Під завісу

За Соколовим ішов молодший лейтенант Дмитро Копоть, низькорослий і, на перший погляд, окоренкуватий, але дужий і спритний.

Копоть, як і Андрій, був поліщуком, народився й виріс у селі на північ від Житомира, вмів ходити лісом, як вовк, безшумно й непомітно. Бутурлак знав, що на Дмитровому рахунку не один десяток «язиків».

Бутурлак ішов останнім. Він не взяв з собою автомат, мав два пістолети, один у кобурі, другий у кишені брюк, і вважав, що цього цілком досить. Стріляв він, щоправда, не так влучно, як Соколов, та за двадцять метрів пробивав без промаху сірникову коробочку.

Поступово розвиднялося.

Над болотами лежали пасма туману, і Бутурлак подумав, що саме в тумані буде зручно підкрастися до острова. Запитав Андрія:

— Далеко ще?

— Підходимо. За тими осиками болото, ну й болотом метрів триста.

Бутурлак зупинив групу.

— Десять хвилин перепочинку, — наказав.

У лісі було так мокро, що сісти не було де — стояли, зіпершись спинами на стовбури дерев.

Соколов курив, за звичкою прикриваючи вогник долонею. Копоть задумливо обкусував міцними зубами соковиту гілочку.

— Відразу за Андрієм підеш ти, Валентине, — наказав Бутурлак. — Стріляти тільки в крайньому разі й по кінцівках. Взяти Жмудя живим.

— Якщо він тут… — Копоть зідрав з гілочки тонку смужку кори.

— Ти прикриватимеш Валентина, — не звернув уваги на його слова Бутурлак. — Вогонь короткими чергами над головою для постраху.

— Угу… — Копотю не треба було повторювати.

— А ти, Андрію, не поспішай. Ітимемо в тумані, з берега вони нас все одно раніше ніж за тридцять метрів не побачать. А хлюпотняву почують.

Андрій кивнув. Тепер, коли до острова лишилося кілька сотень метрів, почуття впевненості, що Гриць саме там і що вони неодмінно візьмуть його, розтануло, і хлопець подумав, якими очима дивитимуться на нього оці дорослі поважні люди, котрих він збив з пантелику своїми химерними вигадками. Не знав, та й звідки міг знати, що для затримання Григорія Жмудя піднято вже сотні людей, контролюються усі залізниці та шосейні шляхи, що фотографії Гриця є в усіх райцентрах та в більшості сіл, і їхня операція є часткою великої акції, яку розпочали Львівське та Волинське управління державної безпеки.

Андрій витяг з кишені пістолет і засунув за пасок. Перехопивши схвальний погляд Бутурлака, почервонів і відвернувся. Щоб приховати збентеження, удав, що вдивляється в туманний морок над болотом, хоч все одно нічого не міг побачити.

— Рушили, — запропонував Бутурлак.

Андрій гулькнув поміж вітами й перестрибнув з купини на купину, нечутно й обережно, як і наказував капітан. Тепер від нього залежала доля всіх членів групи, досить було ступити два-три необережних кроки, й провалишся в трясовину по горло.

Позаду залишились вільхові зарості, й тепер вони йшли по коліно в воді. Якби не туман, Андрієві було б легше — мав кілька орієнтирів на острові, але в молочному густому тумані не те що орієнтири, чагарники губилися за десять метрів, і хлопцям доводилось довірятися своїй інтуїції та ліщиновій тичці, котрою Андрій промацував дорогу.

Вода вже дійшла їм по пояс, Андрій знав, що тепер праворуч має бути маленький острівець з трьома осиками — його треба обійти й узяти трохи лівіше, щоб у створ потрапили дві крайні осики. Звідси до острова сотня метрів, не більше: весь час просто й просто…

Тоді, три роки тому, після розгрому банди Коршуна, голова сільради Антін Іванович Демчук провів їх на острів. Бандерівці влаштувалися там непогано: мали два намети й досить простору землянку, яку взимку можна було перетворити на схрон. Антін Іванович спочатку хотів зруйнувати землянку, але передумав. Взимку, коли болота замерзали й всюди можна було проїхати кіньми, землянка правила б за непоганий притулок для лісників та мисливців. І ось тобі, нею вже вдруге користується Грицько Жмудь…

Однак це може бути витвором його фантазії…

Навіть у густому тумані Андрій побачив кущі на березі острова. Зупинився й показав товаришам. Обережно, не хлюпаючи, вийшли на тверде. За кущами починався густий листяний ліс, посередині якого на галявині й обладнали колись бандерівці свою базу.

Бутурлак наказав членам групи розосередитися, й вони пішли рідким цепом, безшумно, шастаючи поміж дерев. Нараз капітан зупинився, подав знак іншим, щоб завмерли. Стояв, глибоко вдихаючи повітря, потім поманив Соколова, вони пошепотілися про щось, і Валентин рушив уперед сам.

Він повернувся через кілька хвилин, доповів щось капітанові, і той кивнув на знак згоди. Соколов перемовився кількома словами з Копотем, і вони взяли круто праворуч, щоб оточити галявину.

Бутурлак підкликав Андрія. Запитав пошепки, принюхуючись:

— Чуєш запах диму?

Тільки тепер Андрій збагнув, що саме викликало тривогу капітана й чому той посилав Соколова в розвідку. Справді, в лісі відчувався ледь чутний запах диму, наче хтось розклав поблизу вогнище.

— Вони там, — тицьнув ліворуч пальцем Бутурлак. — Валентин бачив Ганну Клімашко, щось варить на вогнищі. Жмудь, либонь, ще спить чи пішов на полювання. Давай за мною, тільки нечутно.

Кров ударила Андрієві в обличчя. Прошепотів збуджено:

— Треба брати правіше. Там кущі підходять мало не до самої землянки.

Бутурлак, не відповівши, прослизнув до густого підліска праворуч. Андрій, витягнувши з-за паска пістолет, пірнув у кущі слідом.

Густі зарості ліщини дозволили їм наблизитися до землянки метрів на п'ятдесят. Тепер Бутурлак розраховував кожний крок, зробивши Андрієві знак іти мало не впритул. Останні метри до галявини проповзли і нарешті побачили намет з ялинового гілля перед землянкою. Трохи далі між стовбурами дерев на мотузку висів якийсь одяг, а перед входом до намету палало вогнище, й дівчина помішувала ложкою у підвішеному над ним казані.

Ліворуч від намету до галявини підступало болото, за землянкою росло кілька молодих сосен, далі ліс відступав метрів на шістдесят.

Бутурлак знав, що Соколов з Копотем зайняли там уже позицію. Дівчина сиділа до нього спиною, до неї було зовсім недалеко, кроків двадцять, і капітан, прошепотівши Андрієві на вухо: «Прикриєш мене…» — поповз, мов вуж, до намету.

Він повз спритно і одразу загубився у високій траві, зрештою, колись це було його професією — безшумно й спритно повзти, завдяки цьому зберіг життя на війні, тепер знову доводилося тримати іспит.

Дівчина мішала в казанку, мабуть, куліш, судячи з запаху. Вона наспівувала щось собі під ніс, і це було добре, бо не чула шелесту трави поза спиною, щоправда, почути його міг хіба лісовий звір.

Дрова у вогнищі тріщали, Бутурлак уже відчув тепло на обличчі — кинувся і міцно затиснув дівчині долонею рота.

— От що, — нахилився над Ганною, вдивляючись у сповнені жаху очі, — тихо, бо пошкодуєш. Де Грицько?

Дівчина показала очима на намет.

Бутурлак задумався лише на секунду: якщо відпустить Ганну, вона зчинить галас. Але з лісу до намету вже біжать Соколов з Копотем, нехай галасує, йому потрібні дві-три секунди, а за цей час Грицько Жмудь все одно не встигне оговтатися.

— Тихо мені! — повторив загрозливо, відпустив Ганну й вдерся до намету, звідки долинало гучне хропіння Жмудя.

Грицько лежав у кутку намету на постелі, зробленій з ялинових гілок. Спав, розкинувши руки, одягнутий у ватянку.

Бутурлак тицьнув дулом пістолета Жмудя в груди. Грицько розплющив очі й, певно, подумав, що то сон, бо одразу заплющив їх знову й повернувся на бік.

— Встати! — голосно наказав Бутурлак. — Досить дурником прикидатись!

Гриць швидко сунув руку під пальто, що правило йому за подушку, та капітан схопив його за лікоть. Сам помацав під пальтом і витягнув нікельованого вальтера. Сховав до кишені.

— Ну! — мовив грізно. — Вставайте!

Проте Гриць лежав, усе ще не вірячи своїм очам. Раптом схлипнув і став перед Бутурлаком на коліна.

— Я ні в чому не винний! — зарепетував. — Чого вам треба від мене?

Ламаючи віти, до намету вбіг Андрій, за ним Соколов. Не кажучи ні слова, Валентин заломив Жмудеві руки за спину, міцно зв'язав, підняв за комір, подивився на зсудомлене жахом обличчя.