Страница 28 из 52
— Ви особисто знали таких людей? — метал став дзвінкішим.
— Я знав людей, які спілкувалися з такими людьми.
— Я вірю лише у те, що сама бачу. А ви, як справжній син Церкви, віруєте у попівські нісенітниці. Я також спілкувалася із тими, хто бачив тих, які знали когось, хто клявся, що на власні очі бачив песиголовців. Але це не означає, що я маю вірити у те, що песиголовці насправді існують. Скоріше не існують, аніж навпаки.
— Це погане порівняння.
— Чому? — в голосі Констанци дзвенів вже не просто метал, а шабельний булат.
— Не можна порівнювати святого відлюдника з песиголовцем.
— Olla! Які суворі обмеження на порівняння, ви лише подивіться! Я не порівнювала. Я просто застосувала наріжне логічне правило, котре називається «лезом Оккама». Це правило гласить: не треба примножувати сутності без потреби. Світ однаково добре обходиться як без фантастичних песиголовців, так і без ваших фантастичних святих, які буцімто на Афонській горі сидять, мовчать і чекають на осяяння. І відкидають при цьому процес наукового пізнання. Що доброго роблять ці святі для людей? Чим допомагають поступові людства до свободи, рівності і братерства? А наука, до речі, полегшує людям життя, звільняє їх від темних забобонів.
— Це не святі погані, це я такий вбогий розумом і не можу вам до ладу пояснити, — здався Григорій.
— Як ви любите самопринижуватися! — вона дивилася на нього майже презирливо.
— Принижене серце є таким, яке не заросло теренами турбот, а готове одержати правду Божу, — повторив він нещодавно сказане Лейлі.
— Яке безглуздя! Якщо ви будете так чинити, Григорію, я розлюблю вас! — рум'янець залив не лише обличчя, але й лебедину шию красуні. Воронова грива її волосся, вільна від заколок і гребнів, здавалося, от-от злетить над плечима двома чорними крилами.
— А хіба ви мене любите? — здивувався Сковорода. Про себе він зауважив, що уперше бачить, щоб молода жінка так червоніла.
— Я хочу, щоби ви мене правильно зрозуміли, — Констанца наблизилась до нього, так що він крізь сорочку відчув гарячкове тремтіння її тіла. — Я не куртизанка й не гетера, як ви собі нафантазували… Мовчіть!
— Але… — спробувала заперечити «природня людина».
— Мовчіть, кажу вам! — кволе заперечення було придушене у зародку. — Я не зраджую моєму чоловікові з чоловіками. А вшановувати Венеру з красивими жінками пристойним товариством зрадою не вважається. Я не зраджую чоловікові, хоча він вже два роки не розділяє зі мною ложа й був би не проти, аби я завела собі коханця. Або й цілий загін коханців. Йому було би так зручніше. Але я маю принципи.
— Ще маєте Ліду.
— Так, — крильця калабрійського носа Констанци напнулися, як вітрила піратського шлюпа перед атакою. — Маю Ліду. Маю її так, як мені заманеться. Так, як не підкаже вам ваша вбога уява. Я кохаю Ліду. Вона — моє «живе срібло». Вона — ртуть, а я — сірка. Ми зливаємося з нею в одну полум'яну цілісність, як ці два елементи у реторті алхіміка зливаються, утворюючи Філософського Меркурія. Проте я також можу покохати і вас, Григорію. Можу, не дивіться на мене так! Можу! Але тільки не тоді, коли ви мурмочете щось святенницьке про «принижене серце» і «осяяння». Вам не пасує філософія хробака. Я бачу в вас природний потенціал героя. Потенціал народного трибуна. Потенціал Брута і Демосфена. Ваш лідер Orlyk нині потребує таких як ви. Наближається вирішальний час всеєвропейської битви за вольність. Всі народи від океану до східних степів повстануть проти тиранів, мракобісів і обскурантів. Чи вам байдужа доля вашої Батьківщини?
— Не байдужа, зовсім ні. Але ж є вища Вітчизна у чертогах Отця Небесного.
— Геть з моїх очей! — просичала Констанца, показуючи рукою на двері. — Ви мене розчарували.
— Прошу вибачити мене, вбогого, — сумно посміхнувся Григорій. — Вибачте також за те, що не потрафлю сьогодні віддати вам цього одягу…
— Ге-е-еть!
У тому крику Сковороді раптом почулося щось знайоме. «Це ж так виганяв мене зі Львова демон, що сидів у тілі юнака!» — згадав він. Григорій відважив розлюченій жінці низький поклін і твердим кроком залишив апартаменти подружжя Тома.
«Ліда — ртуть, а я сірка!» — згадав він слова Констанци. В тих книжках, з яких він починав своє осягнення світу, сірка твердо асоціювалася з пеклом та його хазяїном.
Виходячи з будинку на вулицю Отців Тринітаріїв, Сковорода прочитав Ісусову молитву й тричі перехрестився.
Павло Вигилярний вже давно не мандрував горами й невдовзі відчув, що не встигає за старшим братом. Йому випало нести у наплічнику воду, пакунок з бутербродами і один з канделябрів. Вантаж не виглядав на критичний, проте вже на п'ятому кілометрі блукання гірськими стежками його спина під наплічником стала геть мокрою, а в колінах і гомілках замешкав нав'язливий біль.
— Далеко ще? — спитав він, коли почав відставати.
— Неблизько. Стомився?
— Та є трохи.
— Давай зупинимось на хвилину, — раптом запропонував старший. — А то, бачу, ти вже з дихання збився. Відпочинь.
— Ну, о'кей, — молодший дещо здивовано подивився на «карпатського есквайра». Наскільки він знав свого брата, вдачі Олександра Петровича не були притаманні спалахи співчуття до слабших та відстаючих.
Вони сіли на обдертий до гладкого стовбур поваленої ялинки і зволожили горло водою.
— Ти на мене обідився, — чи то запитав, чи то констатував старший.
— Ні, не образився.
— Обідився, я ж бачу.
— Та кажу ж тобі: ні.
— Обідився, обідився, — примружився Олександр Петрович. — Жаба тебе душить, що маєш віддати мені сорок процентів.
— Я тобі чесно сказав, Сашо, що не вважаю такий розподіл відсотків справедливим, але ж ми з тобою — одна родина. Я не буду кіпішувати. Нехай буде сорок.
— Обідився… — зітхнув старший.
Запала мовчанка.
— Ти нічого не помітив? — раптом запитав Олександр Петрович, вдивляючись у коротку лісову перспективу, де колонада дзвінких серпневих дерев спиралася на лабіринт переплетених сірих коренів.
— Ні, а що? — Павлові передалося занепокоєння старшого.
— Та ні, почудилося, — махнув рукою «карпатський есквайр». — Ну що, трохи відпочив?
— Скільки ще йти?
— За сусідньою горою. Ти хоч запам'ятовуєш, як ми йдемо?
— Не дуже, — признався молодший. — Ці всі повороти — вони ж однакові.
— Це лише так здається. Нічого, — запевнив старший. — Я тобі потім на карті все поясню, нічого там надто мудрого немає.
— Так що тобі там почудилося?
— Звук.
— Який?
— Коли у тиху погоду суха гілка під ногою зламається, то такий звук, як постріл. За кілометр чути.
— Я не чув.
— Я колись теж не чув. В місті вуха мохом заростають. Але тут тепер туристів повно.
— А там, куди ми з тобою йдемо?
— Будемо сподіватися, що немає.
Григорій продав сюртук (ночі були теплими), зірвав металеві прикраси з башмаків, навмисно забруднив панський одяг пряженим корком і швидко став своїм у компанії волоцюг, які жили у районі Дорсадуро, на березі брудного каналу, назви якого він так ніколи й не довідався. Єдиною річчю, яка не потребувала жодної трансформації, була його потерта школярська торба. Перетворення пристойно вдягненого іноземця на місцевого драня відбулося настільки легко, що він і сам здивувався.
«Певно, печерські угодники дарують мені таку невпертість у прощаннях з непотрібними речами і примарними зручностями світу сього», — вирішив Сковорода і возніс вдячну молитву до собору спочилих у Бозі святих Печерської лаври.
Того ранку Сковорода шукав біля порту вибракувану перекупниками рибу. Раптом хтось сильно штурханув його в спину. Він ледве не впав з високого парапету на замоховілі камені причальних «биків». Проте ще більшою несподіванкою для нього стало те, що він почув за мить після потужного стусана.