Жлобологія

І в Польщі, і в Словаччині є бідніші, ніж тут, села, але там господар ніколи не випускатиме курей і гусей на подвір’я, де ходить сам, — і не міситиме те гімно ногами і не заходитиме з ним у хату. Наші люди роблять це. З дорогами все зрозуміло — не будуть люди збирати гроші, щоб їх ремонтувати. Вони стоять у болоті, продають якийсь товар, до них підходять інші і ці речі купують. Самооцінка настільки низька, що далі вже нема куди. Те, про що говоримо, не всім насправді цікаво, для більшості те, що ми говоримо, то буде азбука Морзе.

У нас такі дороги в країні, що жлобство навіть їхати такими дорогами. Ми всі жлоби, що їздимо ними. Ми б мали зупинитися врешті, залишити автомобілі і піти. І зробити так, щоб ті жлоби, які «сільниє міра сєво», туди, куди їдуть, не потрапили. І не заважали іншим.

Місто сліпих

Суспільні жлобські смаки — це історія, яку розказали в фільмі «Місто сліпих». Це та модель, де люди один від одного заражаються, поки не сліпнуть усі. Люди з різних сфер і класів опиняються в одному місці, і відбувається інфекційне зараження.

Жлобство — це інфекційна хвороба. Тут тих хворих набагато більше, ніж здорових, а здорових критична маса хворих давить. Тому деякі нормальні люди не витримують і їдуть з цієї країни. І в Росії теж жлобів вистачає, там теж були «Сектор газа», «Красная плесень». Чомусь там жилка субкультури була сильною, і були люди, спроможні розуміти зміст тих слів, підтекстів. Бо такі тексти дуже виразні. Навіть той, хто мав сміливість зрозуміти, що текст спрямований проти нього, проти його мислення, все одно не визнає, що це так, та ще й перед іншими. Боже, який жах: поющіє труси!.. І це українська група? Їх сприймають по адьожкє і не проводжають по уму. Зразу і праважают па адьожкє: «Паящіє труси? Нє, це не наші, да свіданія». Зашилися. А те, що пукають в калюжу, то ж нічого не дасть. На території цієї країни мізерні шанси перемогти тотальне жлобство чи знести його якимись потужними сплесками цунамі.

Чи може цей стан речей змінитися? Я хотів би в це вірити, та не вірю. Може, впаде бомба, виросте якийсь геній і зробить дикий переворот. Віддатися в рабство німцям? Та німці попадуть у фінансовий колапс, бо й за великі гроші так і не зможуть зробити тут порядок.

Я просто не знаю ні чинників, ні фінансових величин, з допомогою яких можна було б тут щось змінити. З іншого боку, все ніби просто і не треба винаходити велосипед. Проаналізувати досвід будь-якої з європейських країн, яка за менталітетом подібна до нашої країни, запровадити відповідні реформи — тоді почнуться зміни. Бо ж не в дорогах основна проблема, звісно, а в тому, що люди носять у своїй черепній коробці. І починати треба з маленьких українців. Ренат Ахметов подав приклад: він визбирує з усієї України розумних дітей, оплачує їм навчання. Це правильна формула. Якщо її застосовувати в масштабі великої країни. Взяти для прикладу той же Казахстан, де мудрий чоловік, бувши президентом, послав юні таланти навчатися в найкращі університети світу — з тим, аби вони повернулися і працювали в рідній країні років 20. Що ще вигадувати? Інтелект не можна втрачати, а варто тільки примножувати. До цих здібних дітей згодом долучаться розумні люди, інтелектуальні, обдаровані, і в геометричній прогресії збільшуватиметься кількість розуму в окремій країні. Це спосіб. Але згори мають бути такі вказівки: «Так, хлопці, ця розруха в головах уже всіх дістала, зробімо так, щоб було інакше».

Фотографії з пісочниці

Жлобство вже в тому, що хтось говорить по мобільному телефону в громадських місцях, а ще краще із ввімкненим спікерфоном. Всюди можна це робити: автобуси, ресторани, басейни... Чувак лежить на матраці в басейні і «абсуждає охоту», на яку вони з друганом мають їхати. Я був готовий його втопити за цю розмову: підійшов і кажу: я вже в курсі всіх нюансів вашої «охоти», але то не заважає мені з приємністю втопити і тебе, і твій телефон. Що він зробив після того — вимкнув спікерфон, але продовжував на тому ж волюмі спілкуватися. Приватного простору в цій країні не існує.

Ну що ви, мені жлоби не заважають, та навіть педіки не заважають, поки не претендують на мою духовку. Вони — на своїй території і на мою не претендують, а нє, то дістануть в роги — і то зразу. У них чомусь вистачає розуму і виховання бавитися у своїй пісочниці. Хай би всі так.

Жлоби майже всі, якщо не всі. Та ніщо так дієво не працює, як подивитися на себе збоку. Зняти себе на відеокамеру, хоч телефонну, і потім поспостерігати за собою в різних ситуаціях, починаючи з побутових. Я інколи, навіть коли бачу зйомки своїх виступів на сцені, думаю: «Це я?» Бо в ейфорії забуваєш, що ходиш по землі, і пурхаєш... Думаєш, що ти... метелик? А пролізає в кожному мавпа... З червоною затертою сракою. У когось вона просто червоніша, а в когось менш помітна.

Андрій Єрмоленко. «Авторітєт», 2013 р.

Олександр Соловйов

Фото з особистого архіву

Олександр Соловйов — мистецтвознавець, арт-куратор, заступник генерального директора музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Народився у м. Волгограді (Росія). Арт-критик та експерт з актуального мистецтва. З 1999 р. — постійний контриб’ютор журналу Flash Art (Мілан). Старший науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва НАМУ (2001—2010). Шість років обіймав посаду арт-куратора в PinchukArtCentre. Серед кураторських проектів — «Український живопис XX ст.», «Простір культурної революції», «Прощавай, зброє», «Перевірка реальності», Testing station, «Незалежні». Спецпроекти: «Виключно живопис. Новітній український фігуратив» (в рамках виставки-ярмарку ART KYIV contemporary), Arsenale 2012, Перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва; «Пам’ятник пам’ятнику», український проект на 55-й бієнале сучасного мистецтва у Венеції (2013). Крім кураторської діяльності, займається освітніми програмами: бере участь в мистецтвознавчих дискусіях, читає лекції, присвячені проблематиці сучасного образотворчого мистецтва. Автор книги «Турбулентні шлюзи» (2006).

Капітал, кримінал і жлоб

У 70-х роках у Києві я вперше почув слово «жлоб», коли вступив до художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Моя мама родом з України, тож українські слівця рог і рогуль уже були мені відомі, на рогулів я ще натрапив у текстах Подерв’янського і звідти зчитував у деталях, що являють собою такі люди.

Моє дитинство та юність минули на Кавказі, де слова «жлоб» не чув жодного разу. А тут, у Києві, воно побутувало, і першим синонімом до нього в моєму словниковому запасі було амбал, пізніше ще хам і браток. І коли з’явилися серіали зі схожими персонажами, то розпізнавалися вони через свій своєрідний лексикон, нібито цілком сучасний, та витоки його треба шукати в минулому сторіччі. Щоправда, тоді казали не запара, а запарка, не тусовка, а тасовка, не подляна, а подлянка. Усі ці слова прийшли зі сфери криміналу. У 80-х дуже потужна кримінальна хвиля прокотилася всією великою країною «совєтів», — бритоголові качки зі своєю пенітенціарною естетикою, рекетири, братки, кримінальні авторитети заговорили про себе. І вже тоді тривало початкове нагромадження капіталів — з’явилася яскрава атрибутика крутих хлопців — малинові піджаки, дорогі тачки, що породжувало субкультуру, пісні, анекдоти, фольклор, персонажів у літературі. Очевидно, шансон теж виник неспроста.

Українські «рускіє»

Жлобство як явище пов’язане не лише з кримінальним світом, а й із процесами міграції, спочатку внутрішньої, а зараз ще й зовнішньої. Люди приїздили в місто із села, забували про своє коріння, культивували суржик, то була їхня мова. Вони свідомо чи несвідомо відмовлялися від національної ідентифікації. Теоретик культури і мистецтва Михайло Бахтін свого часу описав у дослідженнях народну карнавальну традицію, де відбувається масове висміювання, королем карнавалу стає оманливий трікстер, злидень і дурник. Але палиця має два кінці: і соціальне середовище впливає на людину, і вона на нього.