Депеш мод

Я раптом думаю про Марусю, як вона там, думаю, сидить, мабуть, на балконі, обійнявши свого Молотова, котрий схожий чимось на її тата-генерала. Чому вона не може ось так сидіти зі своїм татом? Що їй заважає? Не знаю, просто коли ти маєш квартиру з видом на муніципалітет і гараж з, хай і розхуяченим, але все-таки жигульом, ти перестаєш помічати такі речі, розумієте, про що я, перестаєш їх сприймати, для тебе куди природніше обіймати мідний бюст Молотова, члена цк, аніж свого власного, живого тата, така фігня. Інша річ — Карбюратор. Він, по-моєму, стільки гівна в своєму житті зжер, що весь цей прогруз із родиною, із одноногим вітчимом, із дядею Робертом, йому, очевидно, і справді не потрібен. У кожному разі мені так здається, але хто знає, як воно насправді, я тут просто стою і переповідаю всі ці історії, переповідаю всі ці розмови, як вони мені запам'ятались, тож хто я такий, аби про це судити. Зараз піду і все скажу.

13.10

— Пішли краще на повітря.

— Пішли, — каже він, ми виходимо на платформу, йдемо в самий її кінець і сідаємо скраєчку, обличчям на Схід, туди, звідки має приїхати потяг.

— Як ти тут? — питаюсь.

— Нормально, — каже Карбюратор. — Тут здорово. Я собі коли-небудь куплю тут будинок.

— Тут?

— Ага.

— Що ти тут робитимеш?

— Побудую пилораму, — каже Карбюратор. — Валитиму тайгу. Дивись скільки тут дерев. На все життя вистачить.

— Да, — кажу, — одружишся з якою-небудь піонервожатою. Народите купу дітей.

— Ну, ні, — каже Карбюратор. — Тільки не дітей.

— Чому?

— Не знаю, — каже він, — не знаю. Не хочу, аби вони все це бачили, розумієш?

— Ну, ти ж усе це бачив?

— Ось через це і не хочу. Краще я пилораму побудую.

13.20

— Знаєш, тут дуже холодна вода. Я плаваю лише після обіду, коли вона прогрівається.

— Сьогодні дощ, навряд чи вона прогріється.

— Так, мабуть не прогріється.

— То що робити будемо?

— Не знаю. Почекаємо. Колись же вона має прогрітись.

— Як знати, — кажу, — як знати.

13.30

— Там ще лишилось?

— Так, — кажу, — небагато.

— Лиши на потім, добре?

— Як скажеш, — кажу. — В тебе ж день народження, не в мене.

— Я не люблю свій день народження.

— Що так?

— Не знаю, я, розумієш, завжди себе дивно почував, ну, в дитинстві, вони всі навколо мене товклись і щось від мене хотіли. А день народження-то справді мій, розумієш?

— Ну.

— Зараз потяг на Вузлову піде.

13.47

— Слухай, — кажу, — а ви своїх піонерів купатись водите?

— Водимо, — говорить Карбюратор.

— А якщо вода холодна?

— А їм все одно, вони як жаби — стрибають в крижану воду, плавають собі. Їм здорово, вони ще не розуміють, що вода холодна.

— Ніхто ще не потонув?

— Хто ж їм дасть. Тут захочеш — не потонеш. Це ж табір, розумієш?

13.52

Він розламує жовтий твердий хліб, на, каже, тримай, я беру шматок і кладу поруч із собою на асфальт, з-за хмар нарешті проступає сонце, за пару годин вода має прогрітись і тоді можна буде переплисти цю їхню річку і подивитись, нарешті, що там — з того боку річища, яке весь цей час знаходиться поруч зі мною, хоч раз переплисти і нормально все там роздивитись, гарна нагода, до речі, головне, аби вода прогрілась, останній на сьогодні потяг проїжджає повз нас, слідом за ним незадоволено тягнуться хмари, реальність зсовується в західному напрямку, ніби слайд, тепер має з'явитись наступний кадр, Карбюратор мовчки пережовує свій жовтий хліб, краплі спадають із сосен на пластикові покрівлі павільйонів, крім нас, на платформі більше нікого немає, я дивлюся на асфальт і бачу, як до мого хліба підповзає втомлений, змучений депресіями слимак, витягує свою недовірливу пику в бік мого хліба, потім розчаровано всовує її назад до панцира і починає відповзати від нас на Захід — на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дороги йому вистачить на все його життя.

Січень—травень 2004, Харків