Вибух

Хаблак поворушився на стільці: ось воно що… Хотів щось запитати, та полковник заспокійливо поклав йому руку на плече. Промовчав, а жінка вела далі:

— Ми з ним знайомі, зустрічаємось у наших співробітників, і Льоня, ну, якщо вже до кінця, залицяється до мене. Але в нього дружина, а я самотня, може, воно й негарно, Та що поробиш, чоловік він компанійський і веселий… Мені з ним приємно, звичайний флірт, більше нічого, і взагалі ми в чудових стосунках… Ви розумієте, — зупинила погляд на Каштанову, — я, мабуть, кажу не до ладу…

Полковник підбадьорив Мащенко:

— Ми вас уважно слухаємо.

— Так от, заходить до мене Леонід Павлович, ми в одному з ним міністерстві, й каже, що треба когось там вирулити, його знайомого чи друга, той дуже просить, і відмовити не можна. А мені за це — імпортні чобітки. Я подумала, певно, жартує про чобітки, а може, й ні, либонь, не жартує, бо слід було підписати папір у начальника нашого Главку на поліетилен, а він точно не підписав би, я знаю…

— Який поліетилен? — стрепенувся Хаблак. — І кому?

— Одному з наших заводів. Поліетиленова кришка. Двісті тонн… Ну, я зробила, начальник, звичайно, не підписав би, то в другому примірнику виправила цифру…

— Підробили документ? — уточнив Каштанов.

Мащенко клацнула замком, відкрила сумочку й дістала й неї пакет.

— Підробка, — погодилась, — і я винна. Але ж просив Леонід Павлович, а знаєте, заводам не завжди дають, що потрібне… Ну, я вже почала забувати й на чобітки вже не сподівалась, коли днями приходить до мене хлопець, дзвонить, передає пакунок і каже: від друзів Леоніда Павловича. Віддав і зник. Розгортаю, а там от що…

Мащенко тремтячими пальцями розгорнула пакунок і поклала на стіл пачки грошей.

— Тут три тисячі, — відсмикнула руку, немов обпеклася. — І я всі ці ночі не спала. Потім зважилась і пішла до вас.

Каштанов перезирнувся з Хаблаком.

— Шилінг, — сказав Хаблак, і Каштанов розуміюче нахилив голову.

— Більше той хлопець вам нічого не сказав? — запитав полковник.

— Ні. Тільки: від друзів Леоніда Павловича — і одразу пішов.

— А Леоніда Павловича ви давно бачили? — поцікавився Хаблак, уважно дивлячись на Мащенко: адже Гудзія вчора ввечері заарештували, і, можливо, ця жінка, дізнавшись про те, злякалася і прибігла до міліції.

— Відтоді, коли попросив мене про поліетилен, не зустрічалися. Я хотіла подзвонити йому, та якось не наважилась. Якщо він знає про три тисячі, виходить, разом з ними, тобто з тими, хто заплатив, а такі гроші даремно не платять…

— Так, не платять, — ствердив Хаблак. — До речі, Леоніда Павловича Гудзія вчора заарештовано.

Мащенко пополотніла, обличчя в неї перекосилося і стало землистим. Зіграти так не змогла б найталановитіша актриса, і Хаблак переконався в безпідставності своєї підозри. Налив води й подав жінці, однак вона не взяла склянку, ковтнула повітря й прошепотіла:

— Отже, і я… Виходить, і я разом з ним…

Полковник мовив:

— Заспокойтеся, Лідіє Андріївно. Зараз ми викличемо понятих, складемо акт, а ви сідайте отут от і напишіть про все, що повідомили. Сподіваюсь, не поспішаєте?

— Не все одно — ви ж мене також заарештуєте?

Полковник поблажливо всміхнувся, зиркнув на Хаблака, наче радився з ним, і одповів:

— Для чого такі крайнощі? Візьмемо підписку про невиїзд, ви ж самі прийшли до нас…

— Ви справді відпустите мене?

— Ніхто з вас вини не знімає, — підкреслив полковник. — Але ви допомогли слідству, визнали свою вину, й суд вирішить, як покарати вас. Ми затримувати вас не будемо.

Либонь, Мащенко чекала гіршого, бо губи в неї затремтіли, навіть схлипнула. Аж тепер схопила склянку з водою й випила мало не до дна. Потому посміхнулася жалібно і вдячно.

— Я напишу, — мовила швидко, — я все зроблю, бо тепер нема тягаря і спатиму спокійно.

Через півгодини, владнавши формальності й відпустивши Мащенко додому, Хаблак наказав привести до нього затриманого вчора Червича. Бачив його лише раз на березі в довгих сатинових трусах і трохи здивувався, коли Червич з’явився у пристойному імпортному сірому костюмі, випрасуваній сорочці і яскравій краватці.

Лук’ян Іванович зупинився на порозі, одразу впізнав Хаблака й похитав головою.

— А я, старий дурень, його юшкою пригощав, — мовив прикро. — Веслом по кумполу слід було, а ми вуха порозвішували.

— Сідайте, Червич, — наказав Хаблак сухо, — й не базікайте. Скажіть краще, для чого вам знадобилася вибухівка?

— І через це затримуєте порядних людей! — щиро здивувався той. — Одразу б запитали, а то обшук, перед сусідами зганьбили… Як тепер у вічі дивитись? Ну, поглушили трохи риби, не такий уже й великий злочин. Я її у війну протитанковими гранатами… Колись на Волині на класне озеро натрапили — чисте, глибоке, ліси навколо, жбурнув гранату, вір не вір, а щупаки пудові — ото поласували!..

Старий полюбляв поговорити, й зупинити його було важко. Хаблак вислухав усю цю тираду й запитав: — І де ж ви тепер глушили рибу?

— На озерах біля Плютів та в Козинці. Її зараз перегородили, то стала, як велике озеро.

— Син привозив вам вибухівку, й ви там же використовували її?

— Точно. Я влітку завжди на дніпровому острові стою, були ж самі в мене, бачили.

— Отже, ви твердите, що вибухівка потрапляла з кар’єру одразу до вас на острів і вже там ви пристосовували її для глушіння риби?

— Звичайно, тверджу.

— Прошу розписатися.

Старий розписався, а Хаблак запитав так, наче йшлося про дрібницю:

— Терещенкові для чого бомбу зробили?

Червич вирячив на майора очі. Нижня щелепа в нього відпала.

— Ти що, здурів? — вигукнув.

— Слухайте, Червич, — посміхнувся Хаблак, — почекайте хвилину, перш ніж остаточно накликати на себе біду. Я вам поясню дещо. Обшукуючи вашу кімнату, ми знайшли схему міни з годинниковим механізмом і навіть деякі запасні деталі до неї. Це раз. Далі: встановлено, що ви брали вибухівку в сина, котрий незаконно одержував її у робітників кар’єру, де працює начальником дільниці. А ваш добрий знайомий вантажник промтоварної бази Яків Ігоревич Терещенко, який замовив вам бомбу, підклав її до валізи одного громадянина, де вона й вибухнула. Якщо ви зможете довести, що не знали, для чого буде використано міну, вина ваша значно пом’якшиться. То чи варто вам утрачати цей Шанс?

— А ви спробуйте довести, що саме я виготовив її.

— Дуже просто. Якщо використовували вибухівку тільки для глушіння риби, для чого возили її з острова до Києва?

— А я не возив.

— Не треба брехати, Червич. Ми знайшли на вашій київській квартирі пакувальний папір від вибухівки, а на вашому письмовому столі її невеличку часточку.

Червич подумав трохи й мовив схвально:

— Добре працюєте, і начебто ваша взяла. Але скажіть: це точно Яшко підклав міну до валізи? Люди загинули?

— Так, Червич, під час вибуху загинув вантажник Бориспільського аеропорту.

— Боже мій! — вигукнув старий. — Але ж яка свиня Яшко! Обдурив мене, старого горобця! Це ж треба так обвести! Що ж тепер буде?

— Скільки заплатив Терещенко за міну?

— А-а, — скривився Червич, наче ковтнув кислого. — Я в нього грошей не взяв. Випили кілька пляшок, от і вся платня.

— А навіщо Терещенку міна, казав?

— Звичайно, інакше я б не робив. Мовляв, є один сучий син, котрий заклав його колись, Терещенко й сидів через нього п’ять років. Це ж уявити тільки — п’ять років безневинно. А тепер Терещенко й вистежив його та хотів помститися. Той тип машину купив, Яшко й вирішив бомбу під неї підкласти, з годинниковим, виходить, механізмом, щоб алібі мати.

— Так Терещенко казав: безневинно п’ять років? — запитав Хаблак не без іронії.

— Клявся, що правда.

— Пограбував жінку ваш Терещенко, й піймали його тоді мало не одразу.

— Невже? А він…

— Отакої, Лук’яне Івановичу. Втягнув вас Терещенко в погану історію, тепер відповідати доведеться.

Червич похнюпився.

— Та бачу, — мовив скрушно. — Головне — людина загинула. Вік собі не прощу.