Страница 31 из 41
— База, це Дельта п’ять. У нас тут заворушення. Натовп прорвав кордон, є жертви.
— Дельта п’ять, це база. Пускайте сльозогінний газ. Повторюю, пускайте сльозогінний газ.
— База, це Дельта п’ять. Вас зрозумів. Відбій.
— Ну ось, тепер можемо поговорити, — задоволено сказав помічник судді Раху, знявши навушники й заклавши ногу за ногу. Він склав руки на коліні й аристократично припідняв підборіддя, чим миттю нагадав Асурі Махараджу призабутий етикет при дворі короля Васуки. — Що ж привело тебе сюди, мій хлопчику? Чим я можу тобі допомогти у твоїй ситуації? Здається, ти потрапив у халепу. Твоя панночка, наскільки мені доповіли, пропала безвісти, сам ти зазнав невідворотних процесів обумовлення цим світом, та й сам світ, як ти бачиш, щойно ти прийшов, одразу ж заходив дриґом. Чи я не казав тобі, що у вас несумісні гороскопи? Варто довіряти науковим даним. Я маю глибоке співчуття до тебе, Асура. Повір, я один із небагатьох на Паталі, хто має до тебе хоч якісь сантименти.
— Щиро дякую, помічнику судді Раху. Я завжди знав, що ви небайдужа до мене істота. Нам добре розмовляється, однак, наскільки я розумію, до Жнив залишилися лічені години?
Помічник судді Раху подивився на наручний годинник.
— Схоже, маєш рацію. До четвертої години протистояння на вулиці досягне кульмінації. Перші жертви ми плануємо на шістнадцяту двадцять. О пів на п’яту, коли пролунають перші вибухи в приміщеннях банків на Уолл-стріт, ми введемо на Мангеттен бронетехніку. Потім підуть у рух гелікоптери. До дев’ятої вечора, якщо все буде добре, ми будемо контролювати цілий Нью-Йорк. Ця ніч має бути гарячою. Буде багато жертв, — усміхнувся помічник судді Раху. — Але на ранок по новинах передадуть, що військові сили США опанували ситуацію, і в місті введуть комендантську годину. Ну, а далі — далі все спалахне, наче порохова бочка. Громадянські повстання в Детройті, Чикаго, Вашингтоні… За тиждень — Америка. За місяць — цілий світ.
— Але що далі, пане помічник? Що буде після того, коли ви укладете в пластикові гроби обіцяні шість мільярдів і залишите один на розплід?
— Ми прищепимо нову культуру, Асуро. Екологічно чисту, духовну культуру. Культуру здоров’я і поваги. Культуру шанування Матінки-Землі. Культуру поваги до праці інших. У кожного буде достатньо місця на цій планеті, аби творити, дерзати, радіти життю і бути радістю для інших.
Асура Махарадж у відчаї виглянув із вікна фургона, де вже клубочився туман сльозогінного газу, де вили сирени, кричали люди і гриміли барабани.
— Хаос, — промовив помічник судді Раху. — Хіба він не прекрасний? Хіба не з нього народжується все нове?
— Хвилює тільки те, що саме ви берете на себе роль творців цього нового. Мені здається, є й інші сторони, зацікавлені у співпраці.
— Напівбоги? Не думаю. Вони вже давно втратили інтерес до цієї планети, і найближчі пару тисяч років, до чергового потопу, ця планета їх не цікавитиме. Хтось повинен взяти на себе відповідальність, Асуро. Розумієш, у чому річ? Твоя проблема, як я зрозумів, така, що тобі здається, наче ми — це зло. У цьому класичному, біблійному, дуалістичному значенні. На жаль, Асуро, світ ділиться на добро і зло тільки в голові фанатиків. Я б не хотів називати тебе фанатиком… чи вже пора, як ти вважаєш?
Асура Махарадж промовчав.
— Справа в тому, що, крім білих і чорних, на цій планеті є ще й жовті, червоні, зелені, сірі. Так і в житті. Світ потребує різноманіття. Я знаю, тебе заразила вже ця біблійна міфологія, ця ідея, що є хтось на самому вершечку еволюції, хто керує усім. Так званий Бог. Навіть якщо Він є, Асуро, — сказав помічник судді. — Чому Він дозволяє існувати нам, демонам? Хіба не мав би Він спопелити нас своїм вогнем іще в зародку, як плісняву? Твій Господь — прихильник різноманіття. У Нього складніші погляди на світ, ніж ти собі думаєш.
Асура відчув, що слова помічника судді Раху проникають все глибше в його серце. Він не міг протиставити їм нічого, і їхній холод, логічна закономірність його міркувань сковувала те живе, що вирувало у нього в грудях. Асура Махарадж відчув, як його починає огортати апатія. Де він у цьому світі? Де його місце? Можливо, йому варто просто зараз покинути цей фургон, сісти серед натовпу і медитувати на порожнечу до тих пір, поки його силоміць не заберуть звідти? Скажімо, його помістили б у в’язницю. Але що таке в’язниця для того, хто заглиблений у ніщо? Тільки ще одна унаочнена метафора того становища, в якому й так знаходиться жива істота. Він став би славою в’язниці Синґ-Синґ — медитуючий анонімус, котрий не сказав до кінця своїх днів ні слова. Напівзаплющивши очі, він однаково дивився б на в’язнів і наглядачів, на жертв і ґвалтівників, на білих і негрів, на праведних і неправедних. Спека і холод для нього не мали би більше значення, голод і втому він навчився би подавляти так само, як вчаться подавляти набридливі думки. Скільки він просидів би так? Сто, двісті, тисячу років? Сто тисяч років? Якщо справді немає ні смерті, ні народження, хіба це має якесь значення? Жах викликало інше — те, що йому доведеться боротися за свій клаптик порожнечі цілу вічність, до тих пір поки остаточно не зрозуміє собі, що все — однакове: і спека, і холод, і страждання, і задоволення, і горе, і радість, і смерть, і народження. Це і буде свободою.
І Асура Махарадж відчув, що, можливо, саме туди він і має йти. Врешті-решт, його авантюра дійсно, можна вважати, провалилася. Бо навіть якщо він знайде Дашу, що він скаже їй тепер — як він зможе бути біля неї, з напівзаплющеними очима, зрозумівши, що знання тотожне незнанню, що все єдине, що він — шматок дихаючого, живого Космосу, який за чистою випадковістю прийняв Себе за демона Асуру Махараджа і тепер, нарешті, виплутується з цих тенетів мук і помилок. Що він зможе сказати сліпій жінці, котра все життя ворожила долю іншим, не знаючи власної? Не знаючи, що світ буде поглинутий полум’ям одного прекрасного вересневого дня. І не матиме більше сенсу жоден прогноз, жодне передбачення.
Серце Асури охопив такий крижаний відчай, що обличчя його перекосилося, і він відчув, що готовий заплакати.
Де ти, Дашо? Де ти, світлий вогнику мого серця? Де та Правда Істини, котра принесла б мені заспокоєння, те вдоволення, повноту, сенс, осмисленість, направленість, ентузіазм, дала б волю проявити зусилля, аби йти вперед, попри все, незважаючи ні на що? Де той прихисток всього живого, в якому, наче в лоні, спочиває душа, пізнавши правду свого вічного існування?
«Я тут, — почув він голос зі свого серця. — Нічого не бійся, просто вір і йди. Я потурбуюсь про все, тому що Я — твій вічний друг і заступник».
Асура Махарадж стиснув губи — йому здалося, що вони затремтіли. «Дякую», — сказав він подумки.
І серце його заповнила гаряча волога. Її стало раптом так багато, що здавалося, її вистачить, аби поділитися з цілим світом. Ніби двері відчинилися в його грудях, ніби в серце йому вмонтували соціоскоп — він побачив усю Землю, майже так, як показував йому її на мості старий містик, тільки тепер — по-інакшому. Він відчув, що тепер його очі були вмащені чимось живильним і вологим, бальзамом, від якого прозрівають. Він знав тепер, як повернути зір Даші — потрібно просто відкрити ці двері в серці. Він бачив налаштовані ракети в Північній Кореї і зведені боєголовки в Ірані. Бачив зенітні установки в Ізраїлі і підводні човни в Росії. Він бачив, що за кожною установкою стоїть така сама жива істота, як він, із таким самим страхом у серці, як він, з такою самою надією. Всі, хто дивився в той момент у приціли автоматів, хто відлічували секунди до початку атаки, всі, хто тремтіли від страху перед черговим авіаударом, хто ховався по темних підвалах від миротворців, що з карабінами прийшли, аби встановити мир і порядок, хто животів на самому дні цього існування і хто сидів у найвищих кабінетах цього світу — всі вони жили тим самим страхом, тими самими надіями, всі вони волали в своїх серцях: волали, як волає в сльозах дитина, котра загубила свою матір; як волає корова, коли від неї забирають теля; це звідти ішла затаєна туга, котру він бачив в очах у людей, з глибин серця, де вони, наче вовки, що поночі виходили вити до місяця, шукали і не знаходили, шукали — і не знаходили. І виття стояло по цілій землі, і була темрява, і не було їм збавлення від мук. Але там, у глибинах його серця, на дереві його тіла, за ним, голодним птахом, що клював гіркі плоди страждань, спостерігав його друг, його вічний друг. І Асура Махарадж зрозумів, що він ніколи не був сам — їх завжди було двоє.