Страница 1 из 15
Джек Лондон
СЕРЦЯ ТРЬОХ
Ілюстрації М. ГЕЦ
ПЕРЕДМОВА
Шановний читач, сподіваюся, пробачить мені, що я починаю цю передмову з вихваляння. Річ у тім, що цей твір ювілейний. Його завершенням я відзначаю своє сорокаліття, свою п’ятдесяту книгу, шістнадцять років своєї письменницької діяльності і новий напрям у творчості. А “Серця трьох” — це новий напрям. Досі я, безперечно, не писав нічого подібного і майже переконаний, що й надалі не писатиму. І я зовсім не маю наміру приховувати, що пишаюся цим твором. А тепер я радив би читачеві, який любить стрімкий розвиток дії, обминути усі ті вихваляння, що містить передмова, заглибитися в оповідь і хай він насмілиться потім сказати мені, що від моєї книги легко відірватися.
Для допитливих дозволю собі дещо пояснити. У міру того як кінематограф ставав найбільш популярною формою розваги в усьому світі, запас фабул та інтриг, створений світовою белетристикою, став швидко вичерпуватися. Будь-яка кінокомпанія за допомогою двох десятків режисерів протягом певного часу здатна екранізувати всю літературну спадщину Шекспіра, Бальзака, Діккенса, Скотта, Золя, Толстого і десятків менш плідних письменників. А оскільки таких кінокомпаній сотні, то неважко зрозуміти, що незабаром вони зможуть залишитися без сировини, з якої фабрикують кінокартини.
Право на екранізацію всіх романів, оповідань і п’єс, виданих або які мають бути виданими тими чи іншими видавництвами або особами, уже давно куплено й оформлено договорами. Коли ж трапляється матеріал, право власності на який минуло за давністю літ, то він екранізується з такою ж швидкістю, з якою матроси, опинившись на березі із золотим піском, кидаються збирати самородки. Тисячі сценаристів — а точніше, десятки тисяч, бо немає такого чоловіка, жінки чи дитини, що не вважали б себе цілком дозрілими для написання сценарію, — отже, десятки тисяч сценаристів нишпорять по літературі (як застереженої так і незастереженої) і висмикують журнали ледве не з друкарської машинки, сподіваючись поживитися якоюсь новою сценкою, фабулою або історійкою, придуманою їхніми побратимами по перу.
Проте задля справедливості слід зазначити, що зовсім нещодавно, у ті дні, коли сценаристів ще не вельми поважали, вони виснажували себе працею за п’ятнадцять-двадцять доларів на тиждень, а траплялося, що скупі директори платили їм поштучно: десять-двадцять доларів за сценарій, та ще в п’ятдесяти випадках зі ста не видавали сценаристам і тих грошей, які їм належали. Бувало й так, що товар, украдений сценаристами, у свою чергу, крали в них не менш безсовісні і безсоромні люди, котрі працювали в штаті. Так було тільки вчора, а сьогодні я знаю сценаристів, у яких є по три машини і по два шофери, котрі посилають своїх дітей у найдорожчі школи і взагалі мають стійку платоспроможність.
Значною мірою саме через брак белетристичної сировини і почали цінувати і поважати сценаристів. На них з’явився попит, вони здобули визнання, їм стали краще платити, а від них вимагати продукцію значно вищої якості. Почалися нові пошуки матеріалу, що вилилися, зокрема, у спроби залучити відомих письменників для роботи в кіно. Але те, що людина написала двадцять романів, ще не може бути запорукою, що вона здатна написати гарний сценарій. Якраз навпаки: досить швидко з’ясувалося, що успіх у белетристиці — гарантія провалу на екрані.
Але тут втрутилися господарі кінокомпаній. Поділ праці — насамперед. І ось, зв’язавшись із могутніми газетними об’єднаннями чи з окремими особами, що і відбулося в цьому випадку, — я маю на увазі “Серця трьох”, — вони замовляють висококваліфікованим сценаристам (котрі навіть заради порятунку власного життя не зуміли б написати роман) сценарій, який романісти (навіть заради порятунку власного життя не спромоглися б написати сценарій) перетворюють потім на роман.
Отже, приходить м-р Чарлз Годард[1] до якогось Джека Лондона і говорить йому: “Час дії, місце дії і дійові особи визначені; кінокомпанії, газети і капітал до наших послуг. Тепер домовляймося”. І ми домовилися. Наслідок — “Серця трьох”. Ні в кого не може виникнути сумніву в майстерності м-ра Годарда після того, як я перелічу його твори, а перу його належать: “Пригоди Поліни”, “Пригоди Елейн”, “Богиня”, “Збагачуйся, Волінгфорде” та ін. Крім того, ім’я героїні цього роману — Леонсія — теж він вигадав.
Перші кілька епізодів він написав на своєму ранчо в Місячній Долині. Але писав він швидше, ніж я, і закінчив свої п’ятнадцять епізодів на багато тижнів раніш за мене. Хай не введе вас в оману слово “епізод”. На перший епізод витратили три тисячі футів плівки, А на наступні чотирнадцять — по дві тисячі футів на кожний. У кожному епізоді пересічно дев’яносто сцен, а це разом близько тисячі трьохсот сцен. Отже, ми працювали одночасно, кожен над своїм шматком. Коли я писав якийсь розділ, я, звісно, не міг враховувати того, що відбувається в наступному чи через дванадцять розділів, оскільки я цього не знав. Не знав цього і м-р Годард. Звідси неминучі наслідки: не можна сказати, щоб оповідь в “Серцях трьох” відрізнялася особливою стрункістю, хоча вона, безумовно, не позбавлена логіки.
Уявіть собі мій подив, коли я, будучи на Гаваях, раптом одержую від м-ра Годарда поштою з Нью-Йорка чотирнадцятий епізод сценарію (а я в цей час опрацьовував десятий епізод) і бачу, що мій герой одружений зовсім не з тією жінкою! І в нашім розпорядженні усього лише один епізод, коли можна її позбутися і зв’язати мого героя законним шлюбом з єдиною жінкою, з якою він має одружитися. Як це зроблено — прошу подивитися в останньому розділі чи п’ятнадцятому епізоді. Можете не сумніватися, що м-р Годард нараяв мені, як це зробити.
Справа в тім, що м-р Годард — майстер щодо розвитку дії і геній стосовно її швидкості. Розвиток дії аж ніяк не хвилює його. “Показати”, — спокійно зазначає він в авторській ремарці кіноактору. Очевидно, актор “показує”, бо м-р Годард відразу починає нагромаджувати одну дію на одну. “Відобразити горе!” — наказує він, або “сум”, або “гнів”, або “щире співчуття”, або “бажання убити”, або “прагнення самогубства”. От і все. Так і має бути — інакше коли б він завершив роботу і написав свої тисячу триста сцен?
Проте можете собі уявити, як довелося мені, бідоласі, котрий не міг обмежитися чарівним словом “відобразити”, а мав описати — і до того ж досить докладно — усі ті настрої і положення, що одним розчерком пера намітив м-р Годард! Хай йому чорт! Діккенсу не здавалося надмірним витратити тисячу слів на описування і найтонше окреслення сумних переживань того чи іншого героя. А от м-р Годард говорить: “Відобразити” — і раби кіноапарата роблять усе, що потрібно.
А розвиток дії! Свого часу я написав кілька пригодницьких романів, проте навіть у них разом не було стільки дії, як у “Серцях трьох”.
Зате тепер я знаю, чому кінематограф має таку популярність. Я тепер знаю, чому “Пани Барнес із Нью-Йорка” і “Гончар із Техаса” розійшлися мільйонами примірників. Я тепер знаю, чому якась пихата агітаційна промова може зібрати куди більше голосів, аніж доблесний вчинок чи задум державного діяча. Перероблення сценарію м-ра Годарда на роман було для мене цікавим досвідом — і досить повчальним. Ця праця по-новому висвітлила давно осмислені мною соціологічні узагальнення, підвела під них нову основу і зміцнила їх. Після цієї спроби своїх сил як письменника у новій для себе царині я почав розуміти душу народу глибше, аніж розумів досі, і усвідомив, яким високим мистецтвом жесту і міміки має володіти демагог, котрий залучає голоси виборців на свій бік за допомогою уміння грати на колективній душі мас. Я буду вельми здивований, якщо ця книга не набуде масового розповсюдження. (“Показати здивування”, — сказав би м-р Годард, або — “Відобразити масовий розпродаж”.)
1
Годард Чарлз — відомий американський сценарист; у співавторстві з ним Лондон писав “Серця трьох”.