Останній заколот

— Микито, — сказав Грунтенко прохально, — я витягнув тебе з багна, я напоумив тебе, завдяки мені ми відкололися від загону… Без мене ти ніколи б не заволодів скринею…

— Пане отамане, — заперечив Чміль, — а хто казав: дбай тільки про себе! От я й подбаю. Одна ваша валізка…

— От що! — нарешті дійшло до Грунтенка. — Ти знайшов мій скарб…

— Не твій, отамане, а мій. Буде справедливо, коли я позбавлю тебе награбованого.

— Ти не зробиш цього! — Грунтенко ще намагався говорити упевнено. — Бо сам не зможеш перейти кордон.

Чміль зареготав знущально:

— І це кажеш ти! А сам знаєш: гроші усе зроблять… Я не поспішатиму, я заведу знайомства в прикордонних селах, за маленьку частину твоєї валізи, отамане, мене на руках перенесуть через кордон!

— Не вбивай мене… — Грунтенко поповз до Чміля, плутаючись пальцями у траві, раптом кинувся вбік, намагаючись уникнути кулі, та Микита першим же пострілом дістав його — отаман упав горілиць, широко розкинувши руки.

— Й не таких стріляли… — задоволено прошепотів Чміль і дмухнув у чорне дуло нагана.

37

Мальцев ніколи не думав, що час може тягнутися так довго. У місті, коли стежив за Швайковським чи садибою Павловського, все ж були якісь розваги. То пройде бабуся з кошиком, і починаєш розмірковувати, звідки вона йде й що несе додому, то війне спідницею гарна дівчина або молодиця — дивишся на них з приємністю й мимоволі порівнюєш з Лідою. Навіть ігри дітлахів на подвір’ї розвіюють нудьгу, а тут, на цвинтарі, тільки горобці та синиці, іноді з’явиться якась бабця чи дідуган, молоді приходять на Байкове рідко, у них своїх клопотів вдосталь, коли вже покійників згадувати?

Прилетіла чергова зграйка горобців, поцвірінькали на сусідній горобині, ворона сіла на тополю, подивилася підозріливим і всевидячим оком на двох чоловіків, що зранку б’ють байдики серед могил, осудливо каркнула й полетіла у своїх воронячих справах. Мабуть, бог зараз не посилає воронам сиру, як трапилося в якійсь байці. Колись Мальцева примушували вчити її, він не закінчив школу: батько влаштував учнем токаря на “Арсенал”. Початок байки навічно засів у пам’яті: “Вороне где-то бог послал кусочек сыру…” Тепер сам бог скапцанів, навіть людям не вистачає сиру, й ворони змушені повернутися до свого первісного харчу — падла.

Мальцев подивився вслід вороні — літають тут усякі! — й скосив око на Осьмушка. Той простягнувся на траві, підмостивши під груди вишар та листя, заглибився в якусь книжку: либонь, цікава— ворушить губами й нічого не бачить довкола.

Чомусь Василеві стало образливо: одні пильно несуть чекістську варту й стежать за появою ворогів трудового народу, а інші під час виконання службових обов’язків дозволяють собі розваги, то більше, читанпя якихось явно дореволюційних книжок. Хотів зауважити Осьмушкові, та утримався: Тимоша подумає — Мальцев дере носа, тиждень, як призначили оперуповноваженим, а вже з начальницькими замашками.

— Що читаєш? — тільки й запитав.

— Пушкіна.

— Цікаво?

Пушкіна Мальцев також вивчав у школі, але геть-чисто забув. Покопирсався в пам’яті й видобув рядок:

“Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” Проказав його вголос і додав:

— З дворян був твій Пушкін, отже, поміщицьке кодло… Кріпаків мав, це я точно пам’ятаю, бабцю ще якусь експлуатував, примушував її казки розповідати… — Подумав і додав: — Але начебто нічого був дворянчик, слова наші, пролетарські, знав і використовував: товарищ, верь… Та мені більше вірші Дем’яна Бєдного подобаються. От слухай, Осьмушко: “Как родная меня мать провожала, вся родня моя тогда набежала…” Чуєш, як здорово! Це тобі не якийсь Пушкін…

Осьмушко глянув на Мальцева хитро. Закрив книжку й сказав з явною підковиркою:

— Ти, товаришу Мальцев, хоч і оперативний уповноважений ДПУ, але в літературі не дуже-то петраєш.

— Ну й що: Дем’ян Бєдний — пролетарський поет, а Пушкін — дворянський, тут і петрати нічого!

— Ні, ти послухай, сам почав: “Товарищ, верь, взойдет она, заря пленительного счастья…” А далі? А далі що? “И на обломках самовластья напишут наши имена”. Збагнув: “на обломках самовластья”, тобто Пушкін уже сто років тому пашу революцію передбачав і що ми царат скинемо. І вітав цю революцію.

Мальцев шморгнув носом.

— Ну й біс з ним, Пушкіним, — сказав примирливо. — Читай… — Він повернувся горілиць, та споглядання неба й хмарок на ньому не принесло задоволення. Подумав: добре, ясна погода, у дощ вони б тут, на кладовищі, промокли до кісток і змерзли, а сьогодні пригріває сонце — жити можна. Потягнувся солодко, примружився і замугикав ледь чутно якийсь нескладний мотивчик, однак раптом обірвав його і запитав:

— Ти, Осьмушко, чого до нас прийшов?

— До ДПУ тобто? — здивовано перепитав той.

— Ні, до контори по збиранню склотари.

— Ти, товаришу Мальцев, давай без підковирок, — образився Осьмушко. — Я до вас не прийшов, а мене послали. Як кандидата в члени партії викликали в партком і сказали: треба попрацювати в ДПУ…

— Попрацювати! — ухопився за слово Мальцев. — Тобто тимчасово?

— А цього я не знаю. Скажуть — назад у депо, повернусь з задоволенням. Там я паровози ремонтую…

— А у нас?

— Ми, товаришу Мальцев, повинні охороняти права трудового народу.

— Ні, Осьмушко, ми боремося з гідрою контрреволюції. І виловлюємо ворогів Радянської влади.

— А коли повиловлюємо, що робитимемо?

— На наш вік, Тимошо, тої гідри хватить.

— Якщо погано працюватимемо. А я так гадаю: ще рік-два, ну, три роки… Банди ліквідуємо, шпигунів отаких, як сьогодні,— кивнув на білий мармуровий склеп, — повиловлюємо, контрі голову скрутимо, і давай, товаришу Осьмушко, вертайся до своєї справжньої роботи, бо без паровозів поїзди стоятимуть.

— Неправильно міркуєш, Тимошо.

— Це чому ж?

— Поки не переможе світова революція, буржуї на нас зуби топитимуть. А їм все треба знати: і про наші заводи, і про Червону Армію, шпигунів до нас засилатимуть, а хто їх виловлюватиме?

— Нам доведеться, — погодився Осьмушко, — без нас, певно, не обійтися.

— Ось я й гадаю, Тимошо, — довірливі нотки з’явилися в голосі Мальцева, — якщо вони наші таємниці розвідуватимуть, то ми що, лисі? Ми також у курсі маємо бути, тобто знати, що в них робиться.

— До чого ти?

— Ну ти й дурень, а ще Пушкіна читаєш! Своїх людей серед буржуїв повинні мати. За кордоном.

— Ні до чого, — заперечив Осьмушко впевнено, — тамтешні робочі люди з нами усіма буржуазними таємницями поділяться.

— Не так усе просто, Тимошо. Там свої капіталістичні закони: він поділиться, а буржуї його на цугундер — і до в’язниці… Не зрозумів ти мене, товаришу Осьмушко: ми до Антанти чекістів маємо запустити, тобто розвідників.

— Ось ти про що… — полегшено зітхнув Тимофій. Подумав трохи й виніс присуд: — Не вийде.

— Чому ж?

— Тим, що гімназії в нас позакінчували, таку справу не довіриш, а ми з тобою, товаришу Мальцев, по-їхньому не балакаємо. Нас вони за день викриють і, як ти кажеш, на цугундер — і до в’язниці… Чи одразу до стінки…

Мальцев реготнув самовпевнено.

— І знову ти, Тимошо, помиляєшся. Ми з тобою що — гірші за гімназистів? Якоїсь паршивої мови не навчимося? Я от уже знаю: “Рю дю Бак, месьє, сіль ву пле?” Тобі відомо, що таке рю, Тимошо?

— Уперше чую.

— Вулиця, товаришу Осьмушко, як наша Круглоуніверситетська.

— Ну, ти й дайош! — захоплено мовив Осьмушко. — Це по-якому?

— По-французькому.

— І про все балакати можеш?

— Ні, Тимошо, — засоромився Мальцев, — я тільки почав вивчати. Сто з гаком слів. Але вивчу обов’язково й балакатиму.

— Вивчиш, — ствердив Осьмушко з повагою. — Ти впертий і всього досягнеш.

— Самому важкувато, — зізнався Мальцев.

— А ти звернись до товариша Горожанина, аби для працівників ДПУ іноземні курси відкрили.

— Ти запишешся?

Осьмушко подумав трохи й згодився:

— Я що, гірший за всіх? — недовірливо скосив око на Мальцева й раптом мовив: — Я тобі, товаришу Мальцев, одному признаюся. Ти мені про французьку признався, і я тобі… Вірші я пишу…