Страница 19 из 38
Життя — це як космічна ракета, і якщо ти заліз до неї, то сиди і нічого не чіпай, просто будь готовий до того, що життя твоє круто зміниться. В кожному разі дітей у тебе точно не буде. Та й загалом — нормального сексу. Це ти мусиш із самого початку враховувати — або секс, або космос, і тут є з чого вибирати, тому що насправді жодне трахання в світі, хай навіть найбільш підривне трахання, не варте того великого й прекрасного, що відкривається тобі з ілюмінатора твоєї бляшаної ракети, деякі краєвиди в цьому житті, деякі ландшафти варті того, аби за них заплатити найдорожчим, що в тебе є, себто ерекцією, але щоби зрозуміти це, потрібно бути щонайменше космонавтом, ну, на крайняк — ангелом, що в умовах розпаду капіталу — однофігственно.
— Я не розумію, — кажу я крізь сон, — чому все-таки перманентний похуїзм?
— А тому, — говорить Чапай і щасливо посміхається до мене з-поза трансгалактичних променів, — що все по хую: бабки — по хую, система планування — по хую, інвестори — по хую, міністерство — по хую, — він, схоже, завівся, — держава — по хую, транснаціональні корпорації — по хую, спайка капіталу — по хую, сфери впливу — по хую, розширення ринку на схід — по хую.
— Мирний космос — по хую, — додає Вася.
— Безсумнівно, — серйозно говорить Чапай, і всі замовкають.
20.30
Десь далеко-далеко, на Сході республіки, зовсім поруч із державним кордоном, небо пахне ранковим лісом, пахне, зовсім по-особливому, брезентовими наметами і сосновими гілками, що кладуть на ці намети свої важкі лапи. Я йду довгою-довгою лісовою доріжкою, ліворуч від мене і праворуч від мене — високі і теплі сосни, які зігрівають своїм диханням пісок навколо себе, і повітря, і ранковий суботній ліс, і птахів, що трапляються час від часу, і загалом — усе це небо, і, очевидно, державний кордон — сосни це такі собі батарейки, котрі пустили коріння, якраз вздовж ріки, ріку видно за стовбурами ліворуч, і ми йдемо вздовж ріки, власне ми йдемо вгору, проти руху води, мені шість років, я дуже люблю ліс і ріку, а головне — я люблю вікенд, мені цілком зрозуміло, що сосни на вікенд особливо теплі, а небо — особливо мирне. На мені якась дурацька футболка і дурацькі шорти, і запилені сандалети, якими я буцаю соснові шишки, підіймаючи хмарки ранкового пилу, тоді моя подружка повертається до мене і просить, аби я заспокоївся і такого не робив. Моїй подружці 16, вона погодилась зі мною погуляти, власне, її попросили мої батьки, котрі товаришують із її батьками, вони всі залишились на річковому пляжі, сидять собі і готують салати зі свіжої вологої городини, плавають у ранковій ріці, попереду цілий вікенд, тож вони займаються своїми нецікавими дорослими справами, натомість я знайшов серед сосен доріжку і моя знайома без особливого, слід завважити, бажання, повела мене по ній, так, щоби я врешті пройшовся і заткнувся і вже нікого не діставав, хоча вона до мене добре ставиться, вірніше, це я за нею постійно тягаюсь, але вона тримається доволі добре і особливих претензій до мене не висловлює — так лише — аби не здіймав пил, аби не хапав її за руки, одне слово — не поводив себе як дебіл. Мені подобається пісок під ногами, мені подобається мокра трава на піску, мені подобаються сосни, в яких тривожно перетікають електрони, мені подобаються крикливі безтурботні птахи на високих соснових гілках, мені подобається небо, тому що воно тягнеться далеко-далеко і ніколи не закінчується, це мені подобається найбільше, я дуже люблю, коли щось ніколи не закінчується, і небо саме з таких речей, мені подобається, що ця доріжка теж не закінчується, теж тягнеться без кінця проти руху води, то наближаючись до неї, то знову закочуючись за стовбури, нарешті моя знайома не витримує, добре, каже, пішли скупаємось і назад, я намагаюсь виторгувати в неї ще з півкілометра, але вона говорить — досить, купатись і назад, і я змушений із цим змиритись. Вона сходить зі стежки і йде просто до води, я намагаюсь не відставати, йду слідом і розглядаю її чорний блискучий купальник, такі тоді, в кінці 70-х, саме були в моді, її купальник особливий — по його чорному тлу розсипані жовті, червоні та помаранчеві листки, справжній листопад, хоча в листопаді, здається, ніхто і не купається, але в неї справжній падолист на тілі, і тіло в неї — красиве й міцне, їй дуже пасує це листя, це навіть я у свої 6 розумію, інакше б я за нею не йшов, вода ще не встигла прогрітись, берег порожній і прохолодний, моя подружка підрулює до води і починає поступово в неї входити, я дивлюсь, як під водою зникають її стопи, її високі тьмяні литки, її коліна, її стегна, врешті вона падає на поверхню води, топлячи в ній все своє листя — і жовте, і червоне, і помаранчеве, і повертається до мене — давай, кричить, давай, іди сюди, холодно, кажу я з берега, перестань, кричить вона, нічого не холодно, іди сюди, вона випливає на середину ріки, течія починає зносити її вниз, і я раптом лякаюсь, що ось її понесе вниз, а я залишусь тут сам й буду стояти на цьому березі нікому не потрібний, перед холодною глибокою водою, котра тече невідомо куди, і я не витримую і стрибаю у воду, навіть забувши, що не вмію плавати, і рухаюсь до неї, вона мене помічає і починає підпливати до берега, я б'ю по воді руками, намагаючись не захлинутись ще на мілкому, і врешті вона підпливає і, віддихуючись, весело кричить — давай руку, і я простягаю їй руку і в цей час мене просто розриває, і вся ця вода тече навколо мене, тече в одному
напрямку, весь час в одному напрямку і мені від цього так добре, ніби мені зовсім не 6, а всі 16, як і моїй подружці, моїй біг вайт мамі, котра тягне мене за собою проти течії, і так міцно тримає мене за руку, що якби я міг, я би просто кінчив, але я лише тримаюсь за неї і не можу кінчити, зовсім-зовсім не можу кінчити і так все життя
— Каса, — каже він. — Общак. Загальна каса, яка формується спільними зусиллями. Скорочено — ЗК.
Чапай, втративши нас із Васею, тримається обома руками за останнього співрозмовника-Собаку.
— Робітнича каса, — каже Чапай. — Жодних банків. Банки — це найобка.
— Фікція, — підказує Собака.
— Точно.
Якусь мить вони мовчать, я знову засинаю, але тут Чапай говорить:
— В принципі, — говорить він. — Тут теж є каса.
Собака розгублено оглядає кімнату.
— На заводі, — пояснює Чапай. — Наш директор тримає її в парткомі. Колишньому парткомі, — додає він.
— Ну? — Собака насторожується. Я теж прокидаюсь.
— В принципі, — говорить Чапай, — сьогодні вихідні, охорона лише на вахті. Територію обходять двічі за зміну. Я знаю їхній маршрут і розпорядок.
— Ну?
— В принципі, — пояснює Чапай, — це не його гроші. Не його працею зароблені. Це трудові гроші. Общак.
— Як у Маркса? — питає Собака.
— Як у Маркса, — погоджується Чапай. — Можемо взяти.
— Ви що, — кажу я, прокинувшись, — йобнулись? Заметуть відразу. Ти що, — кажу Собаці, — не бачиш? — він же поїхав на своєму пиху, він же зараз не з тобою говорить, він же з Карлом Марксом говорить, причому гамбурзького періоду.
— Не тринди багато, — ображається Чапай. — Ніхто тебе не замете. Охоронців всього двоє. Цей завод регулярно хтось бомбить, починаючи від директора. Тут уже красти немає чого.
— Ну, — кажу, — якого ж хріна ми туди поліземо?
— Я сьогодні бачив, — стишує голос Чапай, — як директор щось у себе пакував.
— Що?
— Не знаю. Може, бабки, може, апаратуру. До нього зранку приїздили акціонери, підігнали мікроавтобус і вони туди почали виносити якісь ящики. Забили повністю салон і поїхали. А кілька ящиків лишилось, я сам бачив.
— Ну, да, — кажу, — там підшипники які-небудь, а ми підставлятись будемо.
— Та немає в нього, — шепоче Чапай, — ніяких підшипників. А якщо є — в парткомі він їх не тримає. Там бабки. Або апаратура. Він, сука, замки навіть змінив, я сам бачив.
— Замки?
— Замки.
— Так як ми туди заліземо? — не розумію я.
— Через дах, — каже Чапай. — Я знаю спосіб. Тільки треба зараз вийти, доки ще світло і пересидіти на даху години до другої — до третьої, доки охоронець пройде. Потім спустимось і все винесемо. Все чисто, жодних слідів.