Скіфська чаша

— То я — Микита. — Для чогось обтер руки об сорочку. — Що потрібно?

— Я, власне, до Юхима Сидоровича, — ще більше засоромився Зозуля, — та мені порадили звернутися до вас, мовляв, знаєте, коли буде Кріт. Чи де знайти його. Я від Петра Панасовича, — збрехав на всяк випадок, щоб хоч якось аргументувати своє вторгнення.

— Від Петра Панасовича? — на мить замислився електрик. — Якого ж це Петра?

— З Чоколівки. Він сказав, що Юхим Сидорович залагодить мені справу, — Зозуля вирішив іти напролом.

— І яка ж справа в тебе?

— Так до Юхима ж Сидоровича…

— До нас, до Юхима, не все одно?

— Мені, звичайно, однаково.

— А якщо однаково, викладай.

— Казав Петро Панасович, що відносно меблів… Одне слово, через якусь родичку.

Зозулі здалося, що електрик одразу якось утратив до нього цікавість.

— Якщо відносно меблів, то справді з Юхимом… — Зовсім уже байдуже повернувся до Зозулі спиною.

Невдовзі озирнувся на Зозулю.

— Ти все ще тут? — здивувався. — Я ж сказав, меблі— це не моє діло, по меблі до Юхима звертайся. Якщо відносно сантехніки, бачок чи змішувач, тут ми з Васею залагодимо, а решта — ні-ні…

— Змішувач! — удав, що зрадів Зозуля. — Імпортний?

— Ну й дурний… — скосив на нього хитре око вусань. — Наш змішувач кращий за імпортний. Кранти надійніші, усьок? Чеський, к приміру, вроді красивий і блищить, а крант через два місяці летить — такі діли…

— Якщо ви кажете, що наші кращі… — нерішуче почав Зозуля.

— Четвертак, — рубонув долонею в повітрі вусань. — Четвертак, і завтра матимеш змішувач. Ще й дякуватимеш!

— Я з радістю.

— А зараз, — втрутився чорнявий, — могорич. П’ятірку маєш?

— Звичайно, — догідливо посміхнувся лейтенант, подумавши, що за цю витрачену на бариг п’ятірку доведеться звітувати полковнику Каштанову. Та в цьому випадку товар був вартий роботи — витягнув з кишені папірець. — От.

— То збігай за півлітрою, — вищирився чорнявий. — Гастроном поруч.

— Чекай… — Вусань обійшов стіл, забрав у Зозулі гроші. Дістав із шафи пляшку “Екстри”. — Поки збігає, апетит зникне. А тут у мене товариш лишив, — явно збрехав, — то ми йому повернемо.

— Повернемо, — зрадів чорнявий, — я потім сам збігаю, а зараз ти правильно сказав: апетит зникне.

Зозуля подумав, що в цих бариг апетит, особливо на горілку, навряд чи колись зникає, — спритники, гадають, що потрапив на гачок недосвідчений карась і його обшахрувати можна. Лейтенант недавно купував змішувач, ціна йому шістнадцять карбованців, а ці ділки — четвертак, та ще й п’ятірку, вдвоє дорожче. Давши собі слово подзвонити дільничному інспекторові, щоб узяв їх за комір, Зозуля всівся на підставлену чорнявим брудну табуретку.

— Мені лише… — показав два пальці, — бо ще на роботу.

— Наче не розуміємо! — задоволено посміхнувся чорнявий і налив собі та електрику по три чверті склянки, наче в них робочий день уже закінчився.

Вони випили й закусили, чорнявий дістав напівпорожню пачку “Прими”, закурив з вусанем, а Зозуля, який беріг своє здоров’я, наліг на ковбасу, вирішивши мати хоч трохи зиску за марно витрачену п’ятірку.

— Квартиру одержав? — запитав його електрик.

— Одержав.

— Де?

— На Оболоні.

— На Оболоні — то й добре, — схвалив. — Там метро згодом буде. Швидко й дешево. Меблі які хочеш?

— Не завадило б чеські чи югославські.

— А в тебе губа не з лопуцька!

— Меблі не на один рік купуємо, — розсудливо вставив чорнявий. — Тут скупитися не годиться,

— І то правда, — кивнув вусань. — Юхим тобі дістане, які захочеш. Звичайно!.. — зробив виразний жест вказівним і великим пальцями правиці.

— Ми не поскупимось, — завірив Зозуля.

— Я відразу побачив, що ти гарний хлопець, — зареготав чорнявий. — Ми таких любимо.

— І ти люби нас, не пошкодуєш! — вигукнув електрик. Він явно сп’янів, очі блищали й щоки почервоніли. — А я Юхимові скажу, він мене слухає… Юхим — то, знаєш, яка людина. Він усе може, і меблі, і інше… Крант чи бачок, то, к приміру, моя справа. А Юхим!.. — Вусань невизначено покрутив рукою над головою. — Юхим, хлопче, голова, і йому б не завгоспом, а в міністерстві. Все знає — як лежить і де лежить.

— І головує, де погано лежить! — зареготав чорнявий.

Розмова дедалі ставала все цікавішою, Зозуля вже не шкодував п’ятірки, вилив залишки горілки в склянки, підвівся й мовив мало не врочисто, принаймні розчулено:

— Мені дуже приємно, що потрапив до справжніх людей, і вірю, що ви мені допоможете.

Чорнявий випив і запитав чомусь пошепки:

— А кахлі потребуєш? Білі кахлі для ванної й кухні. Чеські кахлі. Тільки я можу такі дістати.

— І кахлі потрібні! — вигукнув Зозуля. — А що може Юхим Сидорович, крім меблів, звичайно?

Вусань нараз зиркнув на нього пронизливо й зовсім тверезо, та лейтенант розчервонівся й дивився простодушно — електрик заспокоївся й спорожнив свою склянку.

— Юхим, я ж казав, усе може, — запевнив.

— І машину?

Вусань похитав головою.

— Машину — не знаю. Машину — то в нього попитати треба. Про машину я, к приміру, не чув.

— Якщо сам не зможе, то знайде потрібну людину, — заспокоїв чорнявий.

— Точно, знайде, — ствердив електрик. — А зараз, — зиркнув на годинник, — ти нас звиняй, робота… Мусимо з Васею йти, а ти завтра завітай, зранку краще, ми тут будемо й змішувач дістанемо. Лади?

— Лади, — підставив руку Зозуля. Вусань ударив по ній міцно, і Зозуля пішов з підвалу, вельми задоволений балакучістю електрика та його помічника Васі.

От тобі й “скромний” завгосп товариш Кріт, який все може і все знає! Знав, звичайно, заздалегідь і про скіфську чашу, і, певно, не могла вона минути його липких рук.

5

Телефон задзеленчав о пів на сьому ранку. Хаблак схопив трубку й почув голос Каштанова.

— Вибач, Серього, та довелося потурбувати, — сказав полковник, — вбито Ситника.

— Якого Ситника? — не зрозумів спросоння Хаблак.

— Редактора видавництва “Кристал” Олега Павловича Ситника.

— Не може бути! — Хаблак уже збагнув усе. — І де?

— На Русанівських садах. Оперативна група виїжджає, хлопці заскочать за тобою за чверть години.

— Зрозуміло. А звідки стало відомо?

— У тітки Ситника там садова ділянка, а подзвонила сусідка по дачі. От і все, що знаю.

Хаблак виліз із теплого ліжка.

— Ви з дому, Михайле Карповичу? — запитав.

— Звичайно.

— Нема вам покою.

— І тобі… — полковник поклав трубку.

У ліжку сонно закрутилася Марина. Хаблак швидко вмився й одягнувся. Визирнув у вікно — оперативна машина ще не під’їхала, — випив склянку кефіру з чорним хлібом і тихо, щоб не розбудити дружину, вислизнув на сходи.

Приїхала не одна машина, а дві. Друга — газик з оперативниками та собакою. Капітан привітався із знайомим старшиною-провідником і сів у “Волгу”, на передньому сидінні якої зручно розташувався огрядний лікар-експерт Чушков.

— Підняли тебе, бідного… — Чушков був людиною жалісливою і завжди співчував колегам у таких випадках.

Хаблак грюкнув дверцятами.

— Селявуха… — відповів розсудливо, — я цього хлопця тільки вчора бачив, шкода.

— Завжди шкода, — погодився Чушков.

Половину заднього сидіння зайняв слідчий прокуратури Дробаха. Хаблак подивився на нього лагідно й міцно потиснув руку. Либонь, і Дробасі було приємно зустрітися з капітаном — посміхнувся одверто й доброзичливо. І мовив приязно:

— Добре, що ми знову вдвох.

— І мене це радує, — відповів Хаблак щиро.

Машина проминула нові будинки за станцією метро “Лівобережна” — Хаблак давно не був у цьому районі й не уявляв, скільки тут набудували. Почалися сади. Від довгої широкої основної дороги весь час відходили вузенькі бічні завулки, в які машини мусили буквально протискуватися — про роз’їзд не було й мови, садоводи економили кожен квадратний метр землі: що поробиш, ділянки маленькі, а хочеться, щоб росли й дерева, й кущі, й квіти.

Будиночок, до якого завернули міліцейські машини, стояв серед молодого саду, не дуже доглянутого, бо пристовбурні кола рясно поросли бур’яном. Біля хвіртки на лавці сиділа жінка в грубій в’язаній кофті — ранки вже холодні, а тут над Дніпром і поготів.