Під завісу

Пізно ввечері Яхимович зібрав у себе в кабінеті учасників операції.

— Щось ми сьогодні проґавили, — почав він сухо. — Я певен, що піп знайшов спосіб передати повідомлення Штехові.

— За всім не допильнуєш, — поскаржився хтось. — Він благословляє якусь бабусю, а вона для нього своя людина.

Поцілувала руку, а Святий отець їй записку непомітно й сунув…

— Можливий і такий варіант, — ствердив підполковник без ентузіазму. — Отже, вважатимемо, що Адашинському вдалося попередити Штеха. Прошу вас, капітане, доповідайте.

Бутурлак підвівся.

— Операцію продумано до дрібниць, і завтра о дванадцятій годині Григорій Жмудь чекатиме на Штеха біля кінотеатру в парку Костюшка. Ми врахували ось що…

… Григорій Жмудь у низько насунутому на брови капелюсі й чорних окулярах сидів на лавці під дубом, що розкрислатився за кілька метрів від кінотеатру. Тут, з тильного боку будинку, як правило, народу було мало, і всі підходи до лавочки проглядалися.

На невеличкий майданчик перед лавицею виходило два вікна — за одним причаївся Соколов, за другим — Копоть. Біля каси з букетом квітів удавав нетерплячого закоханого капітан Бутурлак. В алеях, які вели до кінотеатру, сиділо кілька чекістів: один читав газету, двоє грали в шахи, ще один заглибився в книжку біля дитячого візочка, на протилежному боці алеї хлопець щось розповідав дівчині, ніжно притулившись до неї…

Сеанс недавно почався, й біля кас стояла невеличка черга. Брали квитки два учні ремісничого училища, стара жінка з онукою, хлопець із книжками під пахвою.

Бутурлак зиркнув на годинник: за хвилину дванадцята.

На широку алею, котра вела до виходу з парку, вийшли двоє: висока струнка блондинка й трохи віддалік чоловік у модному габардиновому плащі. За ними плуганився, спираючись на ціпок, дідусь у капелюсі, далі йшли, взявшись за руки й жваво розмовляючи, дві дівчини.

На виході з алеї блондинка сіла на порожню лавицю. Чоловік у габардиновому плащі, не обертаючись, попрямував до каси, учні ремісничого училища розплатилися й пішли до газетного кіоска. Чоловік у плащі роззирнувся увсібіч і побачив на лавиці Жмудя. Стрельнув оком на Бутурлака, провів поглядом учнів і, застромивши руку до кишені, попрямував до лавиці під дубом.

Бутурлак опустив долі букет. «Він, — подумав, — це він, і ніхто інший…»

Капітан устиг добре розгледіти чоловіка в плащі. Років за тридцять, чорнявий, обличчя вольове й похмуре.

Прямий ніс і обрубане підборіддя, очі широко поставлені, здається, маленька родимка на лівій щоці.

Чоловік у плащі йшов до лавиці, та Бутурлак уже не дивився йому вслід.

Блондинка…

Бутурлак міг побитися об заклад, що чоловік у плащі та блондинка спільники, хоча вона йшла трохи попереду, — капітан помітив, як подивилася вона на чоловіка в плащі, сідаючи на лавицю. Отже, вона прикриває його, точно, прикриває, позиція в неї просто чудова, бачить усе й має змогу сховатися в бічній алеї між густими кущами таволги.

Чи звернув увагу на блондинку лейтенант Чижов — юнак, що заглибився в книжку, машинально погойдуючи вільною рукою дитячого візка?

А чоловік у габардиновому плащі вже за кілька метрів від Жмудя…

Він зупинився поблизу лавиці і, певно, щось запитав, бо Жмудь повернувся до нього. Чоловік у плащі вихопив з кишені пістолет, та зброя чомусь випала в нього з руки. Чоловік нахилився за нею… Блондинка раптом підвелася, рука — в кишені жакета, і Бутурлак міг заприсягтися, що вона стискає руків'я пістолета.

… Соколов побачив чоловіка в сірому габардиновому плащі, коли той повернув від каси до Жмудя.

— Бачиш? — запитав у Копотя й підвів наган.

— Угу… — промимрив той.

Більше Соколов не сказав нічого. Та й навіщо балачки, коли про все домовлено і кожний знає, що робити. Якби Штех або його посланець з'явилися з бічної алеї, вони потрапили б у зону Копотя, і тому належало в разі потреби стріляти першому. Але чоловік у плащі прямував до каси, пін мусив зупинитися якраз навпроти Соколова, боком до нього, метрів за п'ять, може, трохи ближче — чудова позиція, і лейтенант був певен, що впорається з ним.

Чоловік не поспішав, уже впізнав Жмудя, та нараз притишив крок і озирнувся. Сонце стояло над деревами, воно било чоловікові просто в очі, він уже сягнув рукою до кишені свого габардинового плаща. Соколов пошукав мушкою, знав, що зараз станеться, але мав у своєму розпорядженні ще секунду, може, трохи більше, ні, навряд чи більше, бо чоловік уже вихопив з кишені пістолет — Соколов побачив, що то був німецький парабелум, — і спрямував його просто Жмудеві в груди.

Соколов ще встиг вирішити, куди послати кулю, і вистрілив у пальці, що стискали руків'я парабелума.

Певно, посланець Штеха не встиг ще збагнути, що сталося, не відчув навіть болю: стояв і дивився на вибитий невідомою силою з руки пістолет. А Гриць Жмудь сповзає з лавиці — повільно, прикриваючи долонями голову, — за рятівну товщу дубового стовбура.

Нарешті чоловік збагнув, у чому справа, і зиркнув на вікно, за яким стояв Соколов. Навряд чи він побачив за розтрощеним склом лейтенанта і встиг по-справжньому усвідомити всю безнадійність свого становища, та прийняв Правильне рішення і метнувся не од вікна, далі від засідки, а саме до нього, в мертву зону під вікном, залишивши парабелум під дубом. Йому вдалося сховатися під вікном, і він, притиснувшись боком до стінки, побіг до рогу будинку, сподіваючись знайти за ним порятунок. Але назустріч уже вийшли двоє. Чоловік у плащі збагнув усе, озирнувся.

— Спокійно, — почув, — і руки вгору!

Підвів руки саме тоді, коли розчахнулося друге непошкоджене вікно і з нього вистрибнув Копоть.

Бутурлак бачив, як рвучко обернулася блондинка й швидко попрямувала до виходу з парку.

Чижов, кинувши книжку до порожнього візка, підвівся й пішов слідом. Тепер Бутурлак був певен, що блондинку не випустять: на вулиці стояли дві оперативні машини…

О сімнадцятій годині Бутурлак доповідав підполковникові Яхимовичу:

— Поки що нічого нового, Вікторе Едуардовичу. Блондинка сіла на Городецькій у трамвай. Вагон був напівпорожній, з нею разом їхала Таня Громова. Вона каже, що блондинка в трамваї не зустрічалася ні з ким. Доїхала до передостанньої зупинки. Мешкає вона в Хлібному завулку, четвертий будинок. Одноповерховий, належить громадянину Епендюку Опанасу Юхимовичу, який проживає з дружиною і дочкою. Встановлено, що блондинка — його дочка Галина Савицька. Диспетчер трамвайно-тролейбусного управління, вдова, чоловік її загинув у сорок четвертому році. Служив в УПА. Його загін було знищено під час прочісування лісу в районі Поморян армійськими частинами.

— Яблучко від яблуні… — невесело всміхнувся підполковник.

— Отож, — нахилив голову Бутурлак. — У домі Епендюків телефону нема, отже, можливість контактів виключено. Може передати вісточку через батьків, однак старий Епендюк ще не повертався з роботи, а його дружина не виходила з садиби.

— Скоро вийдуть, — запевнив Яхимович. — Чекають вечора, у темряві завжди зручніше. Особу пораненого встановили?

— Поки мовчить. Не мав документів. Тільки зброю. Але після зустрічі віч-на-віч із Савицькою язик у нього розв'яжеться.

— Нікуди йому не дітися. Охолоне, подумає… А з Савицькою прошу бути акуратними.

Галина Савицька вийшла з дому на початку сьомої. Дочекалася трамвая на Городецькій, сіла останньою. Вийшла у центрі й попрямувала до драматичного театру, йшла, помахуючи невеличкою сумочкою, і, мабуть, лише Бутурлак та ще кілька оперативних працівників, котрі стежили за нею з різних позицій, здогадувалися, що в тій сумочці поруч з пудрою і помадою лежить пістолет, а блондинка стріляє, мабуть, не гірше, ніж вони, аси контррозвідки.

Простувала тротуаром: елегантна, з високою зачіскою, у квітчастій шовковій сукні, яка щільно облягала круті стегна. І чоловіки озиралися на неї…

Вистава в театрі йшла вдруге. Квитки було розпродано заздалегідь, і біля під'їзду вирував натовп святково вбраних людей. Савицька постояла трохи, ніби чекала на когось, — до початку спектаклю лишалося зовсім небагато, і глядачі поспішали зайняти свої місця. Савицька зиркнула на годинник, витягнула з сумочки квиток і пройшла повз контролера. У фойє було вже порожньо, Савицька, не зупиняючись, попрямувала до залу. Роззирнулася й почала пробиратися до вільного місця в одинадцятому ряду.