Депеш мод

го не розуміють, нікого-нікого.

20.00

— Ким же ти будеш?

— Учителем.

— Який же з тебе буде вчитель? Ти ж п'яний увесь.

Так, потрібно якось звідси вибиратись, бо цей ублюдок мене точно розстріляє. Схоже, я помилився. На цих фашистів ніколи не можна покладатись, обов'язково здадуть.

— Скажіть, а як вас звати?

— Мене? Хм. Микола Іванович. Микола Іванович Плоскіх.

— Як?

— Плоскіх.

— Можна я вас буду просто Миколою Івановичем звати?

— Валяй.

— Миколо Івановичу…

— Ну?

— Ви розумієте, я взагалі не п'ю.

— Я бачу.

— Серйозно. Не п'ю. Взагалі.

— А що ж ти так нахуячився?

— Миколо Івановичу, ви розумієте… Це мій декан.

— Що декан?

— Ну, в нього день народження сьогодні, розумієте?

— Ага, і весь факультет бухав, да?

— Ну, ні, звичайно. Він просто попросив допомогти йому переїхати. В нову лабораторію.

— Яку лабораторію?

— Нову. Переїхати. Там, речі перевезти, апаратуру.

— Апаратуру?

— Ну да. Колби.

— Які колби?

— Ну, колби, такі, знаєте, — я намагаюсь пояснити йому, як виглядає колба, але сам не можу цього згадати.

— Ну й що?

— Ми хіміки.

— Я бачу.

— Серйозно. Знаєте, колби там різні. — (Що я до цих колб причепився?) — Миколо Івановичу…

— Ну?

— У вас же діти є?

—Є, — каже Микола Іванович, поправляючи свій фашистський кітель. — Син. Такий самий роз'їбай, як ти, — Микола Іванович, схоже, попускається. — Клей ось почав нюхати, зараза така. Я недавно поліз в тумбочку.

— Полізли в тумбочку? — не розумію я.

— Ну, в мене там МОЇ речі, розумієш? Поліз, значить, дивлюсь — клею немає, я до нього — ти що, кажу, охуйок — раніше цигарки МОЇ курив, тепер клей МІЙ нюхаєш?

— Ваш клей? — Я його ніяк не можу зрозуміти. Що він говорить?

— Я для ремонту купив, — ображається Микола Іванович. — Для ремонту, ясно? А тепер який ремонт, без клею-то?

— Да, — кажу я.

— А обригався чого?

— Не знаю, Миколо Івановичу, в мене це щось останнім часом із носом. Сплю погано, ві сні задихаюсь. Ригаю ось.

— Це в тебе гланди.

— Думаєте?

— Точно, гланди. Тобі їх потрібно вирізати.

— Вирізати?

— Ага.

— Ну да, — кажу я, — Як же я їх виріжу? Що ж тоді залишиться? Можливо, гланди, це взагалі найкраще, що в мені є.

— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?

— Миколо Івановичу…

— Ну?

— Відпустіть мене. Я більше не буду.

— Та куди ж я тебе відпущу? Тебе ж такого через п'ять хвилин знову підберуть. Ці ж ось два підараса, які тебе притягли, і підберуть. Вони молоді, для них це як ворожий літак збити — можна нову зірочку на борту малювати. Так що сиди тут. Тут ти зараз в найбільшій безпеці. Так, зараз, де МОЇ ключі, пішли — я тебе залишу до ранку в камері.

— В газовій?

20.30

В камері темно, вздовж стін стоять дві лави, на одній валяється чувак у шкірянці, між лавами наглухо загратоване вікно, Микола Іванович забирає мій пасок і шнурівки й залишає мене в темряві. Я відразу кидаюсь до вікна, не може бути, — думаю, — щоб звідси не можна було втекти, з будь-якої газової камери можна втекти, очевидно, що і з цієї теж. Що ти робиш? питається чувак, порипуючи в темряві шкірянкою, та ось, кажу, хочу якось вилізти звідси, ага, каже чувак, а ти підкоп зроби. А що, — кажу, — звідси ніяк вилізти? Ні, — каже він, — ніяк. Тільки підкоп. А ти звідки знаєш? — питаюсь. Я, — каже він, — ось у цій самій камері сидів ще три з половиною роки тому, коли мене взяли перший раз. Ух ти, — кажу, — так ти тут свій? Ти за базаром слідкуй, — каже чувак, — який я мінтовні свій? Ну, вибач, — кажу, — не хотів тебе образити. А за що тебе взяли? На кічі, — повчально каже чувак, і його шкірянка ображено рипить, — не питають за що, на кічі питають — по якій статті, поняв? Поняв, — кажу.

Так ми з ним до ранку і просиділи. Він розповідав про кічу, а я думав про своє. Лави пахли клопами.

18.06.93 (п'ятниця)

7.00

— Миколо Івановичу?

— Давай, синок — підіймайся. Підемо на виправні роботи.

— Бувай, — кажу я чувакові, але той у відповідь лише сонно поскрипує.

Значить, так, — Микола Іванович веде мене обдертими коридорами, виводить через бокові двері, я бачу, що ми потрапили в коридори паспортного столу, він теж знаходиться в одному приміщенні з ровд, тут ще зовсім нікого немає, жодних тобі відвідувачів, лише дві прибиральниці миють коридор із двох боків і дивляться на мене осудливо, кожна по-своєму, звичайно, але осудливо, Микола Іванович відчиняє ще якісь двері і заводить мене до великої кімнати, де стоїть старий холодильник і гасова плита, підлога залита вапном, схоже тут роблять ремонт, може, саме це і є газова камера, — думаю я, — а народ вони травлять, очевидно, за допомогою гасової плити.

— Значить, так, синок, — діловито каже Микола Іванович, — значить, так.

Зараз, — думаю, — він запропонує мені засунути голову в духовку і відкрутить крани.

— Я вирішив не телефонувати твоєму деканові. Нащо тобі ці неприємності, правильно?

— Правильно.

— Але щоб більше такого не було, ясно?

— Ясно.

— Значить, так, — каже Микола Іванович, — ось твій паспорт, ось твій пасок.

— А шнурівки?

— От, блядь, забув. Ну, все одно — вертатись. Значить, так, — він, схоже, сам не знає, що йому треба. — Бачиш лампочку?

— Бачу.

— Вона розбита — бачиш?

Я дивлюсь вгору. Справді — розбита.

— Бачу, — кажу.

— От, давай — викрути її. А то я туди не вилізу. Роки МОЇ вже не ті.

— Викрутити? — перепитую.

— Викрути.

—І все?

—І все.

—І можна йти додому?

— Ну, ні, — каже Микола Іванович. — До вечора пересидиш, щоби ніхто нічого, а там — пиздуй, куди хочеш.

— До вечора?

— До вечора, — каже Микола Іванович. — Давай, лізь.

Він підставляє мені роздовбану розкладну драбину, залиту вапном і фарбою, і відступає вбік. Схоже, боїться, аби я на нього не впав. Я нерішуче тупцяюсь, але вирішую лізти, все-таки цей Микола Іванович не такий уже й гівнюк, гівнюк, звичайно, але не такий уже, паспорт мені принаймні віддав, хоча шнурівки й заникав. Я лізу нагору і розглядаю зблизька лампочку, вона не просто розбита, це якась упосліджена лампочка, теж вся у вапні й фарбі, вже не знаю, хто в них тут ремонтом займається, але до електрики він, схоже, ставиться з ненавистю.

— Ну, що там? — питається знизу Микола Іванович.

— Порядок, — кажу.

— Який порядок? — кричить Микола Іванович. — Ти давай, підарас малий, викручуй її. Мені тут немає коли з тобою тріпатись.

І тут десь у глибині приміщення, за стіною, лунає постріл, потім ще, потім черга з калаша, справжня тобі перестрілка, я ледь не валюся зі своєї драбини, ну, думаю, да, Микола Іванович теж, очевидно, стрьомається, вихоплює Макарова і зникає в глибинах паспортного столу. А я лишаюсь на розкладній драбині. Постріли затихли. Що ж це таке? — думаю я, пробую далі відкрутити лампочку, і раптом мене б'є струмом, я знову ледь не валюся на підлогу, їбав я ваше ровд, — кажу, — із паспортним столом включно, спускаюсь з драбини і виходжу з кімнати. Ліворуч починається свіжовимитий коридор, праворуч якісь двері. Я повертаю ручку. Двері відчиняються. За ними знаходиться подвір'я паспортного столу, біля дверей стоїть біла волжана, і все, більш нікого, жодних відвідувачів, жодних паспортисток, жодних вишок із кулеметниками й колючим дротом. Я виходжу і стаю біля дверей. В принципі, — думаю, — вони можуть стріляти і без попередження. За дверима знову лунає постріл. Я йду до воріт, відчиняю хвіртку і їду додому.

8.30

На кінцевій 38-го стоїть Вася Комуніст, стоїть біля кіосків і притримує руками джинси. Привіт, кажу, що з тобою? Та, — каже Вася, від потягу відстав. Де твої шнурівки? А, — кажу, — загубив. Ясно, — каже Вася, — вип'ємо? Ага, — кажу, — тільки я без бабок. Микола Іванович все забрав. Який Микола Іванович? — питається Вася. Плоскіх, — кажу. Який-який? Плоскіх. Ясно, — каже Вася, — ну пішли, у мене є. Чим від тебе пахне? — питається він знову. — Невже коньяком? Клопами, — кажу. Якими клопами? Довго розповідати, — кажу. Ясно, — каже Вася.