Страница 25 из 38
14.15
— Слухай, ми йдемо.
— Угу, — каже вона.
— Дай адресу Гоші.
Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягує мені. На, говорить, тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати і просто не почути. Скажете, що від мене, а то він вас не впустить, зрозумів? зрозумів, кажу, спасибі тобі, ну все — валіть, каже вона і відразу ж про нас забуває. Ми вже виходимо, і тут — вже в дверях — я повертаюсь і кажу їй:
— Маруся, — кажу я. — Слухай, тут така річ.
— Ну?
— Може, візьмеш нашого Молотова?
— Молотова? — перепитує вона.
— Ну, да, Молотова. Нам його все одно в напряг тягати за собою, а тобі може підійде. Все-таки член цк.
Маруся підходить до мене, розглядає Молотова, проводить руками по його обличчю і каже:
— Добре. Я його візьму. Він мені подобається — він схожий на мого тата. У нього така сама хуйня на кителі.
— Це не хуйня, — кажу я. — Це орден Леніна.
Добре, каже Маруся, хрін з вами — ось вам бабки — вона соває мені купюру, давайте я вас відвезу, а то вас загребуть ще в під'їзді, постав, — каже вона мені, — постав Молотова на балконі, він тепер мій, я слухняно відношу Молотова на балкон, і ми йдемо вниз, Маруся підводить нас до гаража, ворота гаража оббиті залізом і міддю, справжня тобі брама пекла, за такими ворітьми потрібно ховати драконів, або атомні бомбардувальники, щось апокаліптичне, одне слово. Смішно, але в Марусі там всього лише розхуячений жигуль, у самій брамі є ще одні — менші — ворота, так само оббиті залізом, Маруся відчиняє саме їх, заходьте — говорить, може, каже Вася, відчинимо ворота, ви заходьте, каже Маруся, я сама відчиню, а то хтось побачить, як ви крутитесь біля гаража — почне розпитувати, я сама, лізьте в машину, ми заходимо до темного гаража, справді бачимо там розхуячений, але ще цілком боєздатний жигуль і запихаємось втрьох на заднє сидіння — я, Вася Комуніст і Собака Павлов, Собака спочатку хоче лізти на переднє сидіння, але праві бокові наглухо розбиті і вм'яті всередину, тому ми беремо Собаку до себе, так би мовити — на коліна. Маруся якийсь час стоїть біля воріт, дістає звідкись із кишені джинсів недобиту папіросу, швидко її добиває і раптом згадує, що вона про щось забула, про що я забула, думає вона, про що? чому я біля гаража, мабуть, я хотіла кудись їхати, але куди? думає вона, задумливо заходить всередину і сідає за кермо, ну, що, Маруся, кричить їй нервово Собака, поїхали? поїхали, реагує на заклик Маруся, вмикає двигун і врубає задній хід. Відчинити ворота вона, звісно, забуває.
14.45
— Вилізеш? — питаюсь.
— Вилізу-вилізу, — каже Маруся. — Все гаразд.
—Іди додому, — каже їй Вася. — Дійдеш сама?
— Дійду, — каже Маруся.
— Точно дійдеш? — питається Вася.
— Ага, — каже вона і пробує знову завести машину.
Вася перехиляється із заднього сидіння і забирає в неї ключі. Разом ми витягуємо нашу подружку з крісла пілота, зачиняємо за собою гараж, вкладаємо їй в руки її ключі і йдемо собі, думаючи ще — дійде вона чи не дійде, і якщо дійде — то куди, але так виходить, що доки ми вибираємось на площу і дивимось звідти на будинок проти муніципалітету, Маруся якимось дивом опиняється на своєму балконі і вже сидить там, притулившись до Молотова, два нещасні обдовбані створіння — Маруся в фірмових драних джинсах і футболці з роллінг стоунз і Молотов, член цк, старий гедоніст, любитель коктейлів — ближче до неба, хай усього лише на кілька метрів, але — ближче.
Частина друга
РІКА, ЩО ТЕЧЕ ПРОТИ ВЛАСНОЇ ТЕЧІЇ
15.15
Я тисну довго й наполегливо, не маю вибору, що тут скажеш — якщо його зараз тут не виявиться, нам доведеться повертатись додому, а там ще невідомо що на нас чекає, загалом — тоді вся ця затія втрачає сенс, для чого ж ми тоді другий день тягаємось містом, намагаємось щось виправити в цій, доволі-таки лажовій, ситуації, тож головне — щоб він тут був, але ніхто не відчиняє, і я вже думаю, ну, гаразд, не вийшло, поховають вітчима та й по всьому, поїде наш друг потім на сорок днів, якщо вже їм так сильно треба, вони можуть усе це для нього зафіксувати, сфотографувати його попіл, або зняти на відео, щоби потім вбитий горем Карбюратор переглядав печальну церемонію довгими зимовими вечорами, перед сном, Собака врешті не витримує і починає бити в двері ногою, я хочу його заспокоїти, але тут за дверима чується якесь шамотіння, хтось, здається, йде до нас, двері справді відчиняються, і до нас виходить лисий товстий чувак у синьому шовковому халаті.
— Що нада? — питається він.
— Нам Какао нада, — говорить йому Собака.
Чувак мовчки дістає з кишені халату газовий пістолет і приставляє його до Собачого писка.
— Яке какао? — питається він.
— Наш друг, — перелякано говорить йому Собака. — Какао.
— Що ти грузиш? — нервується чувак, очевидно Гоша.
Вася ховається в мене за спиною, а я думаю — як же його звати, цього нашого Какао — як же його звати, як можуть звати донбаського інтелігента? мабуть, Андрюшою, точно — Андрюшою.
— Андрюша, — кажу я. — Нам потрібен Андрюша. Ми його друзі.
— Да? — недовірливо перепитує Гоша. — Ну, ладно, заходьте, — каже він, але пістолет не прибирає. Раптом бачить у Собаки наплечник і каже: що там?
— Бухло, — каже Собака.
— Давай, — говорить Гоша.
Собака дістає пляшку коньяку, віддає Гоші, той мовчки запихає її до кишені халата, і ми заходимо за ним і опиняємось у велетенській квартирі, коридор тягнеться кудись углибину, ми йдемо за Гошою і виходимо на безрозмірну кухню, нехуйово йому, очевидно, платять за опльовування наших святинь, думаю я із заздрістю, на кухні сидить Какао, щоправда без костюма, теж у якомусь халаті, таке враження, що в них тут сауна, сидить і п'є щось із великого горнятка, можливо саме какао і п'є, Андрюша, це до тебе, каже йому підар-редактор і, втративши до нас будь-який інтерес, зникає в нетрях своєї підарської квартири.
— Привіт, — радісно посміхається до нас Какао, мудак товстий.
— Привіт, Какао, — каже Вася. — Прикольний халат. Ти в ньому тепер завжди ходитимеш?
— Це мені Гоша дав, — пояснює Какао.
— Ну, гаразд, — перебиваю я його. — Маруся казала, що ти телефонував, щось про Карбюратора говорив.
— Ага, — каже Какао. — Я вам ще вчора хотів сказати, а ви слухати не стали.
— Що нам тебе слухати, — починає Собака, але Вася його спиняє, мовляв, хай говорить.
— Ось, — продовжує радісно Какао. — Ви пішли, а я потім думаю, треба ж вас якось попередити.
— Про що попередити? — питається Вася.
— Про Карбюратора.
— Ти знаєш де він?
— Знаю.
— Він в місті?
— Ви, що — лохи? — хоробриться Какао, відчуває все-таки, мудак, що він на своїй території. — Ладно ці придурки, але ти, Жадан, мав би знати, ви ж, здається, разом навчаєтесь.
— Я хворів, — кажу.
— Ага, — погоджується він, — у тебе це надовго. Карбюратор давно в таборі.
— В якому таборі? — лякаюсь я.
— Він що — сів? — лякається собі Собака.
— Та ні, куди він сяде, — сміється Какао. — Він в цьому, в піонерському таборі, чи як це тепер називається, трудовому, о. Там зараз якраз цей, як це, перший строк, ні не строк, завіз. Ні, не завіз, зміна. Приїде купа малолітніх уйобків, і Карбюратор буде їх вчити, як ставити намет.
— Ні фіга собі, — дивуюсь я.
— Да, — говорить Какао, — в таборі прикольно. Купа тьолок. Я колись, ще в школі, їздив раз, так до мене там один вожатий чіплявся. Уявляєте — підаром виявився.
— Ось і Карбюратор, мабуть, до когось чіпляється, — каже Вася.
— Він що — теж підар? — не розуміє Собака.
— Ні, Карбюратор не підар, — кажу я, — я його добре знаю. Хоча по-своєму — підар, звичайно.
— Ну, і що робити? — питається Вася в Какао.
— Поїдьте до нього, — говорить Какао. — Там класно. Тьолки.
— Вожаті-підари, — додає Собака.
— А де це? — питається Вася.
— За Вузловою, — говорить Какао. — Табір «Хімік».