Вибух

— Вибачте, вас звуть, здається, Іваном Яковичем? Так от, шановний, я гадаю, що мої особисті справи навряд чи зацікавлять республіканську прокуратуру. Отже, службові. А служу я давно, і нічого поганого за мною не ведеться. Можливо, щось не догледів, але це може трапитись з кожним.

— Чай у вас смачний, — трохи не до ладу відповів Дробаха. — І мед ароматний, гречаний?

— Маю два вулики, а тут за кілометр радгосп гречку сіє.

Дробаха поставив чашку й мовив чи то з жалем, чи то пробачально, так, як повідомляють неприємну новину симпатичній людині:

— Я приїхав арештувати вас, Гавриле Климентійовичу.

Татаров не доніс ложечку з медом до рота, і Дробаха побачив, як вперше злякано виокруглилися в нього очі. Проте одразу опанував себе й відповів іронічно:

— Жартуєте? Але ж слідчим, та ще й з республіканської прокуратури, це протипоказане.

— Не жартую, Гавриле Климентійовичу, тому й запитав: чи не хочете щось сказати? Аби полегшити якщо не душу, то хоча б свою майбутню долю.

Татаров кинув ложку так, що ледь не розбила скляну вазочку з медом. Проте спалах його гніву на цьому й кінчився. Подивився на Дробаху зневажливо й одповів різко:

— Я вам не хлопчик, товаришу слідчий, а заступник начальника главку. І радив би не забуватися!

Дробаха повільно дістав постанову на арешт. Поклав на стіл.

— Прошу ознайомитися, громадянине Татаров, — мовив сухо й офіційно.

Татаров мовчки вивчив документ і гидливо кинув його назад на стіл. Мовив:

— Якесь непорозуміння… Однак ви уявляєте собі — що таке арештувати мене?

— Хочете поради? — запитав Дробаха.

— Не потребую. Я чесно й достойно прожив життя, мабуть, хтось зганьбив мене, та правда все одно переможе.

— Ех, Гавриле Климентійовичу, Гавриле Климентійовичу! — мовив Дробаха з жалем. — Мабуть, ви маєте рацію, колись чесно жили й чесно працювали, люди поважали вас, а начальство цінувало, навіть главком керувати доручили, І так спіткнутися! Ну, скажіть мені: чого? Грошей вам не вистачало? Двоє дітей у вас, тягнуть гроші, чи що? У мене також син — студент, звичайно, на все не вистачає, та й хіба може вистачити на все? — Він дивився Татарову у вічі й нараз побачив, як пом’якшали й посвітлішали вони — подумав, що зумів хоч трохи розтопити його серце, і цей йоржистий чоловік ще не зовсім зачерствів, але, виявилось, подумав передчасно, бо Татаров випростав спину й одповів зверхньо:

— Я попросив би вас не розмовляти зі мною так. Ви ображаєте мене, й не лише мене, установу, в якій я маю честь працювати.

— Добре, — махнув рукою Дробаха, — не хочете, не треба. Але сказати вам, скільки одержували злодії і пройдисвіти за вагон алюмінієвого листа?

— Які злодії і пройдисвіти? — здивувався Татаров так щиро, що сам сподобався собі.

— Від яких ви одержували хабарі, громадянине Татаров.

— Ви збожеволіли!

— Не зовсім, Гавриле Климентійовичу. Ми влаштуємо вам ставки віч-на-віч, пред’явимо інші докази…

— Ні, — одповів Татаров переконано, — такого не може бути.

— Так от, громадянине Татаров, — кожен вагон давав їм чистого прибутку близько ста тисяч карбованців. А скільки платили вам?

Жовна виступили на обличчі Татарова.

“Копійки, — хотів відповісти, — мізерію…”

Кляті пройдисвіти, вони кидали йому справді недогризки, навіть його біла “Лада” — дріб’язок, а знаття б, і лежало б у нього зараз на книжці…

А він радів шкіряному пальту, парфумам для Клари…

— Сто тисяч за вагон алюмінієвого листа? — удав щире здивування. — Який дурень платитиме такі скажені гроші?

— Ваш алюміній ішов на дахи в Прикарпаття. Замість виробів заводу.

— Не може бути.

— Факт лишається фактом. А заводові лист виділяли ви.

Обличчя в Татарова видовжилося, і Дробаха вперше подумав: а якщо вони помиляються і цей Татаров потрапив у халепу через дурість?

— Ось воно що! — вигукнув Татаров розпачливо. — Тепер я пригадую. Справді, мені давали на підпис такі папери. Але хто міг подумати? Готував їх начальник відділу нашого главку товариш Гудзій. Порядна людина й гарний виконавець. Ніхто про нього не скаже поганого.

— Про Гудзія ми ще побалакаємо, — пообіцяв Дробаха: все ж думка про те, що перед ним не запеклий злочинець, а недбалий працівник, дещо змінила його ставлення до Татарова. — А тепер скажіть мені: нам відомо, ви весь час скаржились на безгрошів’я і раптом придбали “Ладу”. І саме тоді, коли почалися поставки алюмінію тому заводові.

Татаров не замислився ані на мить. Усі відповіді на подібні запитання були в нього продумані й виважені до останнього слова.

— Позичив, — відповів, — на машину я позичив. Однак, на жаль, її вже нема.

— Чому? — здивувався Дробаха, бо це й для нього була новина. — Кажуть: ви так раділи машині.

— Мусив віддати гроші. Коли позичав, домовлялися, що віддаватиму частинами, гадав, в крайньому разі зможу перепозичити, а довелося віддати терміново.

— І в кого ви позичили? — не без іронії запитав Дробаха. Він уже збагнув, що Татаров спритно обдурює його, й розсердився сам на себе за легковірність.

— У одного знайомого.

— Можете назвати прізвище?

— Це вам нічого не дасть. Цьому чоловікові тому й знадобились гроші, бо від’їжджав. За кордон…

— От воно що! — Дробаха уважно подивився на Татарова. “Овва, — подумав, — міцний горішок, і розгризти тебе буде не так уже й просто!” — За кордон, кажете? А це ви непогано вигадали.

— Я попросив би вас, — мовив Татаров, — обійтися без образ.

— Звичайно, — зітхнув Дробаха. — Ну що ж, вважатимемо, що відвертої розмови в нас не вийшло, просто деякий обмін думками, як кажуть досвідчені дипломати. — Ступив кілька кроків до воріт, махнув рукою — і мало не одразу у хвіртці з’явилися оперативники, оглянувся на Татарова. — Доведеться застосувати заходи, передбачені законом. Зараз ми запросимо понятих і зробимо у вас обшук. Ось постанова, прошу ознайомитися.

Але Татаров навіть не глянув на документ. Стояв, тримаючись правицею за яблуневу гілку, відчужений і немов позбавлений почуттів, не бачив і не чув нічого, дивився порожніми очима поверх Дробахи, буцім йому було байдуже, що з ним станеться… І справді, Татаров на якийсь момент зовсім реально відчув, що припинив існування, розчинився і зник, що все загинуло, пропало, вибухнуло, що нема людини з усталеними звичками, смаками, вимогами, а замість неї з’явилася зовсім нова істота, тільки зовні схожа на Татарова, істота, котра не належить сама собі, а яка цілком залежить від інших, від їхніх примх, настроїв, характерів, і що так триватиме багато-багато днів. Від цього зробилося лячно, мороз пішов по шкірі, й Татаров подумав, що краще було б покінчити з собою, але тепер не міг учинити навіть цього, бо став уже не людиною, а злочинцем, тепер — уявляв це точно і ясно — не міг навіть кроку вільно ступити.

Але, кажуть, можна призвичаїтися в житті до всього, скільки злетів і падінь бачив він сам — зрештою, його вину ще треба довести, і йому, певно, вдасться відбутися легким переляком.

23. Каштанов подзвонив Хаблакові й наказав терміново зайти.

У кабінеті полковника сиділа жіночка років тридцяти чи трохи старша. Не дуже вродлива, але симпатична, тримала на колінах зелену сумочку, дивилася злякано й весь час клацала замком.

— Сідайте, майоре, — вказав Каштанов на стілець поблизу жіночки й сам примостився поруч. — Оце громадянка Мащенко Лідія Андріївна, вона прийшла повинитися, і, гадаю, вам буде цікаво послухати її. Я перервав розмову з нею на півслові.

Хаблак ледь помітно зморщився: у нього й так багато справ, а тут ще якась Мащенко. Докірливо зиркнув на Каштанова, той перехопив цей погляд, зробив знак, аби Хаблак набрався терпіння, і звернувся до жінки:

— Давайте, Лідіє Андріївно, почнемо спочатку.

Жінка клацнула замком сумочки, притулила її до грудей і почала невпевнено — губи в неї тремтіли, шукала потрібні слова:

— Я вже казала… Значить, зайшов до мене Льоня — Леонід Павлович Гудзій…