Жлобологія

Я не брався простежувати історію виникнення жлобства на науковому рівні, не досліджував його, тому можу говорити про це явище через призму свого досвіду. Що я помітив — зміни в демографічній ситуації незалежної України. За останні десятиліття вони були досить істотними, як і в інших країнах та містах. Коли я тепер, наприклад, приїжджаю в Москву, то відчуваю себе зовсім не в Європі, а в Азії — демографічна картина стала дуже строкатою. Позаяк москвичі взагалі не надто хочуть працювати, має бути хтось, хто «будєт работать». Дешева робоча сила потрібна і в Парижі, в деяких його кварталах стало складно побачити французів. Крім того, присутній цивілізаційний, культурний розкол і конфесійний. Тобто явище приїжджих — глобальне, а не винятково київське чи українське. Воно, на мій погляд, і є головним сучасним джерелом виникнення жлобства.

Але треба брати до уваги ще й те, що всі, хто дивиться на чужинців з висоти власної зверхності, теж є жлобами, бо вони ділять усіх на людей вищого ґатунку й нижчого. Жлобство породжує жлобство. Тож через десятки років поняття жлобства набуло категоріальних ознак і в моєму лексиконі стало таким, що описує негативні явища, які я бачу в житті і в мистецтві.

Бездуховність

Пригадую, як у прямому ефірі одного з телеканалів музикант Андрій Макарєвіч розповідав, як він приїхав у простий Будинок культури, розмовляв з директором... і той говорив про проблеми з духовністю — люди стали не такі, якими були раніше, і, нарешті, закінчив свій монолог: «Бєздуховность, блядь».

Духовність — це поняття, яке мало що кому говорить, і, думаю, не в бездуховності проблема. Пріоритет матеріальних благ теж не є причиною так званої бездуховності чи безкультур’я. Звідки, виникає питання, взялася нинішня архітектура будиночків олігархів? Оці химерні замки, джакузі з трояндами — звідки? Це нагадує компенсацію голодного й нещасного дитинства. Та я не можу сказати, що це винятково пострадянське явище. Навіть в Італії, з її великою культурою й традиціями, теж можна побачити недолугі сучасні палаци. Феномен стратифікації, розшарування суспільства наявний, і це віддзеркалюється культурною нерозвиненістю.

Доки в Україні буде така велика прірва між багатими і бідними, те соціальне розгалуження, в якому відсутній середній клас, доти ми перебуватимемо в цій інфантильній фазі і повторюватимемо помилки західного суспільства, мавпуватимемо його.

...А хто такі олігархи? Серед них є ж інженери, які в своїй професії не відбулися, колишні лаборанти, науковці-невдахи, але тепер вони ставлять експерименти над людьми великої країни.

Апарат насильства

Треба враховувати той важливий момент, що держава — і в радянські часи, і досі — була і є апаратом насильства.

Моєму поколінню добровільно-примусово довелося читати «Державу і революцію. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції» Леніна, вивчати напам’ять фрагменти книг вождя пролетаріату, щоб потім завчені рядки проговорювати перед викладачем... Усе це політекономічне безглуздя треба ж було ще зуміти нав’язати всім. Доктрина марксизму-ленінізму була замаскованою під велику ідею формою насильства, яка спочатку виходить на лінгвістичний рівень, а згодом ідеологія зростається з життям на всіх рівнях, включно з побутовим. У постструктуралістів ця проблематика генеалогії влади (для прикладу, в хрестоматійних працях Мішеля Фуко) і тиранії масової свідомості (у філософських текстах Жана Бодріяра) розглянута дуже докладно. Передати смисли, про які говорили ці великі мислителі, в одному абзаці — надскладне завдання, та деякі акценти розставити можна спробувати:

Влада, треба про це пам’ятати, не буває доброю, доброї влади немає, так як і доброї держави. І цей фатум закріплено вже у самому слові, у самому понятті.

Влада за своєю природою — завжди та чи інша форма нав’язування, присилування до чогось, тому, якщо не можна позбутися її пут, залежності від неї, принаймні варто спробувати не помічати її пресування і догм, ігнорувати, врешті-решт.

Інакше матимемо ту ситуацію, яка склалася в нас, треба ще пошукати настільки заполітизоване суспільство і настільки бездарну владу.

Держава пригнічує вільну особистість й індивідуальність в людині — це найгірше, що може бути. Щоразу коли я чую заклики «Розбудовуємо державу, розбудуємо державу...», — подумки схвалюю ці заклики, та мені хочеться замінити останнє слово на «країну».

Країна в країні

Але в українській історії відчувається ще й ефект присутності великої російської імперської держави з її давніми традиціями управління. Ми були країною в країні. Україна надто довго була «під наглядом», аби за 20 років раптом стати самостійною.

Хоч ніби й не культивували тут царя-батюшку, а радше була своєрідна демократична «вольніца» — ті ж козаки і Запорізька Січ, махновський рух...

Та чомусь сама історія цієї країни схожа на перманентний хаос. З іншого боку, він, ймовірно, самоврегулюється з плином часу.

Совдепія ще присутня, і не лише десь глибоко в колективній пам’яті чи на рівні спогадів або навіть архітектури. То був травматичний досвід для людей цієї країни — СРСР.

Добре пам’ятаю, що я в шкільні роки піонерський галстук не хотів носити, і він лежав у мене в кишені зіжмаканий. Це було складне внутрішнє неприйняття, а не просто дитячий протест, і мене не примусив би ніхто прийняти цю систему, чужу мені, так як і полюбити фараонські зали із соціалістичним апломбом і багато інших проявів радянської пропаганди. Мені, навпаки, подобались ті постаті, які у фільмах-агітках малювались суто негативно, як, наприклад, Батько Махно. Завдяки йому я познайомився з анархізмом і ця позиція стала дуже близька мені по духу.

Телеукраїна

Телесеріальна манія, яка нині присутня в Україні, не має нічого спільного ні зі справжнім кіно, ні з телебаченням у його доброму значенні. Бо якщо пильно придивитися до цієї телесеріальної естетики, то розумієш, що реквізитна майстерня — на всіх одна, тобто штампування йде повним ходом й реалізується низькоякісний маскульт на 50-ти телеканалах. Паралельно ці телеканали показують американську попсятину 10-літньої давності. Що можна протиставити цим процесам? Високу культуру? Чисте мистецтво? Будь-який феномен, зав’язаний на високій культурі, спроможний струснути людський розум, і якщо це відбувається, то зразу компенсує нестачу, яка була до його появи, чи навіть тривалу порожнечу.

Безумовно, кількість людей, які цікавляться мистецтвом, обмежена, і далеко не всі, крім вузького кола фахівців, мають потребу відвідувати музеї, галереї й ознайомлюватися з експозиціями.

Мистецтво і культура — дуже багатогранні сфери, де не можна забороняти щось чи лобіювати, бо мистецтво складно нав’язати людям, від нього далеким. Понад те, ефект отримаємо зворотній: останній стане першим, витіснене на марґінеси — загримить по всіх усюдах, як панк-молебні Pussy Riot.

Атака на уми

А якщо поміркувати над причинами виникнення тих художників, які пропагують начебто соціальне мистецтво, протест, як, наприклад, Нікіта Кадан, який у своїх роботах піднімає питання про практику суспільного катування, і з мистецького поля автор переходить в культурно-соціальне, то такий художник має на меті спровокувати якомога більшу аудиторію. Хоча акціонізм як мистецький рух — феномен неоднозначний. Так Pussy Riot зробили медіа (між іншим, в журналі Art Ukraine півроку перед тим, як вибухнув скандал, було інтерв’ю із цією ще тоді маловідомою групою). Проте саме завдяки мас-медіа на повну розкрились соціальні проблеми: вся продажність судів, пресувальний апарат держави і її неоднозначні зв’язки з інститутом Церкви... Їхня комерціалізація і т. ін. Виходить так, що з допомогою четвертої влади сотворили кумира — шляхом медійної атаки перетворили невідомих людей в культових. Епоха Ван Ґоґа скінчилася, такого, як він, художника, схимника в медіа-просторі сьогодні нема.