Тінь попередника

Дивні видіння виринули з цих прадавніх нашарувань буття. Небо з дивним сонцем і фантастичні фарби сутінок. Шестинога багатоока тварина притиснулася до його ноги з відданістю домашнього пса. Висока струнка жінка зі шкірою кольору червоної бронзи й волоссям, зібраним у три високих гребені, завмерла на краю урвища в гордій самотності. Він побачив, як на трикутну кам'яну платформу сідає космічний корабель, схожий на ґроно гігантського винограду. Він спостерігав за бронзовошкірими людьми, що йшли вулицею великого міста повз химерні будівлі, схожі на гнізда велетенських комах. Він також ішов з ними й був одним із них. Всередині споруд-гнізд бронзовошкірих зустрічали і раділи їхньому приходові. Йому сподобався смак їжі, розкладеної на довгих металевих тарелях. Він пізнав запаморочливий, терпкий і гіркий, запах жінок іншого світу, обійняв їхні гнучкі талії й увійшов до їхніх гарячих і спраглих тіл. Він переслідував крилате чудовисько в лісі з оранжевими грибоподібними деревами й подарував сріблясту зброю молодому воїнові з жовтою пов'язкою на високому чолі. І ритм заволодів ним, Алі Аннадіром на прізвисько Бегемот. Заволодів нероздільно і владно. Так течія часу заволодіває річчю.

У ці ж хвилини в іншій частині Зали Часу той самий ритм видобував з кореневих сховищ пам'яті Олександра Вольска картини жахливих битв, які відбувалися в часи, ще віддаленіші від п'ятого століття Ери Відновлення, аніж ті, котрі бачив Бегемот. Він стояв на майданчику корабля, який плив сірим океаном, і дівчина в червоному одязі, схожа на Ґвен Вей, співала тужливу пісню, вдивляючись в овальний екран незнайомого йому приладу. Вольск бачив, як на горизонті виникла темна хмара, і вузьке обличчя дівчини потемніло від недоброго передчуття. Хмара несподівано розділилася на великих, пухнастих, з перепончастими крилами, тварин. Кожна з них несла в кігтях чорний циліндр. Із корабля до тої зграї помчали сині стріли — чи то промені, чи тонкі смертоносні снаряди. Тварини почали падати, але з відкритих циліндрів вийшли кільця жовтуватого полум'я, що несли загибель кораблю і його екіпажу. Вогонь лизнув Вольска, спопелив його нетутешнє тіло, і він побачив іншу реальність. Над ним мільйонами вогнів палало багатозір'я Дзеркала Анжеліки, він летів у кораблі з прозорим куполом, і знову поряд з ним була дівчина, інша, але також схожа на Ґвен Вей. «Це ж повинно щось означати», — подумав археолог і торкнувся руки цієї дівчини. Вона звернула до нього обличчя і посміхнулася. У цій посмішці була якась особлива ніжність. Моторошна і присмеркова ніжність тотальної приреченості. Ця посмішка останньої готовності до всього вжалила Вольска, наче штрикало отруйної комахи. Він відчув — не розумом, а всім своїм єством — безвихідний і твердий, як поверхня нейтронної зірки, відчай раси, що безповоротно гине. А потім він побачив Шерму — прекрасну і войовничу. Вона поливала з вогнемета чорні хвилі ґиргів, що рвалися до рубки корабля. Побачив Шерму, яка падала під натиском цієї орди. І йому було боляче, тому що він любив і Шерму, і Вей. Тому що він відчував, що і в досконалому тілі Шерми, і в гордовитому тілі Вей він зміг би зародити нове життя — вільних і сильних дітей своєї раси, воїнів, здатних відстояти право людей на майбутнє.

Ритм забирав від битв і вів на червоні й білі ложа, де він залишав своє гаряче й бадьоре сім'я у молодих і зрілих тілах — коричневих, чорних, жовтих і білих. Він запалював пристрасть і бажання в синіх, зелених, антрацитових і фіалкових очах відвертих, майстерних і гнучких жінок. Покірних його бажанням жінок з міцними стегнами і ніжними руками. Він гладив куполи їхніх грудей і цілував їхні жадібні губи. Його тіло охоплювало священне тремтіння, він зачинав цілі народи та раси, і його чоловіча сила не зменшувалася, а міцніла після кожного нового злиття. Вічне Життя входило в нього тисячами бажань, виливаючись із його тіла помноженою на тисячу міццю. Вічне Життя розквітало у вдячній плоті його жінок і продовжувалося у народжених ними нащадках. І воно не потребувало жодних храмів і не просило для себе молитовного поклоніння.

Потім крізь деспотичний ритм Вічного Життя пробилося уривчасте стакато. Синій колір залив видіння Вольска, став густішим, набув обрисів і перетворився на очі Преподобної сестри Овіти, вимогливі й уважні.

«Повертайся!» — наказала йому Овіта, і видіння згасло. Він отямився в Залі Часу, де лежав на сіро-сріблястих теплих плитах підлоги. Над ним нахилилася Овіта. Забрало її шолому світилося, віддзеркалюючи блакитне мерехтіння колон. Вольску видалося дивним, що декілька секунд тому він бачив її очі, не прикриті світловими фільтрами.

— Як я тут опинився? — запитав він, не відкриваючи рота. Твердо знаючи, що його почують.

— Прийшов.

— А де Ґвен?

— Ось там, — Овіта озирнулась на безмежжя Зали.

— З нею все добре?

— Вона жива й здорова.

— А Шерма?

— Її тут немає.

— А де вона?

— Вона пішла з Дорс до Розплідника Богів.

— Із тим шуропсиськом?

— Так.

— Навіщо?

— У Шерми тепер немає очей. Біла стіна випалила очі відступниці. Вона тепер бачить світ крізь очі Дорс.

— Вона сліпа?

— Вона покарана.

— А Некіч?

— Відійшов до предків. Махоніко і морліф Дунс теж.

— Я нічого не пам'ятаю.

— А нічого й не було. Храм вислав назустріч нам Білу стіну, зупинив зло, а потім дозволив нам пройти сюди, до Зали Часу. От і всі події.

— Дозволив тим, котрі вижили?

— Храм справедливий. Він покарав найманців. Тих, хто йшов примножувати смерть за винагороду.

— Але ж Шерма також ішла примножувати смерть.

— Шерма — окрема розмова. Майстер Тейсанболон, не бажаючи того, майже воскресив у Шермі прадавню расу. Шаманив старий, шаманив — і нашаманив. Вивів із мороку забуття гени пращурів і відтворив первісну матрицю.

— Прадавню расу?

— Магонійців. Наших предків по спадковій гілці «Б». Вони всі загинули в галактичних війнах минулих епох. А Шерма може стати Відроджувачкою раси. Храм упізнав її і не вбив. Хоча вона й дозволила злу оселитися у своєму тілі.

— Але ж як це… Ні, це все якось неправильно… Не зовсім правильно.

— Хто ти такий, щоб визначати, що правильно, а що неправильно…

— Ніхто, — погодився Вольск. — Нам треба повертатися, сестро. Я маю рацію?

Овіта не відповіла. В її мовчанні техноархеолог першого класу вловив щось таке, від чого йому стало моторошно.

Узбережжя океану біля плата Перлат,

планета Фаренго (9КВ97:2),

зоряна система Таліс.

11 десембрія 416 року Ери Відновлення

— Ґвен, це я, Ланс, ти впізнаєш мене? — Маккосліб спробував заглянути крізь тьмяне подряпане забороло шолома Ґвен Вей, побачити її обличчя. Але побачив лише віддзеркалення свого заборола і багряні відблиски від променів Таліс на ньому. Сонце Фаренго наближалося до зеніту. На Західному континенті настав теплий полудень.

Лейтенант Естіно доторкнувся до плеча колишнього адмірала. Кіборґ, що саме дослідив процесор на комбінезоні Вольска та його медичні імплантати, повідомив лейтенантові, що археолог перебуває в комі і що його життєві ресурси на межі вичерпання.

— Лансе, вони в комі, їх треба перенести на човник. Чим скоріше ми доправимо їх до корабельного медблоку, тим краще.

— Авжеж, — погодився Маккосліб, усе ще тримаючи за руку Вей. — Але потрібно все робити обережно. Дуже обережно. Подивись, як протерся на колінах її комбінезон. Там навіть маленькі дірочки є — ось тут… І тут також засохлий герметик. Найменше зрушення — і почнеться…

— Я бачу, Лансе. Та й фільтри… — лейтенант показав на брудно-коричневий колір мембрани атмосферного перетворювача. — Те, що леді жива — вже диво… Напевно, вони вийшли з Лабіринту десь поблизу. Може, оглянемо місцевість, тут можуть бути інші…

— Спочатку доставимо на корабель Ґвен і цього, а пізніше вже шукатимемо інших, — вирішив Маккосліб.