Скіфська чаша

— Дивно якось… Я не знаю — чому. Спочатку гадав, світло одразу спалахне, потім, поки витягнув запальничку…

— Данько сидів поруч вас?

— Здається.

— А він устиг дістати коробочку, намацати сірника за головку, чиркнути.

— То й що?

— Ви могли впоратися із запальничкою швидше.

— Припустимо…

— Можливо, тоді скіфська чаша не зникла б.

— Хіба кілька секунд мають значення?

— Виходить, мають. Людина підводиться, викидає чашу з кімнати і знову займає своє місце… Скільки секунд на це потрібно?

Ситник зиркнув спідлоба й одразу опустив очі.

— А ви вже підрахували? — запитав нараз неприязно.

— Приблизно.

— І скільки ж?

— Секунд десять — дванадцять. Або менше.

— Дурниці якісь, — мовив Ситник. — Вигадки й нісенітниця.

— Не такі вже й вигадки, Олег Павлович. Особливо, коли чашу кидає тренована рука!

Ситник важко подивився на Хаблака. Нараз підвівся м. похитав вказівним пальцем правиці.

— Ось у чому справа! — мовив глухо. — Котите на мене бочку? Шерлоки Холмси рідні! Тільки нічого у вас не вийде. Нічого й ніколи!

Хаблак також підвівся. Стояв навпроти Ситника, і тільки стіл роз’єднував їх. Узяв зі столу пачку сигарет, покладену Ситником. Кинув у куток кімнати так, як учора той кидав Даньку. Пачка опустилася на стілець, описавши велику дугу.

— Ось так, Олег Павлович! — засміявся Хаблак. — Правда, спритно? — І, не озираючись, вийшов з кімнати.

4

Зозуля доїхав трамваєм до бульвару Гагаріна, пройшовши пішки кілька кварталів,і нарешті побачив будинок, де мешкав Кріт. П’ятиповерховий, не дуже зручний, з низькими стелями, але обсаджений фруктовими й декоративними деревами — аж до п’ятого поверху цегляною стіною завився справжній виноград: чорні достиглі грона звисали з ліз.

Зозуля подумав, як гарно жити тим, чий балкон на третьому поверсі: сиди, грійся на сонці, їж солодкі ягоди. Можливо, це балкон самого Юхима Сидоровича, адже мешкає саме в цьому під’їзді. Швидко підрахував: ні, восьма квартира на другому поверсі і з протилежного боку під’їзду. Все одно гарно, над вікнами квартири схилилися яблуневі віти, і до великих жовтуватих плодів можна вільно дотягнутися.

На лавці біля під’їзду сиділа бабця в старомодному чорному оксамитовому жакеті, — вона вже звернула увагу на Зозулю, зиркала цікаво, і лейтенант підсів до неї.

— Гарна погода, — сказав, щоб почати розмову.

Певно, цей далекоглядний дипломатичний хід був зайвий, бабця давно вже скучила за товариством, бо повернулася до Зозулі й ствердила категорично:

— Оце скільки живу, не пам’ятаю такої осені, мілай. — Вона сказала “мілай” так, як кажуть, мабуть, десь на Вологодщині, але Зозуля подумав, що там, либонь, не носять таких оксамитових жакетів, зрештою, це його не обходило — бабця була говірка, і лейтенант подумав, що легко витягне з неї потрібну інформацію.

А вона вела далі:

— Не пам’ятаю, і не заперечуй, мілай, така тепла осінь і на сто років не випадає, на моїй пам’яті не було, а якщо вже я не пам’ятаю, то це точно. Кажуть, люди на пляж ходять, коли це бачили, щоб наприкінці вересня отаке?.. Глянь, виноград чорний, а не кожного року достигає, зеленим хлопчаки й обривають унизу.

Зозуля поправив комір сорочки. Справді спекотно, й комір змокрів.

— Давно тут живете? — запитав.

— Відколи будинок поставили, то й живу, мілай. Дали синові квартиру, десять років минуло, он бачиш, які дерева виросли, а самі садили, щоб польза людям була й краса також. Живемо не тужимо, яблука жуємо, мілай, — і в місті земля не гуляє. Й не повинна гуляти, бо польза людям всюди мусить бути, хоча б маленька.

— Точно, — схвалив Зозуля, — без пользи яке життя!

— Отож! — Бабуся ледь не підскочила на лавці. — Мені вже скоро вісімдесят, а як без пользи? Кажу своїм, для чого правнуків до дитячого саду, я ще витягну, вас виходила, чому б їх не доглянути, польза й мені, й дітям, а вони?.. Відпочивайте, мамо, а який відпочинок? Там уже відпочиватимемо… — показала на небо рукою.

— Ви, бабцю, певно, всюди встигаєте? — ніби між іншим, поцікавився Зозуля. — Обід уже зварили й нудитесь?

— І не кажи, мілай. Ото вискочила без пользи, сиджу й думаю, що ж робити? Квартиру прибрала, борщ готовий, скоро Василівна прийде, погомонимо трохи…

— Ви, бабцю, либонь, усіх тут знаєте?

— Так, мілай. А тобі хто потрібний? — зиркнула нараз уважно й гостро, зовсім яе старечим поглядом.

— Юхима Сидоровича.

— Є тут такий, — вказала пальцем у точно визначене Зозулею вікно. — Кріт.

— Отож, Кріт! — удавано зрадів Зозуля. — На другому поверсі, кажете?

— Не поспішай, на роботі Юхим Сидорович, хіба не знаєш?

— Звідки ж знати, мене приятель до нього прислав, каже, звернись до Юхима Сидоровича, той допоможе.

— Поважна людина, — згодилася бабця. — До нього люди ходять за пользою, певно, бо інакше для чого ходити?

— Звичайно. Без діла для чого? Чув я, Кріт усе може.

— Юхим Сидорович пост має, — ствердила бабуся. — Начальство, виходить. А начальство, воно начальство. От люди й ходять. Племінниця в нього у меблевому магазині, Юхим Сидорович і килим може, і меблі. Люди, бачите, скільки квартир одержали, кожен меблі потребує, та й килими, он і мої купили, а хто дістав, мілай? Юхим Сидорович, дай боже йому здоров’я. Ну, там, звичайно, якусь десятку кинули, але взяв не собі, така поважна людина собі не дозволить, продавцеві чи завмагові, ті беруть, давай тільки — не вистачить!

— От і мені б меблі… — зітхнув Зозуля.

— Встроїть, тобі Юхим Сидорович усе встроїть, — пообіцяла бабуся, немов сама була причетна до Кротових справ. — Ти не сумнівайся, поважна людина Юхим Сидорович, ти поки до його друга-товариша сходи, може, він сам твою справу обмізкує.

— Навряд… — заперечив Зозуля, хоча бабусине повідомлення про “друга-товариша”, надзвичайно зацікавило його.

— А ти людям вір, людям більше вірити треба. Он Микита в тому домі, — вказала на протилежний п’ятиповерховий будинок, — електриком у підвалі. В останньому під’їзді підвал, то Микита там обертається.

— Електрик, кажете? — Зозуля підвівся.

— У жеку працює, — охоче пояснила бабця, — світло справити чи щось інше. Іностранне в нього є, до туалету чи ванної…

У Зозулі з’явилося бажання якнайшвидше побачити цього електрика, і він, помахавши балакучій бабці рукою, попрямував просто під фруктовими деревами до сусіднього будинку.

На бруднуватих сходах горіла лише одна тьмяна лампочка, і лейтенант подумав, що такий розрекламований електрик міг би дозволити собі й пристойніше освітлення. Спіткнувшись на вибитих сходах, вилаявся про себе й погрюкав у погано пофарбовані двері.

— Заходьте! — почув.

Штовхнув двері, вони подалися напрочуд м’яко, без рипіння, і Зозуля ввійшов до кімнати із саморобним — великим столом посередині. Стіл збили з товстих дощок, і пристосували до нього лещата, електрорубанок, циркулярну пилку і ще якісь прилади. Посередині в хаотичному безладді був навалений різний електромотлох: розетки, штепселі, дроти, патрони. А на протилежному від лейтенанта кінці столу, застеленому газетою, стояла вже наполовину спорожнена пляшка горілки, лежали великі червоні помідори, кільце копченої ковбаси, оселедець і розрізана начетверо цибулина.

Біля столу сиділо двоє. Тримали в руках склянки, видно, щойно цокнулися, і Зозуля завадив їм випити.

Високий, чорний, погано виголений чоловік похмуро зиркнув на непроханого гостя, поставив склянку на край столу й незадоволено кахикнув. Його товариш, лисий і вусатий здоровань, якому явно перевалило за сорок, але ще кремезний — розвинуті м’язи вгадувалися під бруднуватою сорочкою, — підвівся із склянкою в руці, не виявив ані приязні, ані незадоволення, стояв і дивився насторожено, обмацуючи лейтенанта уважними маленькими очима.

— Мені б Микиту… Електрика Микиту, — удаючи засоромлення, сказав Зозуля. — Вибачайте, що перервав, звичайно, та мені сказали, що він тут.

Лисий чоловік лише тепер поставив склянку і одразу якось пом’якшав.