Останній заколот

— Останній вечір у цих краях, — мовив роздумливо, навіть із жалем. — Погуляли…

— Літо зовсім непомітно минуло, — сказав Длугопольський. — І недаремно.

— Недаремно, це точно, — згодився Грунтенко. — Ллє все у нас попереду.

— Пан або пропав.

— Пропасти не маємо права: народ на нас дивиться.

— І сподівається на нас! — підхопив Длугопольський щиро. — Ми — остання надія! Як там буде з Петриком?

— Я вірю в успіх.

— І я також. Проси в отця Михайла відслужити молебень, востаннє повечеряємо в Трощі — і в дорогу.

— В дорогу… — повторив Грунтенко роздумливо. — Я вже бричку в подвір’я поставив, — сказав навмисно, аби якась підозра не зародилася в Длугопольського. — До речі, сьогодні треба виставити навколо села посилену охорону.

— Я вже наказав Вовкові.

— А біля скрині постав Чмеля. Надійна людина, я йому вірю, як самому собі.

— Кому ж іще?

— За вечерею довго не засиджуватимемося.

— Виспатися не завадить, — потягнувся Длугопольський. — Завтра важкий день.

“У мене ще важчий”, — подумав Грунтенко.

Вони розійшлися після вечері. Надворі сіявся нудний дощ. Спочатку Володимир Антонович засмутився — дорога під дощем не віщувала нічого приємного, — та потім вирішив: усе, що не робиться, на краще. Дощ змиє їхні сліди, га й взагалі, у негідь люди переважно сидять по хатах — менше народу на дорогах, менше цікавих очей довкола, а це їм тільки на користь.

Володимир Антонович особисто запріг бричку, поклав до потаємного закуту під сидінням саквояж та клунок з продуктами. Більше нічого не брав: коштовності та ще теплу свитку — усе ж осінь, й свитка ніколи не завадить. Крім того, у свитці він такий собі звичайний селянин, та й документ має на ім’я Захара Петровича Гаркавенка, селянина з Полонського повіту.

Грунтенко ще раз усе перевірив: папери в порядку, саквояж захований, наган у кишені. Насунув кашкета на чоло, грюкнув об землю підбором міцного ялового чобота й вивів запряжку з подвір’я.

Перша непередбачена ситуація виникла біля отаманового подвір’я. Як правило, патрулів розставляли навколо села, ще один вартовий оберігав казну, а сьогодні Длугопольський виставив охорону ще й на вулиці біля свого будинку — козак з цигаркою походжав попідтинню.

Грунтенко, здалеку побачивши світлячок цигарки, зупинив коней біля сусідньої садиби.

— Хто йде? — зупинив його вартовий.

— Хіба не бачиш, отаман Грунтенко.

— Не впізнав, пане отамане, звиняйте великодушно.

— Нічого… Це ти, Василю?

— Я самий.

“Василь Гундяк, недотепа, його обвести навколо пальця — раз плюнути”, — подумав Грунтенко. Запитав:

— Усе спокійно?

— Пси й ті не гавкають — по будках відсиджуються. Хто у негідь швендятиме?

— Дивись мені! — пригримнув Грунтенко. — Хто біля казни стоїть? — удав, що не знає.

— Чміль.

— Чміль — надійний! Та все ж перевірю… Сюди нікого не пускати!

— Слухаюсь.

Чміль уже чекав на Грунтенка.

— Скриня, хоч і важкувата, та подужаю, — похвалився.

— Не поспішай. Длугопольський поставив варту на вулиці.

— Як же бути? — засмутився Чміль. — Їх двоє?

— На щастя, один. Василь Гундяк. Зможеш прибрати?

— Це ми запросто!

— То давай…

Вони обережно витягнули скриню на подвір’я, потім Микита сковзнув до воріт. З вулиці долинув лише приглушений дощем зойк — Грунтенко сам підхопив важку скриню й попер її до воріт. Біля хвіртки його перестрів Чміль.

— Не пискнув, — доповів.

Удвох вони поставили скриню на заднє сидіння, Чміль схопив уже віжки, та Володимир Антонович зупинив його:

— Тягни Василя сюди, — наказав, — покладемо тут, — вказав під ноги.

— Навіщо?

— Кажу, тягни… Уранці Гундяка вбитого побачать, і все зрозуміють… А так ще дотумкати треба, куди казна поділася.

— Хіба не ясно? — зареготав Чміль. — Усе одно не гнатимуться.

— Напрямок, куди тікатимемо, одразу визначать. Варту нам ніяк не обминути.

— Давайте, отамане, начебто на Житомир, а потім уже село об’їдемо — й на Іванопіль. Я там путівець знаю.

— Ні, — заперечив Грунтенко, — поїдемо до ставу повз хутір Романів, тим самим шляхом, котрим завтра загін вирушить.

— Не розумію…

— А дуже просто: Длугопольський може подумати, що ми уперед подалися. Принаймні матиме надію, що не втекли.

Застояні коні все намагалися перейти на рись, і Микита стримував їх. Попереду почулося голосне жаб’яче кумкання, дорога вивела до ставу, та ніхто не зупинив їх. Чміль тицьнув батожиськом у недалеку копицю.

— Сплять, гади, — мовив притишено.

— Тим краще, — звеселився Володимир Антонович, — усі вони вранці присягатимуться, що миша з села не висковзнула.

За хутором Романовим Чміль звернув з бруківки й повернув на польовий путівець. Попустив віжки, коні, радісно форкаючи, пішли швидкою риссю — Володимир Антонович скинув кашкета і урочисто перехрестився.

— Слава тобі, господи! — мовив розчулено.

Вони зупинилися біля неглибокого байраку, заховали в кущах тіло Гундяка й рушили далі: до світанку, коли в селі зчинять тривогу, мали від’їхати верст тридцять п’ять — сорок — тоді їм не страшні ніякі длугопольські.

Уранці дощ припинився й навіть проблимало крізь хмари сонечко. Побачивши попереду густий листвяний гайок, Грунтенко звелів:

— Звертай, Микито, туди, переднюємо.

— Я б не відмовився від шматка хліба з салом. Чи з ковбасою…

— Тут усе є, — поплескав Грунтенко по сидінню. — Потім, коли підсохне, куліш зваримо.

— І куліш з салом добре, — схвалив Чміль. — Я все з салом поважаю, навіть у борщ шматок треба кинути, бо який же борщ без сала? Так, отамане?

— От що, — обірвав Микиту Грунтенко, — це слово забудь. Тепер я Захар Петрович Гаркавенко, селянин з хутора Горобчаного, Полонського повіту.

— Бомагу маєте?

— Маю, і для тебе знайдеться.

— Ото добре, — повеселішав Чміль. — З казенною бомагою чоловік — чоловік, а без неї — комашка.

— Будеш людиною, — пообіцяв Грунтенко, й вони повернули до лісу. Поставили бричку далі од чужих очей у підліску на краю великої галявини, спутали коней і пустили їх пастися, а самі, з’ївши по кусню хліба з салом, повлягалися в кущах спати.

Микита прокинувся перший. Подивився, як солодко сопе, пригрівшись під свиткою і притулившись потилицею до скрині з казною, Грунтенко, і якась ще не дуже визначена думка ворухнулася в ньому. Він спробував відігнати її, та думка повернулася, вже майже повністю утвердилась. Микита подивився на коней, що паслися на галявині, й потихеньку, скрадаючись, попрошкував до брички. Обмацав сидіння, одразу знайшов те, що шукав, підняв сидіння й витягнув саквояж. Ножем відімкнув нескладний замок і зазирнув всередину. Очі в нього загорілися, засунув руку в саквояж, набрав повну жменю золотих монет, обручок та різних прикрас і покрутив головою злостиво.

“От тобі й отаман, — прошепотів, — а закликав визволяти Україну! Грабіжник поганий, не гірше за Таргана!”

Думка про Таргана остаточно зміцнила його рішення — Чміль поклав саквояж на місце й подався назад до підліска. З кишені Грунтенкової свитки стирчало руків’я нагана. Микита навшпиньках, затримуючи дихання, підкрався до отамана, витягнув зброю, відскочив на кілька кроків, і, вже не криючись, зареготав голосно й переможно.

Грунтенко розплющив очі, прокинувся і побачив Чмеля. Солодко потягнувся і запитав:

— Усе гаразд? Коні не зайшли?

— Куди спутані дінуться…

Тільки тепер Грунтенко побачив у Микити наган.

— Ти чого? — запитав раптом стривожено. — Чого із зброєю бавишся?

— Щоб від бандитів боронитися! — заявив Чміль і нахабно посміхнувся.

— Які ж тут бандити? — Грунтенко помацав кишеню своєї свитки, не знайшов нагана й зблід. — Ти навіщо взяв мою зброю? — запитав, уже все зрозумівши. — Віддай…

— Е-е, ні… — Чміль почав підводити руку з наганом, Грунтенко відсахнувся і загорлав:

— Ти що, збожеволів?!

— Ні, отамане, не збожеволів. Навпаки, порозумнішав.