Страница 27 из 52
— Можливо, — погодився Кондульмеро. — Але, Тіто, ви все ж таки не відповіли на моє питання. Щось змушує вас не довіряти посадовим особам Священного трибуналу? Якщо маєте якісь підозри, то вашим найпершим обов'язком є доповісти про них мені.
— Нічого конкретного, монсеньйоре. Проте обережність ніколи не буває зайвою. Шпигуни франкмасонів навчилися ретельно маскуватись і розкидують свої диявольські тенета повсюди. Там, де не допомагають гроші і брехня, вони застосовують чорну магію. Два тижні тому у Падуї арештували аудитора, який виявився керівником масонської ложі. В нього знайшли прилади для планетної магії і воскові подоби померлих від минулорічної гнійної лихоманки.
— Я чув ці байки, — скорчив гримасу інквізитор. — Насправді все було трохи не так, як ви кажете. Навіть зовсім не так. Сеньйора аудитора обмовили заздрісники. Він нещодавно одружився на молодій, багатій удові, і когось це дуже засмутило. Така-от банальна провінційна історія. А ви кажете «планетна магія», «гнійна лихоманка»!.. Не засмучуйтесь. Це ж я кажу лише для того, щоби нагадати вам, сеньйоре секретар Священного трибуналу, що не варто бути надто довірливим до пліток… Але добре, нехай цей лист поки що погостює у моїй шкатулці. Можете йти.
Венеція Григорію не сподобалась. Місто тхнуло гниллю, наче болото. Якщо у Трієсті морський вітер вчасно розганяв міські міазми, то тут він з цим не давав собі ради. Запах розкладу переслідував Сковороду і на вулицях, і в розкішних апартаментах подружжя Тома. Він відверто нудився і шкодував, що залишив палаццо д'Агло, де в своє задоволення вивчав емблематику і копіював малюнки з альбомів. Він із радістю поміняв би прикрашене балдахіном розкішне ліжко в апартаментах на вулиці Отців Тринітаріїв на сінник у сирому палаццо нареченого Клементини.
Венеційська архітектура його вразила, але важкувата краса Сан-Марко і Палацу Дожів не змогла компенсувати втрати доброго настрою. Констанца сяяла вродою і привітністю, але видовище оргії не виходило з його пам'яті. Чоловік її виявився нуднуватим педантом, абсолютно байдужим до філософії і всього, чим цікавилася його чарівна дружина. Він взагалі приділяв дружині мало уваги і спав у кабінеті, окремо від неї. Сковорода вирішив, що флегматична, схильна до раціонального, вдача банкіра спричинилася до його тілесної холодності. Єдиним, що піднімало його настрій, був час, проведений в оранжереї, де під пильним наглядом садівників росли чудернацькі, привезені з далеких країн, квіти і овочі. З Григорієм Генріх Тома тримав себе невимушено і коректно, але чутлива натура Сковороди вловлювала у поглядах, що банкір тишком-нишком кидав на нього, невисловлені питання і зростаючі підозри.
Перед поїздкою до Венеції Констанца подарувала «природній людині» три зміни пристойного світського одягу, в якому Григорій відчував себе зручно, але незвично. Найбільше зрадів новому взуттю, адже його старі чижми остаточно розвалилися. Вони з Констанцою ходили містом і проводили час переважно у метафізичних бесідах. Від болотяного смороду у Григорія боліла голова, але він намагався зрозуміти і запам'ятати якомога більше. Констанца охоче йшла на зустріч його пізнавальним прагненням. Вона познайомила Григорія зі схемою кабалістичного дерева Сфірот. Він твердо вирішив навзаєм переказати та прокоментувати для неї основні артикули з писань знаменитих афонських і печерських старців.
Розмова про Афон почалася з того, що Констанцу зацікавила іконка, яку Григорій поставив на комод поряд із ліжком. На іконці у нововізантійській манері було зображено інока, який приставив вказівного пальця до губ, судячи з усього, закликаючи до мовчання. Констанцу вразила подібність цього жесту до ритуального масонського знака ступеня «таємного майстра». Вона спитала, кого саме зображено на іконці.
— Святого Максима Сповідника, який вчив про чин мовчання, що його смиренномудрі монахи називають Священною Ісихією, — відповів Сковорода. — Він ішов тою стежиною, яку проклав для мудролюбних християн дивовижний Діонісій Ареопагіт, що вказав нам той шлях до Господа, котрий пролягає не через пізнання його зримих справ, а через пізнання істинної відсутності будь-чого зримого.
— А який сенс священного мовчання?
— Воно наближує до Творця.
— У який саме спосіб?
— Наш передвічний Творець, Констанцо, нічого не пізнає, оскільки не потребує цього. Він володіє всезнанням. Всезнанням таким безмежним і абсолютним, яке ми з вами навіть уявити не спроможні. Немає таких слів, якими можна було б переповісти про його безмежність.
— Ще б пак! — погодилась Констанца, згадавши стару масонську гравюру, на якій Великий Архітектор був представлений у вигляді сфери з променями, що осягали замислений і створений ним Всесвіт, який художник зобразив у вигляді розсипу планет і зірок.
— Пізнавати світ, що оточує нас, — те, чим займаються люди. Сам Бог у жодний спосіб не потребує знання, бо це передбачало б таку неможливу річ, як відсторонене усвідомлення Богом самого себе, тобто притаманну людям двоїстість. Людина може дивитися на себе з боку, бо вона не охоплює всього сущого. Тому може існувати така «сторона», звідки ми дивимося на себе, оцінюємо себе, сваримо себе за недосконалі вчинки. Цього немає, не може бути у Богові, як в абсолютній Цілісності та абсолютній Повноті. Тому стосовно Господа Бога не можна взагалі уявити пізнання.
— Григорію, вибачте, але ви мені пояснюєте ці речі так, немов я щойно на світ народилася. Я «Метафізику» Арістотеля, аби ви знали, прочитала у п'ятнадцять років, а Картезія — у сімнадцять, — на її щоках з'явився чарівний рум'янець. — Я чудово розумію, Григорію, що Бог не може бути ані об'єктом, ані суб'єктом гнозису, себто пізнання. Більше того, я навіть знаю, куди ваші Максим із Діонісієм ведуть. А ведуть вони до того висновку, що в Абсолютному Божестві взагалі немає та й не може бути жодного процесу. Відповідно, немає в Абсолютному Божестві й часу, оскільки категорія часу, а значить, і кожна послідовність є лише умовностями процесу життя. Обмеженнями лише для нашого, для тварного світу. Того світу, який кабалісти називають Малкудом — Царством земним. Найнижчим і найпримітивнішим зі всіх існуючих світів.
— Істинно, істинно так, Констанцо, — він знову і знову дивувався ерудиції і гнучкому розумові цієї дивовижної жінки. — Преподобний святитель Григорій Палама, що йшов до Єдиного стежиною Ареопагіта, писав, що все суще завжди є в Богові, й тому злитися з Богом, самому стати Богом означає отримання безмежного знання, для якого немає ані минулого, ані майбутнього. Яке саме є всім і всьому дорівнює. Божество осягається не шляхом вченого диспуту чи любомудрія, де кожне слово завжди змагається з іншим словом. Пізнання Творця і містичне злиття з його нетварними енергіями відбувається через особливий чин священної німотності.
— І чим вона відрізняється від німотності буденної?
— У священному безмов'ї відбувається пошук повноти Істини. Це не поступовий пошук від окремого до загального, про який згадано в Арістотеля та інших філософів. Їхній спосіб пізнання пов'язаний з часом, з послідовністю. Тому він не веде до Бога, він не наближує до повноти. Священномовчальники пішли іншим шляхом. Вони глибші, taciturnior Pythagoreis[58]. За свідченнями античних авторів, учні філософа і математика Піфагора у перші десять років навчання повинні були перебувати в повній німоті. На їхньому шляху повнота знання осягається миттєво в особливому стані. Лише під наглядом досвідченого старця можна одного дня осягнути через осяяння (саме осягнути, а не відчути, не зрозуміти!), як увійти до стану священного мовчання.
— Ви входили у нього? Осягали? Мали осяяння?
— Ні, — визнав Григорій, відводячи очі.
— Так про що ми тепер говоримо? — у голосі Констанци він раптом почув металеві нотки.
— Але ж святі люди на Афоні і в наших монастирях досягали Світла через ісихію.
58
Мовчазніші за піфагорейців (лат.).