Заручені

Потому дон Абондіо хотів був завести іншу розмову й дата Аньєзе довгу настанову про те, як їй тримати себе перед кардиналом, коли той забажає — що дуже ймовірно — побесідувати з нею й дочкою; а головне, він хотів умовити її, щоб вона й словом не прохопилася про вінчання... Але тут, помітивши, що наш хоробрий пастир турбується тільки про свої інтереси, Аньєзе просто взяла та й покинула його, не давши жодної обіцянки,— у неї й так було забагато клопотів,— і вирушила далі в дорогу.

Нарешті віз прибув на місце, спинився біля кравцевого будинку. Лючія квапливо встала, Аньєзе злізла з воза й стрімголов кинулась у будинок, а за хвилину дочка й мати були вже в обіймах одна одної. Кравцева дружина, єдиний свідок цієї зустрічі, намагалася підбадьорити обох, заспокоїти, раділа разом з ними, а потім, не бажаючи бути зайвою, залишила їх удвох, сказавши, що йде наготувати їм постіль, хай вони, мовляв, не турбуються, це їй аж ніяк не заважає, і що в усякому разі вона, як і її чоловік, готові скоріше спати на підлозі, ніж відпустити їх ночувати десь-інде.

І коли минула перша радість і скінчилися обійми та сльози, Аньєзе захотіла дізнатися про Лючіїні пригоди, і та схвильовано почала розповідати їй про все. Але, як уже відомо читачеві, ніхто не знав цієї історії в усіх подробицях, та й для самої Лючії дещо залишалося темним і загадковим, а надто той фатальний збіг, через який страшна карета опинилася на дорозі саме тоді, коли Лючія проходила мимо в нагальній справі. І мати, й дочка висловлювали щодо цього сотні здогадів, проте не тільки не давали правильної відповіді, але навіть звіддалік не наближались до неї.

Що ж стосується головного заводія підступів, то тут обидві сходились на тому, що ним був дон Родріго.

— От чорна душа! Пекельний виплодок! — вигукувала Аньєзе.— Але хай начувається: видзвонить і йому годину! Господь віддячить і йому по заслугах, тоді й він знатиме...

— Ні, ні! Не треба, мамо! — урвала її Лючія.— Не накликайте на нього страждань, не накликайте ні на кого! Якби ви тільки знали, що таке страждати! Якби ви тільки відчули! Ні, ні, нумо краще молитися за нього богові й мадонні, нехай бог торкнеться його серця, як торкнувся серця цього бідного синьйора, який був іще гірший від нього, а тепер став святий.

Жах, що охоплював Лючію при спогадах про свої недавні й тяжкі переживання, не раз змушував її уривати свою розповідь; не раз казала вона, що їй бракує духу говорити, і крізь гіркі сльози, через силу дівчина починала розповідати далі. Та коли вона в розповіді дійшла до певного місця, а саме — своєї обітниці, її спинило вже інше почуття, і вона затнулася. Від страху, що мати назве її необережною й необачною, і що, як і тоді, коли було діло а вінчанням, по-своєму, надто вільно тлумачитиме це питання й примусить Лючію проти волі вважати її думку справедливою, або ще, чого доброго, розбовкає комусь усе під секретом, просто бажаючи вивідати що-небудь і порадитися, й в отакий спосіб розголосить усе,— від цього страху Лючіїне обличчя густо почервоніло; зрештою, й якийсь сором перед матір'ю, якесь нез'ясовне небажання зачіпати це питання — всі ці причини разом узяті змусили її приховати цю важливу обставину. Вона вирішила насамперед довіритися падре Крістофоро. Та як їй стало прикро, коли, спитавши, де він, вона почула, що його вже тут немає, що його послано кудись дуже далеко, в такі краї, які невідь як і називаються!

— А Ренцо? — мовила Аньєзе.

— Адже він у безпеці, чи не тай? — з тривогою спитала Лючія.

— Очевидно, якщо скрізь так говорять. Усі впевнені, що він знайшов притулок у бергамців. Але де саме — ніхто не знає. Сам він досі жодної звістки про себе не подав. Мабуть, не знайшов іще способу.

— Ой, якщо він у безпеці, то слава богу! — сказала Лючія й постаралася змінити тему розмови, однак цьому завадила несподівана поява кардинала...

Повернувшись із церкви, де ми його залишили, й дізнавшися від Безіменного про прибуття Лючії, цілої й неушкодженої, Федеріго повів синьйора до столу, всадовив поряд, по праву руч, посеред цілого сонму священиків, які з жадібною цікавістю розглядали цього чоловіка, тепер такого лагідного, але зовсім не безсилого, такого покірного, але не приниженого, й порівнювали його з тим уявленням, що вже давно склалось у всіх про його особу.

Коли трапеза скінчилася, кардинал повів гостя до себе. Після бесіди, набагато довшої за першу, Безіменний поїхав до свого замку на тому самому мулі, що й уранці. А Федеріго наказав покликати курато й висловив бажання, щоб той відвів його до будинку, де знайшла притулок Лючія.

— О, не завдавайте собі клопоту, монсиньйоре,— відповів курато,— я негайно пошлю сказати, щоб вони прийшли сюди, і дівчина, і мати, якщо та вже приїхала, а так само господар, одно слово, всі, кого тільки побажає бачити ваша милість.

— Я сам хочу навідати їх, — відказав Федеріго.

— Вашій милості не слід турбуватися, я відразу ж пошлю по них, це займе не більше хвилини,— наполягав нездогадливий курато (між іншим, дуже добрий чоловік), ніяк не розуміючи, що кардинал цими відвідинами хотів водночас виявити честь нещасній невинній дівчині, гостинним господарям, а також йому — парафіяльному священикові. А що кардинал повторив своє побажання, підлеглому нічого не залишалось, як тільки вклонитися й вийти.

Коли обидва з'явилися на вулиці, всі перехожі кинулись до них, і через кілька хвилин звідусіль стали збігатися люди: хто міг, ішов поряд з ними, інші безладно сунули позаду. Курато спробував умовляти народ: «Та відійдіть-бо назад, пропустіть, ну ж бо!» Федеріго сказав: «Облиште їх!» — і йшов уперед, то підносячи руку й благословляючи людей, то опускаючи її, щоб попестити дітлахів, які вертілися під ногами.

Так вони дісталися до будинку й зайшли досередини, а натовп, збившися, залишився зовні. В натовпі був і кравець, який ішов позаду разом з іншими, витріщивши очі й розкривши рота, не розуміючи, куди ж, власне, всі йдуть. Побачивши несподівано для себе — куди саме, він став проштовхуватися вперед. Можете собі уявити, з яким шумом він це робив, знай покрикуючи: «Та дайте ж пройти, кому треба», — і врешті зайшов до будинку.

Аньєзе й Лючія чули з вулиці чимраз більший галас. Поки вони розмірковували, що ж воно там таке, двері розчахнулися, на порозі з'явився вбраний у пурпур кардинал у супроводі місцевого курато.

— Це вона? — запитав він у свого супутника і, діставши ствердний кивок, попрямував до Лючії, що стояла біля матері. Обидві жінки застигли на місці й мовчали, розгублений зніяковілі. Та звук голосу, вигляд, поводження, а надто слова Федеріго, відразу надали їм сміливості.

— Бідолашко моя,— почав кардинал, — бог зволив піддати вас тяжкому випробуванню, та він показав вам, що не відвернув від вас очей своїх, не забув вас. Він дарував вам порятунок і через вас звершив велику справу: явив своє велике милосердя одному і воднораз приніс полегшення й багатьом іншим.

Тут зайшла до кімнати й господиня, яка на галас із вулиці визирнула у віконце і, забачивши, хто заходить до її будинку, бігцем спустилася сходами, нашвидкуруч причепурившись; майже воднораз у других дверях з'явився кравець. Побачивши, що розмова вже почалася, господарі відійшли в куток, де й лишилася стояти в шанобливому чеканні.

Кардинал чемно їм уклонився й розмовляв далі з жінками, чергуючи втішливі слова з запитаннями, намагаючись із відповідей уловити, як краще допомогти тим, хто так багато вистраждав.

— Було б добре, якби всі священики були ось такі, як ваша милість, щоб вони трохи заступалися за бідняків, а не допомагали обдурювати їх, аби тільки вискочити самим,— сказала Аньєзе, підбадьорена простим, приязним обходженням Федеріго й розгнівана думкою, що синьйор дон Абондіо, завжди жертвуючи іншими, на додачу ще й прагнув відняти у них єдину маленьку втіху — можливість поскаржитися особі, яка стоїть вище від нього, тим паче що завдяки рідкісній випадковості трапилась така нагода.

— Та ви не соромтеся, говоріть усе, що думаєте,— сказав кардинал,— ну ж бо, говоріть!