано, навіть коли б знайшлися зухвальці, які намагалися б перешкодити вам.

«Та й диваки ж оці святі! — думав тим часом дон Абондіо.— По суті, весь смисл його слів зводиться до того, що кохання молодої пари для нього важливіше за життя бідного священика». Як на дона Абондіо, то він був би дуже задоволений, коли б розмова на цьому й скінчилася. Та кардинал при кожній паузі мав такий вигляд, ніби чекав якоїсь відповіді: чи то признання, чи то виправдання, чи то ще чогось.

— Повторюю, монсиньйоре,— поквапився відповісти дон Абондіо,— що, як випливає з усього, я винуватий... Звідки ж має взятися хоробрість, коли її немає.

— В такому разі, навіщо ви, міг би я спитати вас, прийняли духовний сан, який зобов'язує вас боротися з мирськими пристрастями? Та краще я спитаю вас, як же ви, коли вже взяли на себе цей сан, могли забути, що вам, служителеві церкви, потрібна мужність для виконання ваших обов'язків і що тільки сам господь неодмінно дасть її вам, коли ви його про це попросите? Чи, може, ви думаєте, що всі ці мільйони мучеників були мужні від народження? Що вони справді не дорожили своїм життям? Всі ці юнаки, які щойно скуштували радостей життя, всі ці старі люди, звиклі сумувати, від думки, що воно йде до кінця, всі ці дівчата, жінки, матері? Всі вони були мужні, бо мужність була їм необхідна, їхня віра — сильна. Знаючи свої слабості й свої обов'язки, чи думали ви про той важкий шлях, яким вам доведеться йти і на якому ви справді опинились?... Та якби ви за стільки років пастирського служіння полюбили свою паству (а як же могло бути інакше?), якби віддали їй своє серце, свої турботи, свої радості,— тоді б у вас, коли це стало потрібно, не забракло б мужності, бо любов відважна. Одно слово, якби ви любили тих, кого віддано під вашу духовну опіку, тих, кого ви називаєте своїми дітьми, і побачили, що двом з них разом із вами загрожує біда, о, тоді, зрозуміло, любов мусила б вас дрижати за них так само, як неміч плоті змусила вас дрижати за себе. І вам зробилося б соромно за свій страх напочатку, бо він був плодом вашої нікчемності; ви б вимолили собі силу, щоб перебороти, прогнати його, адже це була спокуса; зате святий і благородний страх за інших, за ваших дітей,— до нього ви повинні були б прислухатися, він би не дав вам спокою, під'юджував би вас, змусив би подумати, зробити все можливе, щоб захистити їх від навислої над ними небезпеки... Що ж навіяв вам цей страх, ця любов? Що зробили ви для них? Про що ви думали?

124

Кардинал, докоряючи донові Абондіо, перелічує найважливіші етапи становлення курато, вказуючи, зрештою, на їхню зайвість, бо, мовляв, прагнення врятувати життя притаманне й простому мирянинові і для цього не обов'язково ставати священиком.