Серця трьох

— Слухайте! — знову заговорила Леонсія. — Ми, Солано, не можемо допустити цієї… цієї страти. Наша гордість… наша честь… Ми не можемо допустити цього. Ну, говоріть же! Та говоріть же хто-небудь! Хоч ти, тату, запропонуй щось.

Поки йшло обговорення, Френк, який мовчки слухав їхні дебати, глибоко переживав. З яким запалом говорила Леонсія, проте цей запал був викликаний почуттям до іншої людини, що, звичайно, не могло порадувати Френка. Сцена, що розігралася на тюремному дворі після того, як його відпустили, а Генрі заарештували, все ще стояла перед очима. Він ніби зараз бачив — і серце йому мліло від згадки про це, — як Леонсія кинулася в обійми Генрі, а той відшукав її руку, аби перекопатися, чи на місці його обручка, і, перекопавшись, міцно обійняв дівчину і поцілував довгим поцілунком.

“Ну годі”, — зітхнувши, подумав Френк. У всякому разі, він зробив усе, що міг. Хіба після того, як повели Генрі, він не сказав Леонсії — спокійно і навіть холодно, — що Генрі її наречений і коханий, і що кращого вибору дочка Солано і зробити не могла? Проте ці спогади аж ніяк не тішили його, як і усвідомлення того, що діяв правильно. Так, правильно. Він жодного разу в цьому не засумнівався, і це давало йому змогу гасити в собі почуття до Леонсії. Але власна правота не давала йому почуватися щасливим. На що ж інше міг він розраховувати? Просто йому не пощастило: він прибув до Центральної Америки занадто пізно — от і все; приїхав, коли ця чарівна жінка уже віддала своє серце тому, хто прийшов до нього — людині, нітрохи не гіршої за нього, а можливо, як підказувало йому почуття справедливості, навіть і кращої. І це почуття справедливості вимагало, аби він чесно ставився до Генрі — свого кревного родича Генрі Моргана, невгамовного нащадка неприборканого предка, людини в парусинових штанях і обшарпаному сомбреро, небайдужого до вух незнайомих молодиків, котрий їсть сухарі і черепашачі яйця і готовий перекопати цілих два острови — Бика і Тельця — у пошуках скарбу старого пірата.

Енріко Солано та його сини, сидячи на широкій веранді, обговорювали плани порятунку Генрі, а Френк неуважно слухав їх; у цей час із будинку вийшла служниця, прошепотіла щось на вухо Леонсії і повела її за ріг гасієнди, де відбулася сцена, яка, певне, розсмішила б Френка, якби він її спостеріг.

За рогом Леонсія побачила Альвареса Тореса, вбраного в пишний середньовічний костюм багатого плантатора, які ще носять у Латинській Америці. Торес зняв сомбреро і схилився перед дівчиною, ледве не до землі, потім підвів її до плетеного диванчика з індійського очерету і посадив. Леонсія сумно відповіла на його вітання, хоча в тоні її вчувалася цікавість, ніби вона сподівалася на якусь підбадьорливу звістку.

— Суд закінчився, Леонсіє. — сказав Торес тихо її журливо, немов говорив про небіжчика. — Завтра о десятій ранку — страта. Усе це вельми сумно, надзвичайно сумно, проте… — він знизав плечима. — Ні, я не скажу про нього нічого поганого. Він був гідною людиною. Єдина його вада — нестриманість. Занадто він був гарячий, занадто запальний. Це і згубило його, змусило скоїти злочин. Аби він був тієї миті спокійнішим, то не вбив би Альфаро…

— Але ж не він убив мого дядька! — вигукнула Леонсія, підвівши голову.

— Усе це досить сумно, — зажурено продовжував Торес, щоб не суперечити їй. — Суддя, народ, начальник поліції — усі, на жаль, певні, що він винний. Досить сумно, звичайно. Але не про це я прийшов з вами говорити. Я пропоную вам мої послуги. Розраховуйте в усьому на мене. Моє життя, моя честь — до ваших послуг. Наказуйте. Я ваш раб.

І Торес раптом граціозно опустився перед нею на одне коліно; узявши її ліву руку, він, очевидно, збирався продовжувати свою барвисту мову, але цієї миті погляд його упав на обручку з діамантом на безіменному пальці Леонсії. Він насупився й схилив голову; потім, поспішно падавши своєму обличчю звичайного виразу, заговорив:

— Я знав вас іще дитям, Леонсіє, чарівною крихіткою, і я вже тоді любив вас. Ні, вислухайте мене! Прошу вас, Я маю відкрити своє серце. Вислухайте мене до кінця. А ось коли ви повернулися з-за кордону після навчання — повернулися вже дорослою, шляхетною панянкою, я був просто вражений вашою красою. Я був терплячий. Я не говорив вам про свої почуття. Але ви могли здогадатися про них. І ви, звичайно, здогадувалися. Відтоді я запалав до вас пристрастю. Мене пекло полум’я вашої вроди, вашої душі, прекраснішої за вроду.

Леонсія знала, що зупинити його неможливо, і тому терпляче слухала, дивилася на схилену голову Тореса і мимоволі міркувала, чому він так некрасиво підстрижений і де він востаннє стригся — у Нью-Йорку чи в Сан-Аитоніо.

— Чи відомо вам, ким ви були для мене відтоді, як повернулися?

Вона не відповідала і не намагалася вивільнити свою руку, хоча він так сильно стискав її, що обручка Генрі Моргана врізалася в неї, завдаючи гострого болю. Вона не слухала слів Тореса, заглибившись у свої думки. І перша її думка була про те, що зовсім не такими пишномовними тирадами сказав їй Генрі Морган про своє кохання і завоював її взаємність. І чому це іспанці завжди так пишномовно і багатослівно виражають свої почуття? Генрі поводився зовсім інакше. Він узагалі майже жодного слова не сказав їй. Він діяв. Піддавшись її чарівності, відчуваючи, що і вона небайдужа до нього, він без усякого попередження — так він був упевненні! що не здивує і п’є злякає кохану, — пригорнув її до себе і поцілував. Вона не злякалася і не залишилася байдужою. Тільки після цього першого поцілунку, продовжуючи тримати її в обіймах, Генрі заговорив про своє кохання.

А про що радяться зараз там, на іншому кінці тераси, її рідні і Френк Морган, що вони придумали? Думки її бігли далі — вона була глуха до благань свого шанувальника. Френк! Ах!.. Вона навіть зітхнула: чому, незважаючи на любов до Генрі, цей чужий грінго так хвилює її серце? Невже вона настільки аморальна? Хто ж із них їй миліший? Цей? Чи той? Чи взагалі будь-який чоловік може її звабити? Ні! Ні! Вона не легковажна і не віроломна. І все ж?.. Можливо, це тому, що Френк і Генрі так схожі один на одного, і її бідолашне нерозумне жіноче серденько не в змозі їх розрізнити? Колись їй здавалося, що вона готова піти за Генрі на край світу, ділити з ним радості й горе; а тепер вона гадає, що готова піти за Френком ще далі. Вона безумовно любить Генрі — серце говорить їй це. Але вона кохає і Френка і майже упевнена, що Френк кохає її: вона пам’ятає, з яким запалом вони цілувалися там, у в’язниці. І хоча любила вона двох молодих людей по-різному, почуття це не укладалося в її свідомості, а часом навіть змушувало доходити ганебного висновку: вона — остання і єдина представниця жіночої лінії в родині Солано — аморальна жінка.

Обручка Генрі боляче врізалася в палець Леонсії — Торес у пориві пристрасті знову міцно стис їй руку, — і це повернуло її до дійсності, вона мимоволі почала слухати його красномовність.

— Ви — колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкі рани кохання. Я мріяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе ім’я, завжди єдине: королева моїх мрій! і ви одружитеся зі мною, моя Леонсіє! Ми забудемо цього божевільного грінго, який зараз уже все одно що помер. Я буду з вами ніжний і добрий. Я буду вічно кохати вас. І ніколи образ того, іншого, не постане поміж нас. Щодо мене, то я не дозволю собі згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете про цю людину і спогад про неї ніколи не краятиме ваше серце.

Леонсія мовчала, обмірковуючи, як бути, і мовчання це тільки розпалювало сподівання Тореса. Дівчина відчувала, що треба виграти час і не відповідати відразу. Якщо братися за порятунок Генрі… адже Торес пропонує їй свої послуги! Навіщо ж його відштовхувати, коли від нього, можливо, залежить життя людини.

— Говоріть! Я згоряю від нетерпіння!.. — благав тремтливим голосом Торес.

— Не треба! Не треба! — м’яко сказала вона. — Ну як же я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?